Монолог із абсурдоперекладом

Олександр Стусенко
Олександр Стусенко

Останнім часом я дедалі частіше ловлю себе на тому, що займаюся суєтними, скороминущими, а тому нікому не потрібними речами. Тобто свідомо перетворюю своє життя на абсурдне існування, від якого користі ні мені, ані людям. Отож на батька бісова я трачу і дні, і ночі, й нерви, і діоптрії?.. Чи це ж не місток між духовним розвитком і розвитком душевної хвороби? Мабуть, першим симптомом цієї хвороби можна вважати мою підозру, що всі істоти, які живуть у сфері слова, тобто годуються за рахунок читання-писання-філософування, є заручниками абсурду, тобто тією каменюкою, яку безсмертний Сизиф – наш хлібороб, салодар, ловець риб і пастир великої рогатої худоби – невтомно тябричить на пік Комунізму. І не стомлюється щоразу спускатися по ту гуманітарну й негуманну каменюку в прірву. І знову перти на вершину цей камінь Камю, бо абсурд – то не результат, а процес. І неважливо, усвідомлений він чи ні.

Одна людина, дотична до Інституту стратегічних досліджень стратегічних помилок, компетентно заявила, що 95% усієї наукової інформації лежать мертвим вантажем. І це в нібито інформаційному суспільстві, яке нібито вперто (як Сизиф?) прямує до суспільства знань. Ви знали, куди ви разом із суспільством прямуєте?

З інформацією в нас самі казки: то «казка бочки», то «казочка про білого бичка». Третьої казочки не дано в суспільстві, де за одним із терпугом чи плугом тягнуться семеро з ложкою цугом. Усі прості теорії та моделі зводяться до простих геометричних форм – синусоїд (Чижевський), трикутників (Щерба) тощо. Наше суспільство нагадує мені перевернуту піраміду, де на одного хлібороба припадає півтора десятки хлібоборів, які перепродують урожай, продукують порожній вербальний продукт і керують, керують, керують… Бо більше нічого не вміють.

Новітні казкарі переконують, що «інформація – це символ розмаїття» (В.Березін), що відбувається «перехід трактування інформації як протилежності щодо невизначеності до трактування її як протилежності щодо тотожності» (А.Урсул). Так, одиницею розбіжності нині є біт. Що більше цих бітів, то більший обсяг інформації. Однак якщо повідомлення (прослухана сорок разів реклама пива «Lura») не несе в собі нічого нового (тобто не заповнює прогалини в знанні бодай «Люрою»), то воно втрачає функцію інформування, а отже, буде всього лише вербальним шумом, що наділений певним змістом. А що більше буде навколо такого шуму, то абсурднішим здаватиметься й він, і світ, який його породив нам на радість. Приватний вихід із цього манежу абсурдності запропонував у книжці есеїв «Світ як супермаркет» М.Уельбек: «Нині навіть легше, ніж будь-коли в минулому, зайняти естетичну позицію стосовно механічного ритму нашого світу – досить зробити крок убік. Хоча, зрештою, не треба навіть кроку. Досить витримати паузу, вимкнути радіо, вимкнути телевізор, нічого більше не купувати, не хотіти більш нічого купувати. Більше не брати участі, більше не знати, тимчасово призупинити будь-який прийом інформації. Досить буквально того, щоб на кілька секунд просто завмерти». Порівняйте з думкою вкраїнської поетки Ірини Жиленко: «Життя – це ота пауза, мить, коли в тобі стає тихо і світло, і довкола – тихо і світло» («Homo feriens», журн. «Сучасність», №9, 1997).

