Пастка «вітчизняного» стереотипу

Емма Андієвська. Міражі. — Київ: Всесвіт, 2009
Емма Андієвська. Міражі. — Київ: Всесвіт, 2009

Нехай так і буде. Доведеться почати з пояснень. Із «публіцистичного» автокоментаря. Справа в тому, що спершу все справді заповідалося не так, як згодом вийшло. Я не одразу ж внутрішньо погодився на роль дослідника, а відтак і «пропагатора» української «літературної еміґрації», а про свідоме бажання вибрати для себе таку персону не було й мови. Випадкове відкриття драматургії Ігоря Костецького, яке спонукало до мандрів у пошуках його архіву (про це я свого часу розповів Богдані Матіяш у «Розмові на кілька голосів»), що, в свою чергу, вело до дружби з Еммою Андієвською, Василем Баркою, до уважного читання їхніх текстів, — все це безперечно було ембріоном майбутнього вибору, але не остаточною причиною.

Вольове рішення (ще не так давно підозріле для мене в самому своєму принципі) «лупати сю скалу», намагаючись бодай дуже фраґментарно й вибірково, та проте свідомо й послідовно заповнювати білу пляму (якби ж єдину!) в найосновніших уявленнях українських читачів про історію власної літератури, було, врешті-решт, наслідком зачудованого (майже недовірливого) усвідомлення, що та «скала» взагалі існує, ба що стоїть уперто, вкорінившись у закостенілих від інертности (й переляку?) глибинах душ.

Ні, не лише стіна незнання, непоінформованости, а таки стіна небажання знати, стійкого (навіть якщо і несвідомого) внутрішнього опору. І не йдеться про українофобів або людей байдужих до українства (їхня реакція самозрозуміла і нею навряд чи варто зайво хвилюватись), а про значну частину тих, які щиро вважають себе українською чи то інтелігенцією, чи навіть, уховай Боже, інтелектуальною елітою.

Чи, може, таки я помиляюся або перебільшую? Хіба ж це логічно, що, на відміну від сусідів, як на заході, так і на сході, українці у переважній більшості внутрішньо відмовляються сприйняти велику (і в деяких аспектах ключово важливу) частку своєї власної культури, по суті, лише тому, що вона була створена деінде, за межами суспільно-політичного контексту, в якому Україна як територія і основна маса народу існувала останніх кілька століть?

Утім, факт залишається фактом, що на відміну від пересічного поляка, для якого картина його культури немислима без Ґомбровіча, Мілоша й когорти інших еміґрантів, або інтелігентного росіянина, який пишається своїми Набоковим чи Бродським, рядовий український інтелігент уперто (принципово?) ставиться до своїх таки літераторів і митців-еміґрантів (якщо він узагалі про них знає), як до не зовсім зрозумілих, дещо кумедних «діаспорних» диваків, чиї творіння навряд чи заслуговують на серйозну увагу.

Скептик скаже: нічого тут дивного, справа в якості, мовляв, не дала українська еміґрація світові індивідуальностей масштабу Ґомбровіча чи Набокова. Чи матиме рацію? Щодо літератури (бо в мистецтві досить згадати одного Архипенка), то українські еміґраційні автори справді не здобули світового визнання. Втім, хіба ж це остаточний критерій оцінки їхніх творів? І хіба цей, зрештою, критерій найвагоміший для оцінки важливости цих творів для сучасного українця?

Про це можна (й конче треба) сперечатися й полемізувати, однак неодмінною передумовою для дискусії є, звісно, конечність бодай елементарного ознайомлення зі спадщиною цих авторів. А український читач, включно з більшістю людей професійно причетних до навчання літератури, цих літераторів майже не знає. Не знає бодай уже тому, що значна частина текстів ще й досі не надрукована в Україні, а інші малодоступні.

Володимир Діброва
Володимир Діброва

І вже сам факт, що така ситуація узагалі можлива на двадцятому році незалежності, як і те, що «пересічний читач» (включно з більшістю журналістів, які беруться писати на ці теми) вперто відмовляється пізнати навіть і те, що загальнодоступне, і без вагань та застережень сприйняти цю творчість як кращу чи гіршу, але невід’ємну частку своєї культури, свідчать про глибші корені проблеми.

