І один у полі воїн, або Як рекламувати Україну за кордоном

Базиль Керський, Анджей Ст. Ковальчик. Розмови з Богданом Осадчуком/ переклад з польської. – К.: Дух і літера, 2009
Базиль Керський, Анджей Ст. Ковальчик. Розмови з Богданом Осадчуком/ переклад з польської. – К.: Дух і літера, 2009

Нічого точнішого за цю дещо затерту фразу не скажеш про висновки, які можна зробити після прочитання книги „Розмови з Богданом Осадчуком” Базиля Керського, Анджея Станіслава Ковальчика та Кшиштофа Заставного, переклад якої вийшов у видавництві „Дух і Літера”.

Взагалі, „Розмови з Богданом Осадчуком” створено за принципом розлогого інтерв’ю, котре відбувається в різні часи, стосується різних тем, доповнене деякими публіцистичними текстами самого героя, а читається як пригодницька книга. Такі собі надзвичайні пригоди людини, яка значну частину свого життя присвятила промоції України, її прав та культури на Заході, себто питанню, що й нині не втратило своєї актуальності.

Для початку кілька слів про Богдана Осадчука. Він народився 1920 року в Коломиї, потім його батьків перевели працювати до Польщі. Родина Осадчуків пройшла період зачарування комунізмом. Але на момент початку війни вже не було ілюзій щодо жодної з імперій. Богдан Осадчук устиг трохи попрацювати в Українському комітеті в Холмі, а тоді поїхав вивчати історію в Берлінському університеті. Облаштувавшись після Другої світової війни у Західному Берліні, Осадчук став одним із найпомітніших журналістів. Він регулярно дописував у провідні німецькі та швейцарські видання, такі як „Die Neue Zeitung”, „Der Tagesspiegel”, “Neue Zuericher Zeitnug”, співпрацював з Радіо Вільна Європа та з німецьким телебаченням.

Основною його темою було життя країн східного блоку, тож час від часу своїми публікаціями він нагадував західноєвропейцям про культурні, політичні та інші утиски, яких зазнавала Україна в Радянському Союзі. У 1952-53 роках Богдан Осадчук спільно з польським журналістом Єжи Прондзинським навіть видавав у Берліні бюлетень „Stimmen zu Osteuropaischen Fragen” („Голоси зі східноєвропейського питання”). Важливим моментом була його співпраця з журналом „Культура” Єжи Гедройця, котре зробило величезний внесок у політичне та культурне порозуміння України й Польщі.

Із у міру академічних й інтелектуальних, а в міру дотепних і веселих розмов Богдана Осадчука з Базилем Керським, Анджеєм Станіславом Ковальчиком і Кшиштофом Заставним стає очевидно, що одна звичайна людина здатна у позитивній промоції своєї країни зробити більше, ніж цілі організації. Якщо згадати нещодавній літакцентівський круглий стіл „Українська культура і світ: як подолати комунікаційний розрив?”, присвячений цьому питанню, Богдан Осадчук, напевно, міг би дати чимало корисних порад. А втім, деякі цілком прозоро прочитуються у самій книжці „Розмови з Богданом Осадчуком”

По-перше, Осадчук показує приклад, як можна уникнути міжпартійних українських чвар, несприйняття представниками інших народів. Одна з головних причин, як на мене, в тому, що він ніколи не був міцно заангажований до якоїсь групи чи партії, але, водночас, умів знаходити нормальні контакти з представниками різних середовищ. Це завжди залишало більший простір для маневру та давало змогу уникнути різних стереотипів щодо „всіх українців”. Наприклад, стереотипів, котрі виникли внаслідок колаборації деяких українців із нацистами або після українсько-польської різанини на Волині.

Осадчук умів та вміє не підтримувати ті середовища, платформи й дії яких йому не близькі. Наприклад, ОУН. Причому, він висуває конкретні претензії – розв’язання бойових дій проти мельниківців та “Поліської січі”, відірваність від реальності на еміграції (коли багато хто з діячів організації не хотів усвідомлювати потреби поступової й позитивної співпраці з радянськими українцями, відмови від радикальних і силових методів) тощо.