Супермаркет – це дуже зручно. В ньому є все і для всіх. Так само зручно – сміттєзвалище (корелят супермаркета) й Інтернет (супермаркет/звалище інформації). Та чи необхідне нам усе те, що пропонують ці три кити сучасного світу? «Надмір розмаїття може так само травмувати, як і надмір повторюваності й одноманітності», – застерігає дослідник постмодернізму М.Епштейн. Засоби масової комунікації, які в епоху інформаційного розвою якнайкраще виконують функції дезорієнтаторів, усіляко підкреслюють широкі можливості вибору у вільному світі, але не можуть навчити людину вибирати. Травмована широтою «вибору без вибору» людина стоїть, як Буриданова ослиця, перед огромом суперечливої інформації та тільки клацає очима. Навіть пластмасову фіґняшку, пардон, до унітазного бачка вона місяцями не може купити, бо продукція тих сорока фірм, які виготовляють необхідні фіґняшки, лайна варта, оскільки вилітає в клоаку вже через кілька тижнів експлуатації. Вибір є, а вибрати ні з чого. Унітаз ночами весело дзюркоче, а людина не без супутнього матюка крізь хворобливий півсон щось гиркає про абсурдність сучасного світу.

Міфічний Сизиф, обливаючись потом, котить під гору міфічну, але від того не легшу брилу, бо в ньому не вмирає надія викотити її на вершину. Український селянин так само без надії сподівається і, якщо не спивається, з року в рік за звичкою рве у праці останні жили, хоча й бідкається, що «робиш, робиш, а крім гівна нічого не маєш». Гумус гамузом, поле – колосом, голос – галасом, чергові вибори тих самих із ложками нічого не змінюють, а роботящим рукам – знову сіять, не ждать, бо треба нагодувати й себе, і тих, хто сидить на твоєму горбі й переконує, що без нього ти не проживеш, а то ще й від безкультур’я темного захрюкаєш.

Утім, від нашого культурного продукту хочеться не хрюкати, а іржати. А від ненашого, нав’язаного тими, чия місія – оглуплення сих малих і деморалізація якнайширших верств населення, хочеться вити. А потім – озброюватись! Цитатами на кшталт: «Абсурд – поки що єдиний зв’язок між людиною і світом» (В.Москалець, «Психологія суїциду»). І втікати в цей-таки абсурд, бо ж український трудяга Сизиф тягне своє абсурдне існування, надриваючи єдиного пупа, оскільки мусить прогодувати, зодягти й вивчити своїх дітей, а можливості поміняти найлегшу лопату на найважчого олівця в нього немає. А ти нічого не вмієш, крім як заточувати найважчі олівці, й не маєш ніякого бажання крутити волам хвости там, де Макар телят не ганяв.

І ви обидва живете у сфері абсурду. Вуйко весело жиє: що заробить, те проп’є. Та й ти – як в анекдоті: менше знаєш – міцніше спиш, більше знаєш – міцніше п’єш. От тільки вуйко катується на землі, а ти – в нього на плечах. Його висмоктує щоденна фізична праця, а тебе засмоктують знаки й коди культури, ти – вербальна людина, ти голосніше стогнеш, скаржачись на повсюдний абсурд. І стогін твій тим голосніший, чим більше ти усвідомлюєш: перевернута піраміда розвалюється, щоб поховати під своїми уламками цей світ з усім його абсурдом. Перше пекельне коло новітньої Руїни знаємо під назвою «Світова економічна криза». Елементарні закони буття намагаються вивільнитись від абсурдного багна різноманітних ідеологій, яким їх людство закидало протягом століть. Здавалось би, треба звернути на ці тривожні сигнали якнайпильнішу увагу й замислитись. Але хтось із нас не має чим думати, хтось елементарно не навчений, а комусь просто ліньки. Ну, а дебілізатори широких мас, які з дивовижним успіхом щоразу балотуються у верхотуру влади, щоб займатися не виробництвом, а розподілом благ, іще активніше крутять педалі машини, котра продукує й ширить абсурд, роз’їдаючи й спотворюючи смисли, вибиваючи в людини ґрунт із-під ніг.