На ділі це ж один із симптомів того ж самого комплексу успадкованих колоніяльних звичок та упереджень, який досі не дозволяє більшості інтелігентів, інтелектуалів, українців у цілому по-справжньому, а не на словах чи в найповерховіших матеріялістичних атрибутах, відчути себе (і заодно нарешті стати) повноцінним суб’єктом европейської культурної спільноти. Це той вимір неповаги до себе і безвідповідальности щодо долі своєї спільноти, що по прямій лінії веде до можливості демократичного (свідомого ж і добровільного!) обранння народом відверто анти-европейського президента, який ставить під сумнів сам принцип державного суверенітету, не кажучи вже про суверенітет культурно-цивілізаційний і…

Та годі. Стоп. Питання це занадто багатогранне й дражливе, щоб братися за спробу адеквтного обговорення в короткому коментарі. Краще повернутися до конкретики вужчої теми й навести два випадково підібрані приклади (а їх можна б подавати цілі томи) отієї згаданої вище «стіни внутрішнього опору».

Приклад перший, уже кількалітньої давності, зате вельми типовий. В журналі «Україна» (ч. 11, 2007) рецензентка роману Володимира Діброви «Андріївський узвіз», — особа вочевидь (як про це свідчить текст статті) зацікавлена в українській літературі і позитивно до неї налаштована, — вирішила обдарувати читачів такою «загальнозрозумілою» літературознавчою перлиною. Мовляв, хоча творчість Діброви «офіційно можна віднести до діаспорної», проте «вона не є типовим прикладом вищезазначеної, шкільної, тобто класичним набором інґредієнтів: грудочка рідної землі — 1 шт.; примірник «Кобзаря» — 1 шт.; сльози за ненькою-Україною — 50 мл.»

Гм… Цікаво, які це саме «типові» твори «діаспорної» літератури критик має на увазі? Чи ідеться про МУРівців: Домонтовича? Костецького? Косача? Чи покоління 60-х від Андієвської до Юрія Тарнавського? Чи, може, літературу творену закордоном сьогодні, часто недавніми вихідцями з України, такими як (якщо вже Діброва — «виняток») Василь Махно чи Оксана Луцишина?

Виникає враження, що тих авторів, чиї твори визначають суть поняття української еміґраційної літератури, критик просто-напросто не знала. Можливо, натрапила (в школі?) на низькопробні чи графоманські тексти когось із вихідців з України (а поганий учитель може викликати огиду навіть і до ненайгірших творів) і вирішила на цьому свою освіту завершити. На це, звісно, вона має повне право. Проблема однак виникає тоді, коли сперта на такій неприпустимо мізерній основі «авторитетна» думка про ключовий комплекс нашої культури (вирішальний, зокрема, для формування українського «модерністичного проєкту») сприймається серйозно і знаходить шлях на шпальти доволі-таки поважного журналу.

Оксана Луцишина
Оксана Луцишина

Мало того, — коли автор і журнал прямо нав’язують читачам отаке банальне узагальнення неначе щось самозрозуміле й загальновизнане, мов усім добре відомий труїзм. Та, мабуть, найгірше, — коли автор (і журнал) не помиляються в оцінці уявлень «пересічного читача», і замість пробувати виправити хибну думку, залюбки підтримують самообмежений, принципово колоніяльний стереотип. І повторю: маємо справу не з українофобами з якоїсь там «Крымской правды» чи теперішнього Міносвіти, а з українськими інтелігентами, які саме в тих категоріях бачать і сприймають свою власну культуру.

Ось і сама «самозрозуміла» (на ділі за інерцією вірна старій радянській доктрині) поляризація українських авторів у цій та безлічі інших статей на «діаспорних» (які загалом автоматично сприймаються як «екзотичні», кумедні, дещо підозрілі, у всякому разі не свої, бодай не зовсім свої) та протиставлених ним «вітчизняних» (яке ж невипадкове слово!), себто «самозрозуміло» своїх, нормальних, дехто міг би сказати «наших, питомо українських», хоча невже справді тут ідеться про українськість?

