Іще не вечір?

Декамерон. 10 українських прозаїків останніх десяти років. – Харків : «Клуб Сімейного Дозвілля», 2010
Декамерон. 10 українських прозаїків останніх десяти років. – Харків : «Клуб Сімейного Дозвілля», 2010

Сергій Жадан, упорядник видання, наголосив: у випадку книжки оповідань десяти українських прозаїків під промовистою для декого, а насправді підло поцупленою назвою «Декамерон», зовсім не йдеться про найкращих письменників десятирічки. Однак усі ми чудово розуміємо, що це не так. Ідеться, звичайно, про кращих і обов’язкових літераторів, які для літератури – те ж, що для нас десять пальців на обох руках.  Недаремно післямова укладача називається «Пальці двох рук». До речі, ідея антології, до якої входять твори десятьох знакових прозаїків, не нова. 1995 року у Києві вже виходила антологія «Десять українських прозаїків». Щоправда, тоді слово «маркетинг» не набуло ще в Україні такого широкого, як нині, розголосу. Можливо, тому й не використали у 90-их назву «Декамерон». Проте справа не в назві і не у прізвищах письменників,  представлених в антології, і навіть не в темі – любові, кохання, сексу… Справа у якості книжки, — на жаль, невисокій.

Мені сподобалося, що її надруковано великим шрифтом – читати дрібним дедалі важче. Закономірно: якщо шрифт — великий, усі помилки впадають в око відразу. Як могли укладач і редактор антології пропустити такі, наприклад, речі: «Потім північ – Якутія, Норвегія, Антарктида» (с. 41). Пригадую одного сучасного автора, який поселив пінгвінів на Північному полюсі. З цього роблю висновок, що в українських письменників з Північним полюсом явно не склалося. Вони постійно плутають його із Південним, Арктику – із Антарктикою й Антарктидою. В іншому місці натрапляємо на твердження: «дівчинка має не антропологічне походження» (с. 64) – треба неантропне, або: «лікарняний відділок» (с. 62) – треба, ясна річ, відділення, відділок, — то коли йдеться про міліцію, – не інакше.

Одначе найбільше у книжці вражає те, що найкращим нашим письменникам постійно бракує українських слів. Хоча, з іншого боку, можна припустити, що наші класики просто хизуються своїм добрим, ба, перфектним знанням іноземних мов, точніше однієї – англійської. Якось непомітно англійська в інтелектуальних українських колах стала нормальним замінником російської. До речі, цю тенденцію уловила Світлана Пиркало, яка в автобіографічному оповіданні «Життя. Цілувати» постійно ловить себе на тому, що їй бракує українських слів. Однак це й не дивно – її героїня перебуває у лондонському середовищі. Автобіографічний персонаж з цього приводу іронізує: уживати іншомовні слова непатріотично, проте й слово «патріотизм» – теж неукраїнського походження.

Гадаю, все набагато простіше. Такі назви, як «death is sexy» чи «Dead-line емоцій» просто несмачні. Вони – у стилі «Проня Прокоповна імєєт вкус». Хронічна ж утеча в чужі мови свідчить про вельми невтішний факт: нам таки бракує знання своєї традиції, відчуття власної самодостатності й, зрештою, здорового пофігізму як альтернативи комплексу меншовартості. Дивовижно, як може називатися українським письменником особа, яка не читає і не знає класичної української літератури, ще й мотивує своє незнання її кондовістю, партикуляризмом, соцреалізмом чи нацреалізмом. На жаль, порожнечу на місці власної традиції жодний чужий «бекґраунд» не заповнить. Саме з причини відсутності чи нехтування власної традиції переважна більшість оповідань антології написана або про якусь абстрактну, вигадану країну (про Англію чи німецьку провінцію з цих оповідань ми довідаємося також небагато) й невідомо який час.

Звичайно, Сергій Жадан має рацію, що найкраще про час можуть розповісти письменники, які у ньому жили. Але це ніяк не стосується авторів десяти оповідань. Лише есеї Т. Прохаська дещо рятують ситуацію. До речі, ці есеї я б назвала найкращим із досі написаного франківським автором, який таки досягнув омріяної простоти і ясності вислову. Однак у найкращому есеї «Крутять жорна…»  знову стався прикрий недогляд. Т. Прохасько цитує співанку: «Пише сталін до гітлєра, мелють жорна, як холєра, гітлєр єму відписує, що всі жорна конфіскує». Згодом констатує, що «ні Гітлер, ні Сталін так і не добилися того, щоб жорна собі мололи» (с. 255). Очевидно, ідеться про інше – аби жорна не мололи. Усе це я пишу не з думкою насолити авторам, а від імені того уважного читача, що йому в післямові співає панегірика Сергій Жадан. Усвідомлюючи популізм укладача, я усе-таки вимагаю до себе серйозного ставлення, тобто — грамотної літератури, в якій слова ще тримаються купи.