Невеличка інтермедія: казочка про симулякр. «Причина абсурду – це відрив від ґрунту», – заявила Галина Пагутяк у «Бесідах з перевізником». Називаючи абсурдизм домінантою політики В.Ющенка, В.Базилевський у своїх нотатках «Механіка абсурду» («Літературна Україна», 27 травня 2010) виділив суттєву рису абсурдності – «забалакування». Точніше не скажеш. Пам’ятаю одну східну казку, де хтивий вельможа наказав своїм посіпакам викрасти йому вродливу дівчину для використання за призначенням. Ті вистежили вродливку й позначили її дім крейдяним хрестиком. Це побачив коханий дівчини й надвечір замість того, аби просто стерти хрестик із її дверей, понамальовував такі самі хрестики на всіх дверях у кварталі. Операція «Приватизація красуні», ясна річ, зірвалася: посіпаки втратили ґрунт під ногами, бо, кажучи по-науковому, знак перетворився на симулякр. Той самий прийом бачимо в пізньорадянському фільмі «Біла кістка», де корову з контрабандою в ковбику злочинці позначають вапняним кружечком на стегні. Натомість позитивно-вусатий герой замість того, щоб помити корівчині стегно, оперативно знаходить на ворожій території баняк із вапном і перетворює кружечок-знак на кружечок-симулякр у цілому стаді корів. Мораль: балакайте побільше, щоб не сказати головного або ж зробити його невидимим. Хто має очі, хай не каже, що не бачив! Хто має вуха, хай не каже, що не чув! Ось вам іронія Біблії. А ви кажете, що Христос не сміявся.

Якось я спитав одну біологічно підковану пасажирку Національного аграрного університету:
– От земноводне, тритон. Навіщо воно? Яка від нього користь?
На що вона відповіла академічно:
– Здохне – гумус буде.

Щасливі тритони! Вони живуть, не дошукуючись сенсу життя й не вишукуючи логічних зв’язків у навколишньому світі. Сенс їхнього життя є, але він лежить поза їхньою здатністю його осягнути. Людина – теж усього лише прах і ах. Але вона нещасна, бо все своє життя виставляє світові якісь претензії та перверзії, скаржиться на вселенську несправедливість і усвідомлює, що нічогісінько не здатна змінити. Вона мусить миритися з порядком речей «зима-весна-літо-осінь», мусить миритися з державним устроєм або гинути, як Рудін, на барикадах чужих революцій, причому розуміє, що будь-які революції та війни в кінцевому результаті для неї, маленької, виявляються чужими. Зрештою, звівши рахунки з життям, вона все одно зостається в боргу. Перед тими, кому дала (чи могла дати) життя, й перед тими, хто її мусить ховати за межами кладовища. І де ж твоє відкладене на смерть?..

Біблія називає сенсом життя Царство Небесне, тобто вічність із Богом після фізичної смерті. Однак людина прагне залишити слід на землі, чіпляється за жменьку праху, – намагається знесмертитися в творчості. Хоча по смерті живе на землі рівно стільки, скільки в інших живе про цю людину пам’ять. Увічнитись у творчості… Звідси – натовпи графоманів (які частково трансформувалися в блоґерів), посередніх художників, силіконових музикантів… Бездарну картину, скульптуру чи музику видно зразу, крім того, ці види мистецтва потребують більших зусиль і матеріальних затрат, тому не кожен береться за них. Літературний твір, отже, бачиться найлегшим і найшвидшим шляхом до увічнення на землі. В результаті й маємо те, що лаємо…

Більше того, чимало митців-естрадників як у нас, так і за кордоном беруться за перо. Візьмімо хоча б кілька порівняно свіжих вітчизняних артефактів: Кузьма Скрябін написав гумористичну автобіокнижку «Я, «Побєда» і Берлін» (обіцяв іще «Я, тушонка й армія»). Потім В.Терлецький видав автобіокнижку «Рок-н-рол, стакан, кохання», яка мала продовження – «Хроніки міських божевільних». Тіна Кароль написала книжку для дітей «Великі пригоди павутинки» (імпортна поп-співачка Мадонна, для порівняння, підписала контракт на п’ять дитячих книжок). Анжеліка Рудницька видала дамський роман «Пристрасна траса до щастя». Фоззі з гурту «Танок на майдані Конго» дебютнув книжкою «Їли воду із-під крана». Виконавець українського кантрі А.Мухарський погрожує видати книжку про жлобізм… Тут не місце для огляду опусів наших естрадників і тим більше – журналістів із письменницькими амбіціями, але ряди подібних літературних фактів (не плутати з фактами літератури!) наштовхують на запитання: чому гравці з іншого мистецького поля прагнуть залишити свій слід і у Слові? Додаткова PR-акція, як в Ірени Карпи? Додатковий заробіток на власному бренд-імені? Прагнення виконати життєву програму-мінімум – виростити сина, посадити дерево й написати книжку?

