Граблі в профіль

Надія Гуменюк. Таємниця Княжої гори. — К.: Грані-Т. — 2009
Надія Гуменюк. Таємниця Княжої гори. — К.: Грані-Т. — 2009

Я ніколи раніше не писала рецензій на дитячу літературу, тому, аби почуватися впевненіше, взяла собі співавтора. Олекса Мишанич — мій син, йому дев’ять років, він зазвичай добре формулює та обгрунтовує свою думку щодо прочитаних книжок, яка далеко не завжди збігається з моєю. Отже, „Таємницю Княжої гори” Надії Гуменюк, переможниці конкурсу „Золотий лелека” видавництва „Грані-Т”, ми читали разом. Більш того, я виявила неабияку довіру до видавництва: Олекса читав цю книжку перший.

Щоправда, взявся він до неї тільки на моє прохання допомогти з рецензією. Отже, перше: стриманий чорно-білий дизайн обкладинки аж ніяк не заохочує дитину до читання, та й картинка не дуже відповідає змісту. „Я не думав, що буде цікаво.  —  Але ж цікаво? — Ну-у… взагалі так. Тільки спочатку не дуже зрозуміло, де там його сни, що йому здається, цьому Данилу, а що відбувається насправді. І страшно. — Що саме? — А ти прочитай”.

Я прочитала, думок у мене виникло багато, і, боюся, вони стосуються не лише цієї конкретно взятої книжки, а й магістрального шляху сучасної української літератури для дітей. Однак по порядку.

Родина Дужичів-Добровитів (хлопчик Данько, його мама й тато і песик-такса) повертаються поїздом із Сибіру, куди було вислано їхню репресовану бабку, до її рідного села Спасівки. Дорогою на їх сусіда з купе, заробітчанина, вчиняють напад невідомі злочинці, яких, окрім хлопчика, ніхто не бачить — що вже наводить на думки про їхню потойбічну природу, хоча „ботають по фєнє” вони цілком реалістично. Потім оці інфернальні невідомі переслідуватимуть уже особисто Данила та керуватимуть його снами, намагаючись дізнатися таємницю скарбу, захованого померлою бабкою (тією репресованою), яка передала онукові секрет разом із фамільною реліквією — ладанкою. А заразом інших скарбів, що їх ховали Данилові предки за різних часів: сни хлопчик бачитиме то з княжої доби, то з козацької, а також у книжці присутні часи колективізації, Великої Вітчизняної та УПА, — повний комплект української історії, причому поданої під бездоганно правильним актуальним кутом зору.

Головний лиходій на ім’я Стален (Сталін-Ленін — як не стати потворою з отаким ім’ям?), він же Чорний Каракурт, виявляє порочні нахили ще з дитинства, починаючи дрібним стукачем, далі агітатором, керує продрозверсткою, у війну стає поліцаєм, а потім — бандитом-грабіжником, чиї люди видають себе то за упівців, то за червоних партизанів, а сам він чи то володіє гіпнозом, чи то продав душу дияволу, чи те й інше. Його злочини та звірства описані авторкою докладно і не без задоволення (на сина справила неабияке враження сцена, де Стален вночі тягне сходами жіночий труп і залякує сусіда, який застукав його за цим заняттям).

На момент основної дії твору Стален-Каракурт, як пояснив мені Олекса, вже не людина, а привид, але від цього не легше. Та й поплічники в нього цілком реальні, один із них його син, сімейна справа живе й перемагає. Шукачі скарбів б’ють сільського вчителя, гіпнотизують симпатичного заробітчанина та викрадають Данила. Останньому, звичайно, нічого не станеться — бо він непереможний юний козак із ладанкою на грудях і молитвою на вустах.

„Забагато про Бога, — скептично каже мій дев’ятирічний стихійний атеїст. — Ну як це — помолився, і вже йому нічого не зробили? Так не буває!”

У цій книжці взагалі, перепрошую за тавтологію, багато чого забагато. Історичних реалій різних часів, які могли б бути пізнавальними, якби описувалися трохи докладніше і не були так рясно пересипані містикою („Дізнався звідти чогось нового? — А там незрозуміло, що правда, а що ні”). Епізодів крайньої жорстокості на кшталт вирізаних сімей, сцен арештів НКВС або зібраних по фрагментах тіл упівців із підірваної криївки (на щастя, діти сприймають такі речі набагато менш реалістично, ніж дорослі, і акцентувати увагу сина на цих моментах я, звісно, не стала). А найбільше — ідеології, квінтесенцію якої являє собою віднайдений „скарб” — літопис родини Добровитів, складений предком Данила. Тут тобі і про тяжке життя Західної України під гнітом Російської імперії, і світлий період австрійського володарювання, і бандити-комуністи, і герої УПА, і мрії про велике українське майбутнє… Кажете, так і треба? А це нічого вам не нагадує?

У моєму дитинстві теж було багато вщент заідеологізованих книжок, і серед них траплялися насправді цікаві. У „Таємниці Княжої гори” є радянський відповідник — „Кортик” Анатолія Рибакова. („Точно! — захоплено вигукує Олекса. — Дуже схоже. Тільки там у кортику була записка захована, а тут у ладанці…”). У тій улюбленій (а інакше стала б я давати її синові?) книжці були й карколомні пригоди, й симпатичні ровесники-герої, й інфернальний лиходій… і на додачу багато всякого про революцію та непереможний комунізм, що просто пропускалося повз свідомість. Діти завжди відфільтровують зайве.

Олекса каже, що хотів би жити в селі, подібному до Спасівки, із друзями, собаками, пригодами та вільним життям. З реготом цитує і справді смішний жарт із книжки: „чому гени передаються у спадок, а чебурашки — ні?”. А інший, дуже політкоректний жарт стосовно княжого з’їзду: „виявляється, Україна вже тоді була в Євросоюзі”, — не цитує. Це йому нецікаво і не треба.

І тут можна було б зупинитися, якщо вважати ідеологічну складову дитячих книжок непотрібним, але безневинним баластом. Проте, боюся, це не так. Вся ця інформація відкладається десь на підсвідомому рівні, таки відбувається промивання мізків, — і немає значення, чия саме це ідеологія, з яким вона вектором і знаком. Дитячі мізки взагалі не можна промивати, це злочин проти формування вільної особистості, невже не зрозуміло?!

А ми вкотре наступаємо на ті самі граблі, ненав’язливо повернувши їх у профіль. Що дуже неприємно і сумно.

Мабуть, я більше не виявлятиму зайвої довіри до сучасної української дитячої прози. І перед тим, як запропонувати ту чи іншу новинку наших видавництв синові, ретельно читатиму її сама.

Яна Дубинянська

Народилася 1975 року в Криму, м.Феодосія. Закінчила Кримське художнє училище та Київський інститут журналістики. Живе в Києві, працює у сфері журналістики. Письменниця, авторка кількох романів і численних повістей та оповідань, виданих в Україні й Росії. Лауреатка літературних премій «Смолоскип», «Портал», «Русская премия».