Рецензована антологія цікава тим, що починається кволо, але завершується значно краще, ніж почалася. Оповідання Софії Андрухович вражає претензійністю, Любка Дереша – надуманістю й екзотичністю чи езотеричністю, Анатолія Дністрового – поверховою притчевістю, Сергія Жадана – гумором середнього рівня. Ірена Карпа реалізує своє фірмове гасло: «Сіла й написала», цього разу про власну любов до ковбас. Далі в антології відбувається позитивний злам. Світлана Пиркало простосердо і, водночас, у міру епатажно описала тяжку долю розлученої журналістки українського походження, яка, опинившись у Лондоні, так і не знайшла щастя. Знайти щастя їй не може допомогти навіть усесильна мережа Інтернет-знайомств. Прикметно, що Світлана Пиркало у цьому оповіданні зруйнувала «теорію» Оксани Забужко, яка пояснювала усі невдачі української жінки на особистому фронті тяжким українським колоніальним спадком. Як виявилося, у колонізаторській Англії проблеми все ті ж.

Світлана Поваляєва традиційно звертається до романтизму. Цього разу попри драматичну розв’язку, романтизм у її майстерному оповіданні перемагає остаточно.

Тарас Прохасько подав до антології, як уже зазначалося, шість есеїв, провідним мотивом яких є теза: «Часи летять без змін». Теза, зрозуміло, не безсумнівна, але має право на існування.
Наталка Сняданко, звертаючи свій погляд до німецької провінції, розповіла дивовижну історію про підпільне кохання Германа й Ані тривалістю у двадцять років. В українському варіанті таке, гадаю, було б просто неможливим передусім через інший темперамент.

Нарешті найкращим оповіданням збірки, з мого погляду, є «Панда» Сашка Ушкалова. У ньому, до речі, ідеться зовсім не про безробітного, що став пандою в умовах світової кризи, як стверджується в одній із рецензій, а про реінкарнацію. Герой цього оповідання повертається до Харкова потягом. У тамбурі знайомиться із демонами – тернопільськими раґулями-боксерами. Необачно відмовляється пити огидну, бо дешеву горілку галичан-«молдаванів», розбиваючи омріяну півлітру. Герой тікає від колоритних переслідувачів аж у кінець потяга. Двері останнього вагону виявляються відчиненими, а за ними – небуття. Після смертельного стрибка нашому героєві пропонують стати мурахою, рибою-мечоносцем, кокером або пандою. Він обирає останнє. І, напевно, має рацію. Адже це так здорово — сидіти в Тибеті на висоті 3000 чи й більше метрів над рівнем моря і жувати стебла бамбука. Хоча задля точності варто було б додати, що велика панда може бути такою ж небезпечною, як і будь-який ведмідь, тобто жерти не тільки листя. Окрім того, велику панду уряд КНР часто віддає в оренду на 10 років якійсь дружній або й не зовсім дружній країні. Тоді – прощавай Тибет! Оповідання Сашка Ушкалова написане невимушено й дотепно. Легке перо! У ньому автор продовжує тему, яку розпочав іще в дебютному своєму творі «БЖД», а саме – гротескно описує галичан, руйнуючи образ національно свідомої, елегантної, високо духовної окремо взятої галицької одиниці. Молодому письменникові це вдалося. Однак «антигалицький комплекс» Сашка Ушкалова не може не викликати легкого занепокоєння. Хоча б задля балансу «донєцкіє рєбята» теж заслуговують на увагу, але про них ніхто із сучасних класиків чомусь написати так і не спромігся.

Окремо варто сказати кілька слів про ліризм книжки, який, безперечно, є її сильною, а, можливо, і найсильнішою стороною. Чи не найбільшим ліриком в цій антології виявив себе Сергій Жадан, який присвятив своє оповідання «Вона знає всі шлягери цього року» духові Різдва. Зрозуміло, про жодне Різдво у даному разі не йдеться, бо Різдво в розумінні автора дорівнює новому рокові. Це просто вільні від праці дні, коли можна відірватися по повній, шукаючи свята, паралельно поєднуючи своє індивідуальне життя із колективним, або корисне – із приємним. Наприклад, тіло коханки – для обігріву труб громадського оргáну. Хоча дія цього оповідання відбувається у Львові, про це фактично ніщо, окрім хіба що особливого пієтету до Різдва, та й то католицького (чому? адже греко-католики святкують Різдво тоді ж, коли й православні), не свідчить. В оповіданні багато слів про те, що ми носимо глибоко в серці. Проте ці слова – непафосні й тихі – якісь не переконливі. Як і плаский гумор про шлях воїна вздовж трамвайної колії.

Книжці «Декамерон», схоже, бракує не тільки професійного редагування, але й тієї хвилюючої впізнаваності, коли кожний сущий в Україні читач незалежно від віку й статі міг би сказати: «Ця книжка написана також і про мене». Сподіваюся, десять заявлених авторів таку книжку ще обов’зково напишуть. Іще не вечір.

Роксана Харчук

Харчук Роксана Борисівна народилася 1964 у м. Києві. Закінчила полоністику Київського університету ім. Т. Шевченка у 1986. Кандидат філологічних наук (з 1992), займалася порівняльними дослідженнями української та польської літератур XX ст., теорією літератури (література соцреалізму, творчість Ю. Яновського), нині працює над «Шевченківською енциклопедією» у відділі шевченкознавства Інституту літератури НАН України ім. Т. Шевченка. Паралельно викладає в університеті «Києво-Могилянська академія»: у 1997–1999 викладала польську мову, у 2006–2008 – курс сучасної української прози. Авторка численних статей, які друкувалися у часописах «Дивослово», «Кур’єр Кривбасу», «Слово і Час», «Сучасність». Перекладає з англійської і польської. Авторка підручника «Сучасна українська проза: Постмодерний перід» (2008).