Бог заповів людині розвивати всі даровані їй таланти, але дуже тяжко змиритися з тим, що твоя творчість має значення тільки в твоєму особистому мікросвіті. В якому є лише вона і ти. Пишеш книжку – шматок власного змертвілого досвіду, який нікому не потрібен, бо в кожного досвід свій… Пишеш книжку, вкладаючи в неї душу, котра цікавить лише Бога, тебе та диявола… Пишеш книжку, бо хочеш щось сказати людям… Пишеш, бо маєш що сказати людям… І все це на грішній землі стає жменькою праху, на яку ти приречений перетворитися й сам. Уся велика світова література за всі часи свого існування не навчила людину бути Людиною. Інакше все було б інакше… У високе призначення мистецтва, наприклад, не вірив ні Олдінґтон, чий «останній герой» під час відпустки з фронту знищив свої акварелі, ні Воннеґут, який смачно описав бомбардування Дрездена з його картинною галереєю… Хоча, можливо, вони вірили у своє письмо. Однак те збіговисько книжок, яке постійно товчеться в моїй келії, укріпило мене у безвір’ї. Безвір’ї у високе призначення літератури. «А як же мільйонні наклади Біблії?» – спитаєте ви. Я відповім словами народного апокрифа (чи забобону, – що кому більш до вподоби). Одна з кар господніх наприкінці світу: Бог знищить усі літери в книжках, залишаться порожні сторінки. Хоча багато нинішніх напханих літерами книжок і без того порожні… Кожне твоє пусте слово впаде на тебе. І порожнеча стане тягарем. І навіщо вся світова література й філософія, якщо тобі нічого сказати старенькій хворій родичці в її вбогій сільській хатині?..

Абсурд – це цикл і розмивання. Це проблисковий смисл і підміна понять. Це слово, яким незрідка позначають звичайну дурницю, а також речі, котрі мають недоступну для нашого розуміння послідовність випадковостей. Абсурд – це нелогічна логіка афективних станів і надлогічна логіка пародії. Це підривання сенсу і його намацування. Найбільш видимим, оприсутненим, доступним для розуміння абсурд стає у сфері мови. Саме тому після своєї багатослівної, але відшліфованої «трилогії» Юрій Іздрик у збірнику есеїв «Таке» приходить до концепції мовчання.

Абсурд – це часописи, які виходять самі для себе, це твори, які публікуються не в тому часі й не на тому просторі, де могли б мати вплив на читача, це торгово-політично-рекламні шедеври, від яких тягне на безсоромний регіт, це хрестоматійне contra spem spero… Абсурд – це невдячна праця селянина, коли «його і Ганчина сила стають каламуттю й піною. Сподівався: поставляться, заживуть. […] Не тільки їхня сила – надії стають каламуттю й піною» (Б.Харчук, «Кревняки»). Зрештою, абсурд – це будь-який різновид вербальної діяльності, що вимірюється потребою шлунка. Бо коли голодний шлунок грає марш, або людина опиняється віч-на-віч зі смертю, діамант і скам’янілий лайняк мають для неї однакову вартість. Тобто — не мають її.

Олександр Стусенко

Олександр Стусенко народився 1981 року в столиці Барської конфедерації (нині – Вінницька область). Закінчив літературне відділення Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка. Автор чотирьох книжок. Лавреат літературної премії «Благовіст». Член Національної спілки письменників України. Виступає у пресі як поет, прозаїк та критик.