Слуга опиря з Добромиля. Спроба переказу

Галина Пагутяк. Слуга з Добромиля. – Київ: Дуліби, 2006
Галина Пагутяк. Слуга з Добромиля. – Київ: Дуліби, 2006

1
Упирі знову цікавлять читачів. Сутінкова сага Стефані Маєр переманює у свої фан-клуби багатолітніх шанувальників Гаррі Поттера. Маги Голлівуда вміло перетворюють надруковані слова на кінообрази, а далі вже злагоджено працює виробничий ланцюжок шоу-бізнесу аж до «сутінкових» обкладинок шкільних зошитів українських школярів.

У 2006 році, коли київське видавництво «Дуліби» опублікувало роман Галини Пагутяк «Слуга з Добромиля», сутінкоманією в Україні ще ніхто не переймався. Отож видавців-дулібів аж ніяк не можна запідозрити в бажанні відповісти «нашою» Галиною на «їхню» Стефані. Українці знову, незалежно від Заходу, вивели на світло денне питомо своїх вампірів. І не можна сказати, що поява «Слуги з Добромиля» залишилася непоміченою: на початку 2010 року цей роман було відзначено Національною премією ім. Т. Шевченка. Припускаю, що вперше за весь час присудження Шевченківської премії роман із вампірячою тематикою здобув своєму авторові звання лауреата. Пролитої людської крові і різноманітних кровопивць не бракувало й у творах класиків соцреалізму. Та соцреалізм розрізняв людей за класовими ознаками, а не за вмінням окремих душ перемандровувати з одного людського тіла в інше і здатністю окремих істот із людською зовнішністю підживлюватися кров’ю людей як еліксиром омолодження.

2
Композиційною прикметою роману «Слуга з Добромиля» можна вважати назви розділів, які відіграють роль просторових, а передовсім часових орієнтирів. Перші п’ять розділів стосуються не надто далекої історії, яка віддала Східну Галичину на поталу більшовикам. Ось назви цих розділів: «Лаврів, 1939 рік», «Слуга з Добромиля, 1939 рік», «Добромиль, 1949 рік», «Слуга з Добромиля, 1949 рік», «Слуга з Добромиля, ще 1949 рік». Тут оповідь витримано, сказати б, у реалістичній манері, хоч трапляються й не цілком звичні речі. Уже на першій сторінці згадано Антихриста. З настоятелем василіянського монастиря в містечку Лаврові під час літургії, яку він сам і править, стається напад чорної хвороби (епілепсії). Тим часом безбожна влада руками підрозділу НКВС палить монастирські книги. Монахи розуміють, що цим справа не обмежиться і на них чекають репресії. Ченці розгублені. Та в одну з ночей усіх жителів Лаврова, а також і  каральний загін, зморює глибокий сон. Лейтенант-садист, командир карального загону, прокинувшись, зауважує чоловіка, що самотньо стоїть під сімсотлітнім дубом. Кожному, хто згодом теж побачив незнайомця, той чоловік нагадує когось іншого. У той сам час із боку сільця Тершів починає сунути велика хмара з вогняним обрамленням на краях. У ченця-бібліотекаря енкаведисти виривають пожовклий листок із записом музики. Той листок перелітає, підхоплений раптовим вітром, до рук чоловіка під дубом. Солдати стріляють у незнайомця, та кулі не завдають йому ніякої шкоди, навіть не долітають до нього. Незнайомець зникає, наче провалюється крізь землю. Потім він з’являється в горішньому кінці Лаврова, заходить до хатинки, де його чекає кіт, показує котові листок, сповіщає, що саме за ним він ходив до монастиря, і вкладається спати. За якийсь час чоловік прокидається, відчуваючи наближення свого відвічного ворога, який цього разу втілився в лейтенанта-енкаведиста. Чоловік, не забувши напоїти кота молоком, обливає хату гасом і підпалює її. Кидає посеред хати і листок із записом музики. Наступного дня в селі Смільниця енкаведисти спалюють книги з бібліотек Лаврського і Добромильського монастирів. Та дещо все-таки місцевим людям вдалося порятувати з пожарища.

Незнайомець, у якому кожен, хто його бачив, розпізнавав риси когось зі своїх знайомих, це і є головний герой роману – Слуга з Добромиля. Поки що неясно, хто він такий і чому його переслідує лейтенант-енкаведист.

Наступний розділ «Добромиль, 1949 рік» переносить читача через десятиліття війни і перших повоєнних років у Добромильську лікарню для душевнохворих, розташовану в колишньому приміщенні Добромильського монастиря, ліквідованого новою владою. Керує лікарнею лікар-фронтовик Олексій Іванович, член комуністичної партії, яка й скерувала його на роботу в Добромиль. Йому допомагає старий лікар Адам Віцентійович. Він – з місцевих євреїв, один із небагатьох, хто врятувався. Лікарні бракує медикаментів і продуктів. Раніше, щоб якось звести кінці з кінцями, хворих відпускали жебракувати і підзаробляти на харчі в місцевих селян. Олексія Івановича мучать болі в хворому шлунку, та головлікар не наважується залишити лікарню на дивакуватого Адама Віцентійовича, щоб самому підлікуватися…