Отже, групова незаангажованість. А ще – толерантність. До різних культур, національностей, поглядів. Скажімо, розповіді Осадчука про нацистський режим не перетворюються на елементарну викривальну агітацію, він помічає серед мешканців і функціонерів тоталітарної держави й тих, хто чинив пасивний спротив, не брав участі в репресіях та каральних акціях, і не вважає всіх без винятку „гітлерівськими посіпаками”. Те саме стосується й „совєтів”, від яких йому, між іншим, доводилося переховуватись і втікати. Його описи вступу Червоної армії до Берліна геть не упереджені, а певною мірою навіть поетично-захоплені – „Росія в’їхала в Європу, спочатку на танках – потужно та з розмахом. Попри море крові та багатомільйонні втрати, танкісти співали. На танках сиділи гармоністи та грали російські частушки. Ця перша хвиля – це співоча Росія, горда, зухвала й переможна … вона хотіла жити” (с. 109). Не кожен знайде в собі сили так сказати про тих, від кого будь-якої миті може чекати якщо і не кулі в лоба, то принаймні арешту.

Толерантність дозволяла Осадчукові конструктивно спілкуватися та підтримувати добрі стосунки з ключовими людьми, такими, як знаменитий мер Західного Берліна Віллі Брандт або згаданий уже Єжи Гедройць. А внутрішня гідність вимагала коректно, але наполегливо презентувати Україну (розповідями, розвінчанням стереотипів, ознайомленням з українськими матеріалами та з самими українцями) на цьому новому Заході, котрий хотів просто відпочити від війни, а не вирішувати проблеми якихось «непевних» радянських націй. Це була така собі неформальна, але активна дипломатія.

Звичайно ж, професіоналізм. Богдан Осадчук як журналіст зумів вибудувати таку мережу інформаторів, яка, в поєднанні, звісно, з журналістськими здібностями, дозволила стати відомим і висококласним фахівцем, автором резонансних публікацій. Успіху його діяльності сприяло й уміння уникати ілюзій та стереотипів. Дивовижно, наскільки добре Осадчук розумів радянську реальність і розуміє українську, проживши майже все життя поза цими країнами. Його простий, але раціональний аналіз життя за СРСР та Незалежності свідчить: Богдан Осадчук дивився на факти, що дозволяло, перебуваючи на відстані, наприклад, чітко окреслити „гамлетівські” перспективи Віктора Ющенка в той час, коли всі західні медіа були від нього в цілковитому завхаті.

І своєрідне „швейківське” кумедне везіння. Взяти хоч би й те, що нацисти в Берліні через незнання української географії вирішили, що Коломия – то місто в Італії та видали йому документи як італійцю. Можна уявити, скільки разів така „ксива” рятувала життя. Одного разу напідпитку Богдан Осадчук розповів представнику союзницьких окупаційних військ, хто він і звідки. Офіцер у відповідь заявив, що зобов’язаний повідомити про це радянським колегам. Довелося тікати серед ночі – ледь не задоволено згадує Осадчук. А ще, маючи „над собою” наказ про негайний арешт і депортацію в Москву з території будь-якої країни соцтабору, Осадчук не побоявся з’їздити на наукову конференцію до Бухареста. Іншим разом у Белграді сам Тіто переплутав його зі своїм другом, і завдяки цьому він став бажаним гостем в усіх югославських закладах. Хоча перед тим місцевим спецлужбам Осадчук явно не сподобався, могли початися проблеми…

А ще „Розмови з Богданом Осадчуком” – в самому доборі питань, у доборі дат у „Календарі історії України” наприкінці книги тощо – чимало говорять про сприйняття України освіченою частиною поляків. Здається, вони бачать нашу країну доволі романтичним краєм, від якого постійно очікують швидких карколомних змін у той чи інший бік. Вони з пересторогою дивляться на українсько-польську історію, але, здається, щиро шукають у ній позитивних точок дотику. Загалом, це можна назвати доброзичливою, але обережною і дещо наївною зацікавленістю. І те, в який бік еволюціонує це ставлення, залежить значною мірою і від нинішніх „спадкоємців” Осадчука, від тих, хто неформально презентує Україну за кордоном.

Олег Коцарев

Народився 1981 року в Харкові. Автор книжок поезії "Корокте і довге", "ЦІЛОДОБОВО!" (спільно з Горобчуком і Коробчуком), "Мій перший ніж", "Збіг обставин під Яготином" та збірки оповідань "Неймовірна Історія Правління Хлорофітума Першого".