Шкіци до розмови

Україна – Польща: діалог упродовж тисячоліть. Хроніка 2000. Український культурологічний альманах. Випуск 80. Рік видання XVIII. Фонд сприяння розвитку мистецтв. — Київ, 2009
Україна – Польща: діалог упродовж тисячоліть. Хроніка 2000. Український культурологічний альманах. Випуск 80. Рік видання XVIII. Фонд сприяння розвитку мистецтв. — Київ, 2009

Мушу зізнатися: останнім часом стала боятися товстих книжок у твердих палітурках. Не книжок взагалі, а нововиданих, тих, що нещодавно вийшли друком. До стародруків попри все ставлення залишається шанобливо-трепетне. “Попри все” означає попри пил, подекуди нерозрізані сторінки, важкий крейдяний папір. Попри те, що ловлю себе на тому, що книжки збираю у фізичному просторі, а от читаю здебільшого у віртуальному – з комп’ютера. Хоча стародрук усе ще викликає благоговійні почуття і проситься на книжкову полицю.

Те ж, що з’являється із так званих книжкових новинок останнім часом здебільшого мене лякає. Розумію, що це абсолютно суб’єктивно, і, певно, варто звернутися до психоаналітика, аби попорпався у підкірці. Доки ж не звернулася до спеціаліста, то собі на хлопський розум пояснюю це підсвідомим страхом великих форм і гучних назв. Форм, що у наш схиблений перверзійний час претендують на монументальність, тотальність, всеохопність. Боюсь людей, котрі сьогодні думають, що здатні тут і тепер дати всі відповіді на запитання і розставити крапки над “і”. Певне, мозок, зіпсутий усвідомленням неможливості розв’язання поставлених завдань, бунтує проти пафосу і претензійності. Вітчизняній гуманітаристиці, на мою думку, якось не вистачає простоти і скромності, усвідомлення обмеженості ресурсів, матеріальних, а почасти інтелектуальних, а з цього апропо випливає нераціональне використання того, що є під рукою.

Це я до того, що книжка “Україна – Польща: діалог упродовж тисячоліть” обсягом у 650 сторінок викликала саме почуття страху перед тим, що от зараз я візьму до рук фоліант, у якому викладений весь тисячолітній діалог між двома культурами, прочитаю його — і далі в душі настане глибока екзестенційна пустка… На щастя, так не сталося. Лакун для заповнення у моїй самоосвіті після прочитання альманаху залишилося більше ніж достатньо. Зрештою, навіть на 700 сторінках було би не можливо передати всі моменти діалогу упродовж тисячоліть, навіть окреслити всю ймовірну проблематику і тематику потенційного пошуку. Можливо, це не було на меті упорядників, але ж чому така назва книжки? Автор проекту, Анатолій Толстоухов, зазначає, що перед нами лише перший том багатотомного проекту, в якому крок за кроком, сторінка за сторінкою будуть розгортатися перебіги українсько-польських взаємин протягом тисячоліть. То ж на даний момент важко за допомогою індуктивного методу за частинками судити про цілісність, тобто про те, що має постати як результат багаторічної праці. Маю надію, що реалізація проекту не затягнеться на тисячоліття, тим паче, що сам задум перенести акценти з політичної площини національно-визвольних змагань у площину культурно-мистецьких взаємообмінів і впливів виглядає надзвичайно актуальним і продуктивним, а головне – на часі. Зрештою, не лише з Коліївщини, пацифікацій, операції «Вісла» чи волинського геноциду складається українсько-польське співіснування.

Перший том, а я буду виходити з логіки саме такої композиції, як було заявлено упорядником у Вступі, складається з тематичних блоків, визначених за хронологічним принципом. Окремо можна сказати про інтерв’ю з першим радником посольства Республіки Польща в Україні Олександрою Гнатюк. Вона говорила про особливості перебігу українсько-польської співпраці з часів здобуття Україною незалежності. Зроблено надзвичайно багато, особливо останніми роками. Зрештою, важко переоцінити роль самої Олександри Гнатюк у налагодженні цієї співпраці. Будьмо відвертими: багато книжок польських авторів не були б перекладені українською, і багато українських письменників не побачили би своїх книжок польською без її участі й підтримки.