Юрій Шевельов свого часу протестував проти вживання слова «діяспора» і «діяспорний» щодо української еміґрації і твореної нею культури. Я теж не долюбляю цих слів і багажу стереотипів, що їх вони несуть у собі. Та, напевне, ще більше мене турбує автоматичне й бездумне вживання (навіть серед провідних українських інтелектуалів) терміну «вітчизняний». Цього слова (кальки з російської) марно було б шукати в словнках 1920-х рр. і раніших, адже було воно впроваджене в обіг у криваві сталінські 1930-ті, при чому з чітким ідеологічним змістом: «єдиної радянської вітчизни». Та хіба воно й сьогодні не зберегло аналогічного підтексту і натяку на цей сам «свій» імперський простір на противагу «чужому» західному? Коли Табачнік хоче повернути в шкільні підручники термін «Велика Вітчизняна Війна», яку ж «вітчизну» він має на увазі? І яке місце в цій «вітчизні» виділене для України і її культури?

Чому мало не всі випадки вживання цього слова — від «вітчизняних науковців» до «вітчизняної продукції» — стосовно часів до 1991 р. (а часто і в час незалежності!) мають на увазі цілу імперію (радянську, російську), — не лише Київ чи Львів, а й Москву і Ленінград? Неначе ці останні теж «свої», «рідні». А чому до «діаспорних» творців природно і автоматично не зараховують Тараса Шевченка, який майже все творче життя прожив за межами України? Значно більшою мірою, ніж Віктор Петров чи Теодосій Осьмачка.

Ні, Шевченко «самозрозуміло» поет «вітчизняний», бо жив і творив у «вітчизняному» (читай: імперському) просторі. Термін «діаспорний», за завченим, «самозрозумілим» стереотипом, зарезервований для «не нашого» світу, який починається на кордоні з Польщею і включає теж і всіх українців, які на захід від того кордону творили й творять свій вклад у загальноукраїнську культуру.

І це закономірно. Колоніяльна культура мусить сприйматися і колонізаторами, і колонізованими як культура закрита, нерозривно споріднена тільки з імперським центром (та супроти нього, звісно, неповноцінна, підпорядкована, другорядна). Інші культурні системи, а зокрема ті, які підривають авторитет колонізатора, мусять сприйматися, як принципово «не свої», чужі, а то й відверто ворожі.  Пропаґандивна машина СССР зосереджувала засоби і зусилля для створення в свідомостях і емоціях радянських громадян відчуття невидимого кордону, стіни між культурою совєтської (та, на ділі, й старої російської) імперії і світом «підривних» ідей та культурних течій «гнилого Заходу». На жаль, багато українців — попри всю анахронічність таких ідей та істотні зміни суспільно-політичних обставин! — не змогли перебороти цієї колоніяльної спадщини й пасивно понесли баласт старих упереджень, запрограмованих реакцій та завчених «істин» в контекст «незалежного» життя ХХІ ст.

Емма Андієвська
Емма Андієвська

«Невидимий кордон» між двома світами досі існує в душах і емоціях, позасвідомо формуючи думки й відрухові реакції. Надто ще критично великого (про що яскраво засвідчили результати президентських виборів) відсотка українців, а зокрема й інтелігенції…

Звісно, на щастя, не всіх. Багато хто із самого початку як самозрозумілу й безперечну істину сприйняв факт, що усвідомлення суті української культури стане можливим лише тоді, коли поглядом, киненим назад, ми без вагань охоплюватимемо національний культурний процес як єдине ціле, без накинених іззовні ідеологічних поділів. Це передумова зцілення національної пам’яті і сформування повноцінної культурної тожсамости.

Гадаю, що до таких людей належить і більшість читачів «ЛітАкценту» і що, як кажуть англійці, “I’m preaching to the choir”, «проповідую до уже навернених». Утім, може, й це не так просто? Бо приклади автоматичного повторювання «вітчизняних стереотипів» виринають раз-у-раз, навіть серед нібито авторитетних і високоінтелектуальних.

Ось-бо, уже зовсім телеграфічно, — другий приклад. Обширний, репрезентативний альманах Фонду Арсенія Яценюка Open Ukraine. Фонд заснований (як красномовно вказує назва) на принципово постколоніяльних ідеалах «відкритого суспільства». Фонд, що програмово обрав собі за мету популяризувати Україну і її культуру у світі. Коротше кажучи, це люди, які беруться «піарити» наших провідних авторів і «проектувати імідж» нашої сучасної літератури серед чужинців. Себто йдеться про «імідж» цілісний, репрезентативний, по-можливості найпривабливіший? А не частковий, тусовочний, обмежений прагматикою позалітературних розрахунків…

Та чомусь серед великого числа справді цікавих авторів, представлених в альманаху, поміж широкого діяпазону стилів нема жодного (!) прозаїка чи поета, який творить українську літературу, живучи за кордоном. Невже таки насправді ніхто з них не заслуговує? не «дотягує до планки»? Навряд же. І я навіть не кажу про «екзотичну» для більшості «вітчизнаних» українців «стару еміґрацію» (хоча, приміром, постать рівня Емми Андієвскої мусила б стати елементом, а то й прикрасила б кожну програму такого типу). В альманаху нема згадки навіть і про тих, які зовсім недавно тому виїхали з України і які, у своїй творчості великою мірою «ще й досі в Україні живуть».