Зрештою, з перспективи вічності це інтерв’ю має швидше оздоблювальний характер. Бо воно є актуальним сьогодні-завтра, а післязавтра – хтозна… Сьогодні діють одні програми підтримки, завтра будуть інші. Сьогодні партнерським осередком є НаУКМА, а завтра буде Харківський університет чи Луганський. Зрештою, для книжки, в якій друкуються тексти Станіслава Оріховського і Себастьяна Кленовича не суть важлива інформація про GAUDE POLONIA. Саме по собі інтерв’ю цікаве, актуальне, у ньому подана дійсно суттєва інформація, але це не той, так би мовити, формат.

Щодо формату. Думаю, читачі альманаху “Хроніка 2000” встигли полюбити його і оцінити інформативність, ґрунтовність, інтелектуальну насиченість. Практично кожне число “Хроніки” є цікавою інтелектуальною розвідкою. От тільки я ніяк не можу збагнути, навіщо тверда обкладинка для часопису. Альманах – це все ж таки часопис, навіть якщо щоквартальник, навіть якби був щорічник, але все ж таки часопис, і м’яка палітурка була би тут доречнішою і економічно виправданою. Це я до того, що можна було би зекономити на обкладинці і додати кілька сторінок з короткою інформацією про авторів, чиї тексти розміщені у цьому числі “Хроніки”. Дрібничка, але вагома. Якщо, приміром, імена Ярослава Ісаєвича (світла пам’ять!), Григорія Логвина, Григорія Грабовича, Дмитра Малакова, так би мовити, на слуху, то хто такий Єжи Ковальчик, треба подумати, та й Інтернет може не підказати, бо у Польщі їх кілька з таким іменем серед тих, хто займається гуманітарними студіями. Є й інші менш відомі імена, і хотілося би знати “хто це”, “з якого часу” тощо. Логічніше було би не розміщувати в одному числі кілька статей одного й того  автора, а замовити окремий текст, який би об’єднав дві близькі теми. Передрук матеріалів міг би стати черговим пунктом для роздумів, але упорядник чесно зізнався у цій проблемі і пообіцяв у наступних числах альманаху подавати здебільшого першодруки. Чого йому й собі бажаємо!

Як зазначалося вище, принцип композицій – хронологічний. Маємо Хроніки ХІІІ – XVI століть, Хроніки XVII – XVII століть і Хроніки  XIX – XX століть. Чесно кажучи, беручи книжку до рук, я сподівалася, що у кожному періоді буде пунктирно окреслено основні напрями саме культурно-мистецького обміну, причому будуть подані погляди обох сторін на одні й ті ж питання, щоб склалася цілісна картина. Так, принаймні, випливало із Вступної статті п. Толстоухова. На жаль, не так сталося, як бажалося. Логіку добору матеріалів я таки не зрозуміла. Кожен матеріал сам по собі надзвичайно цікавий і корисний, дає багато поживи для роздумів, написаний фахівцем, але … немає діалогу. Звісно, цікаво читати як Ярослав Ісаєвич пише про взаємини українського і польського населення на Перемельщині  у середні віки, але цікаво було би прочитати, що пишуть з цього приводу по той бік кордону. Думаю, що видання тільки б виграло, якби були представлені різні думки на одні й ті ж події. До речі, у цій частині альманаху маємо відхід від ідеї (заявленої у Вступі) подати взаємини двох народів крізь призму розвитку мистецьких контактів, бо традиційно нам розказують про політичні й адміністративні речі, що, безумовно, є культурою, а не природою, хоча цікаво було би прочитати, що було спільного, а що своєрідного саме у мистецтві двох народів. Зрештою, надзвичайно цікаво дізнатися, на основі чого будувалася ідентичність у середні віки і яким чином це відбивалося у мистецьких творах.

Стаття Миколи Сумцова про Станіслава Оріховського є добрим “аперитивом” до “Напучення польському королеві Сигізмунду Августу” Оріховського. Проте виникає питання, чому Оріховський поданий у перекладі, а Сумцов мовою оригіналу. Якось несправедливо виходить. Зрештою, до певної міри прикро, що фрагменти до “Роксоланії” Себастьяна Кленовича подані без жодного коментаря, а про Яна Кохановського є лише стаття без його текстів. Думаю, розміщення коментарів польських літературознавців до цих текстів викликало би зацікавлення серед українських читачів.