Наче, виїхавши «в діаспору», Оксана Луцишина, Василь Махно чи той же Володимир Діброва автоматично зникають, припиняють своє існування в літпроцесі, а точніше відтоді вони вже не належать до «справжньої» («вітчизняної»?) української літератури… Невже в очах провідних культуртреґерів такі творці, замість бути інтеґральною часткою нашої культури, а ще й до того важливими союзниками (бо ж не раз саме українські автори з еміґрації найбільше спричиняються до пропагування української літератури насамперед в англомовному світі), перетворюються на конкурентів, яких, зі стратегічних міркувань, краще проіґнорувати? Та хіба такий короткозоро «прагматичний» підхід (аж кортить прирівняти це до «прагматизму» діючого президента!) не применшує й не викривлює картини української культури? Себто чи не збіднює, в остаточному рахунку, нас усіх?

* * * * *

В.Домонтович
В.Домонтович

Годі. Стоп. Цей автокоментар розрісся поза допустимі межі, по суті, не залишивши місця на те, про що я в першу чергу збирався писати. А хотів я писати про одного із тих досі недостатньо відомих, ще докорінно не засвоєних українських класиків, який водночас є одним із найбільш питомо европейських авторів у нашій літературі. Хотів спонукати друзів «ЛітАкценту» почитати цього літа, — чи то вперше, чи то вчергове (адже ця лектура заслуговує багаторазового уважного читання й перечитування) прозу В. Домонтовича (літературної інкарнації Віктора Петрова).

Якщо про Петрова — науковця, блискучого філософа, археолога, літератора, чия особиста доля либонь назавжди залишиться загадкою, контроверсійною сумішшю непоєднанних, здавалося б, протилежностей (енкаведистський розвідник із дорученням, кажуть, ліквідувати Гітлера, а в цей же час провідний культурний діяч української еміґрації, автор принципово антирадянських текстів, які нещадно оголюють самі основи злочинної системи; син єпископа, що багато уваги й пристрастей присвятив на еміґрації справам Української Православної Церкви та який водночас в есеїстиці й літературі плекав концепції відносности, ілюзорности, ба засліпленої шкідливости усіх догматичних вчень та амбівалентности моральних абсолютів), — якщо, отже, про Петрова важко говорити як про «еміґранта» (прожив він у Німеччині всього-на-всього кілька років), то В. Домонтович — таки письменник «не вітчизняний», бо саме за цей короткий час він написав і видав більшість своїх найважливіших творів, включно з романом «Без ґрунту», — творів, що їх жодною силою не втиснути в ідеологічні й естетичні рамки соцреалізму. Домонтович, зрештою, помер в еміґрації, не давши про себе жодного знаку життя після (вимушеного? добровільного?) повернення Петрова в «радянську вітчизну».

Ні, це не спроба заперечувати своїм власним тезам і самому підкреслювати штучну дихотомію нашої культури. Це радше пояснення, чому цього автора втиснули були в рубрику «діаспора» і чому він досі залишається для українських читачів «екзотичним» і не зовсім своїм.

Замовчувану десятиліттями літературну спадщину Домонтовича у 1980-х у США впорядкував у тритомне (майже повне) видання (на жаль, практично не доступне в Україні) Юрій Шевельов. Із книжок, виданих в Україні, дві перші («Доктор Серафікус. Без ґрунту» та «Дівчина з ведмедиком. Болотняна Лукроза» в-ва «Критика») ще досі можна придбати в мережі Knyha.com. Навряд чи можливо купити «Без ґрунту. Повісті» (2000), але, здається, ще доступні в книгарнях «Вибрані твори» Домонтовича, впорядковані Вірою Агеєвою й видані у 2008 київським в-вом «Книга».