Сьогодні багато говориться про нашу спільну спадщину часів Першої Речі Посполитої, проте варто звертати увагу, як ця спільна спадщина рефлектується у сучасному дискурсі трьох народів. Фахівці, звісно, знають деталі, але ж альманах “Хроніка 2000” покликаний до популяризації знання серед освіченої аудиторії незалежно від спеціалізації диплому.

Друга частина альманаху зосереджується на добі бароко. Цікаві матеріали і Ярослава Федорука про рукопис Мартина Голінського, і Миколи Стадника про Гадяцьку унію. Зрештою, матеріали Єжи Ковальчика про пізньобарокову архітектуру Волині, Галичини і Поділля також заслуговують на увагу. Проте, як уже було сказано, можливо, варто було дві статті об’єднати в одну. І також прикро, що у цьому розділі не знайшлося місця для красного письменства. Адже саме барокова доба вирізняється особливо інтенсивними літературними контактами. І там є про що гостро поговорити.

ХІХ і ХХ століття заслуговують не те що на окремий розділ у книжці, можна зробити по книжці і не одній щодо кожного століття. Тут же маємо лише натяки, і багато тем, імен, контекстів залишилися поза увагою. Звісно, важко щось стверджувати, бо не знаємо, що саме “далі буде”. Проте хотілося би, щоб крім статті Григорія Грабовича про витоки “української школи” у польському романтизмі побачити матеріал, у якому розглядається це явище, наприклад, із постколоніальної перспективи. Тим паче, що на сьогодні у польському літературознавстві є фахівці, які саме у такому контексті інтерпретують українську школу.

Мені також здається, що у нас дещо переоцінюють місце української школи у польській літературі. Польський романтизм надзвичайно потужне явище, повнокровне, з цілою палітрою різних тем, ідей, естетичними пошуками etc. Зводити ж його лише до української тематики – означає збіднювати саме явище. Крім Юліуша Словацького до цього напряму належав і Долєнга Ходаковський, між іншим — не дуже вправний митець, зате палкий патріот. А у Словацького українська тематика була лише періодом, а сам творчий доробок набагато більший і виходить далеко за межі української тематики.

Звісно, великим плюсом є розміщення у томі поем Яна Бровінського “Олександрія” і Станіслава Трембецького “Софіївка”. Тепер мої студенти не зможуть виправдовуватися, що не прочитали поеми через брак доступу до відповідних текстів.

ХІХ століття, злам віків, ХХ століття, і знову злам віків. Тем до висвітлення безліч. Мені особисто стало прикро за відсутність теми про польський театр на теренах Південно-Західного краю, тобто на території сучасної України. Репресії щодо театру стосувалися не лише українських корифеїв, але й польського театру також. Забракло й згадки про роль Харківського університету, перші перекладацькі спроби романтичної літератури. Тема масонства в Україні і Польщі – просто бомба, кажучи мовою сучасної молоді. Не вистачило Львівського університету, “Молодої Польщі”, “Молодої Музи”. Варто було згадати Ярослава Івашкевича. Релігійна тема заслуговує на окрему розмову. Яким чином католицизм жеврів за часів Совєтів тощо. Тим паче, що є фахівці, є дослідження, є кому замовляти матеріали до друку. Не кажучи вже про художню творчість. Є що друкувати, з чим знайомити. Тем і підтем маємо безліч, варто лише ногою стукнути — і з-під низу заб’є життєдайне джерело, перепрошую за дещо банальний образ.

Це я до того, що якось лячно, коли книжка називається “Діалог упродовж тисячоліть”. Не можна осягнути неосяжне. Навіть наблизитися до нього. Менше патетики. У нас останніми роками добре навчилися називати книжки. На пам’ять спадає безліч назв, сформульованих амбітно, претензійно, пафосно. А насправді за назвою, красивою обгорткою (палітуркою) знаходиться сировина, що потребує обробки. Це не лише щодо “Хроніки 2000”, це думки вголос щодо загальної ситуації в українській гуманітарстиці. Направду, дуже шкода, коли на ілюстрації на крейдяному папері і тверду обкладинку кошти є, а на інформацію про авторів, або переклад з російської їх бракне.

Хоча, звісно, найголовніше те, що діалог триває, причому на всіх рівнях. А це значить, що будуть книжки, цікаві та різні. І буде привід до розмови…