В цій останній книжці, якщо не відлякає безнадійно неприваблива обкладинка, читач знайде також, між іншими, одну з белетризованих біографій («Романи Куліша»), уперше перевидану в незалежній Україні. (На жаль, попри нарікання видавців і читачів на відсутність цікавої і фахово написаної української біографічної літератури, інші белетризовані біографії Домонтовича досі шукають дороги до українського читача.)

У крайньому разі, ті, кому не вдасться придбати жодної з цих книжок, а яких не відштовхує можливість читати в мережі, можуть знайти «Без ґрунту» й «Серафікуса» на сайті Українського Центру.

Порівняно з іншими авторами, Домонтовичу пощастило також на вдумливих інтерпретаторів: Шевельов, Юлія Загоруйко, Соломія Павличко, Роман Корогодський, Віра Агеєва. З-під пера останньої (найактивнішого пропагатора творчості письменника за останнє десятиліття) вийшла цікава і дуже читабельна, не перевантажена літературознавчим жарґоном, монографія «Поетика Парадокса [«парадоксу»? — МРС]: Інтелектуальна проза Віктора Петрова-Домонтовича». Отож, знайомство з письменником можна поглибити, а то й навіть почати із прочитання цієї вартісної книжки.

В.Домонтович. Доктор Серафікус. Без ґрунту. — Київ: Критика
В.Домонтович. Доктор Серафікус. Без ґрунту. — Київ: Критика

Загалом, проза Домонтовича, бодай на перший погляд, доступніша й читабельніша, аніж твори інших МУРівських «европеїстів» (Костецького, Косача, тощо). У всякому разі, її можна читати й сприймати на різних рівнях, бо щойно під поверхнею неспішно врівноваженого, раціонально послідовного стилю, за фасадом мало не «класичної» прозової форми ховаються («зрадливі»?) глибини, до яких докопається і які збагне далеко не кожен. Саме тому ця проза, як мало яка в класичній українській літературі, особливо винагороджує читацьку уважність, прискіпливість до подробиць, готовість знову й знову повертатися до тексту.

Та про це вже іншим разом. Тепер на закінчення того й так уже задовгого тексту один натяк, як ще одна спонука читати прозу Домонтовича, — ключову, навіть якщо занедбану, частку нашої власної культурної традиції й менталітету (а саме Менталітетом жартівливо прозвали Петрова його колеги МУРівці), — з особливою уважністю.

Повторюючи вислів Шевельова, Петрова-Домонтовича часто називають «шостим у п’ятірному ґроні» неокласиків, вказують на раціональну збалансованість (мало не гармонійну побудову), інтелектуалізм, спокійну холоднуватість його текстів. Та хіба під виваженим «професорським» тоном розповідача не ховається «друге дно», аж перенасичене емоційністю? Хіба ж, зрештою, людина такої складної долі могла залишитися незворушеним спостерігачем жахливих часів, у яких їй довелося жити?

Відчуття «другого дна» виринуло в мене чи не з першого контакту з його прозою, а пізніше я знайшов у тексті однієї (далеко не найцікавішої) новелі своєрідний автокоментар на цю тему. Щоб чіткіше передати це враження, почну зі слів Романа Когородського, чия характеристика листування Петрова до дружини Софії Зерової свого часу стала для мене підтвердженням, що моє враження відчули також інші. Когородський писав, що, на перший погляд, «у листах — спокійна фактографія. Великою мірою нудна в самоповтореннях». А проте, «хоч у листах немає «записаної крові», та зіпсутою кров’ю просякнуті всі листи… Листи написано нервами, часом на межі зриву, про що тільки можна здогадуватися…»

Аналогічно, в раціонально впорядкованій, врівноваженій прозі Домонтовича завжди відчутна тінь експресіоністичного неспокою, тьмяний, моторошний підтекст, і сам автор, здається, як і випадає формалістові, «оголив свій літературний прийом» в новелі «Професор висловлює свої міркування» (надрукованій 3 грудня 1944 р. у газеті для остарбайтерів «Земля» у місті Пляуен). Здається, що про Домонтовича-прозаїка можна б сказати те саме, що й про його фіктивного професора, мовляв, «ще мить, ще якась десятитисячна міліметра, і він зірветься, закричить, завиє, як затравлений, загнаний людиною лісовий звір», а все ж таки він говорить, говорить «докторальним тоном самовпевненоі людини…» Це варто мати на увазі, читаючи його прозу… вслухуючись у майже нечутне, приглушене пластами слів і речень голосіння людської душі…