Мій переказ початкових розділів «Слуги з Добромиля» переслідує мету перевірити припущення, що спочатку події в романі не виходять за межі вірогідного. Раптове зникнення чоловіка, який виявляється отим самим Слугою з Добромиля, про якого місцевому люду відомо з діда-прадіда, – єдиний дивовижний епізод. Підхоплений вітром листок паперу (потім виявиться, що то був листок пергаменту), як і загальний сон-змора, – речі не такі вже фантастичні. Чоловік міг скористатися підземними ходами, про які знають уже й енкаведисти. Головлікар-фронтовик не вірить у духів, зате знає, що його хворим для покращання стану потрібні належне лікування і догляд, що смерть – остаточна і немає ніякого потойбічного життя. Та все-таки його бентежать кроки на даху, коли він разом із Адамом Віцентійовичем робить патанатомічний розтин тіл померлих від виснаження хворих. В атеїстичній свідомості головлікаря відбувається ледь відчутний злам. На вимогу капітана НКВС (того самого, який був у 1939 році лейтенантом, – правду кажучи, досить в’яле зростання в званні, як на воєнний час), який полює на бандерівців, Олексій Іванович відкриває двері до вже недіючої монастирської церкви, у якій, як підозрює капітан, можуть переховуватися повстанці. У церкві вони бачать образ Божої Матері з отвором від кулі між бровами, що поцілила в образ ще десять років тому. З очей Богоматері тече кров. Під іконою – калюжа крові. Насправді це кров пораненого повстанця Ілька, який із дружиною і малою дитиною переховується у церкві. Та капітан втрачає здоровий глузд і від споглядання кривавих сліз Божої матері переживає тваринний жах. Він тікає з церкви, його загін спішно відбуває геть.

Адам Віцентійович переконаний, що командир загону – не простий смертний, а такий, яким «колись відтинали голову, а серце пробивали осиковим кілком» (с. 61), тобто – упир (опир). Головлікар вирішує спалити сміття, яке насправді є залишками монастирської бібліотеки, посеред саду. Біля багаття у нього зав’язується розмова з хворим, на якого він звернув увагу ще під час обшуку енкаведистів. Виявляється, що хворий покликаний до певної місії – «виправляти заподіяну кривду, пом’якшувати зло» (с. 65). Хворий вважає роком свого народження приблизно 1287, саме тому Адам Віцентійович записав у його історію хвороби, що він – симулянт під прибраним ім’ям. Хворий вважає Олексія Івановича лицарем, адже той відмовився від набагато вигіднішого місця праці у Львівській поліклініці для військових. Доволі швидко між хворим і головлікарем налагоджуються довірливі стосунки, і хворий, який називає себе то Позиченим, то Сівачем, то Позиченим Сівачем, то Сильвестром, а найчастіше – Слугою з Добромиля, розповідає лікареві окремі епізоди свого неймовірно тривалого життя.

3
Решта сторінок роману, майже три четвертини тексту, – це розповідь чоловіка з незвичним іменем-самоозначенням про себе, про своє призначення, свої уявлення щодо справ, які діються у світі, і різновиди людей, що беруть участь у тих справах. Формально Слуга з Добромиля – божевільний. Його розповідь вислуховує лікар, делікатно проводячи сеанс психотерапії. Олексій Іванович вкрай рідко озивається реплікою і таким чином дає можливість Слузі з Добромиля виговоритися. Читач отримує дві можливості: вважати цю розповідь породженням хворої, хоч і достатньо інтелектуалізованої, свідомості, або ж визнати, що Слуга з Добромиля говорить правду. Це створює, сказати б, детективну інтригу роману, і остаточної розв’язки ми так і не отримаємо. Слуга з Добромиля вважає, що, крім звичайних людей, світ заселено опирями (упирями, вампірами), родженими і робленими, дхампірами (дітьми мертвих опирів і відьом), носферату (живими мерцями-опирями), ворожбитами та іншими, мовляв Тарас Прохасько, непростими. У цій класифікації, зауважмо принагідно, бракує представниць прекрасної статі, за винятком матері Слуги з Добромиля і Марини Мнішек, дружини Лжедмитрія. Сам він – дхампір, істота в людському тілі, що має хист розпізнавати опирів і вбивати їх звичайною зброєю. Його ще немовлям після страти-спалення матері-відьми врятували вовки, перенісши на дорогу, де дитину підібрала валка Купця з Добромиля, Старшого в Ордені Золотої Бджоли. Купець із Добромиля, жодного разу не названий на ім’я, виявляється опирем, головним у напівтаємній структурі галицьких купців-опирів, які опікуються галицьким людом і краєм. Дхампір може розпізнати і знищити опиря, а опир не здатен розпізнати дхампіра. Слуга з Добромиля вияснює Олексію Івановичу, хто так опирі: «Опирі мають силу не від людини: вони здатні накликати дощ, наслати мор чи привабити багатство. Ворожбити і відьми нахваляються, ніби й вони те вміють, однак їхня сила не до порівняння менша. Щоб відновити життєву силу, опирі п’ють кров, але це зовсім не є їхньою щоденною поживою, як вигадують різні писаки. Джерелом їхньої сили є дух, ні добрий, ані злий дух природи. Язичники це розуміли й не втручалися до життя опирів, і ті менше завдавали їм збитків. Справжній опир – це мудрий віщун, котрий знає, на що треба витрачати йому силу. Проте діти опирів не народжуються такими, хіба що у них вселиться дух померлого опира» (с. 89). Опирі не помирають своєю смертю, та їх можна вбити. Про те, що знайдене на дорозі немовля – дхампір, Купець із Добромиля довідався, коли побачив, що хлопчик бере в долоні жарини з багаття, і вони його не обпікають. Та й рана від необережного доторку до леза меча одразу ж у малюка загоюється. Ці дивовижі свідчать, що знайдений хлопчик – дхампір. Купець з Добромиля залишає його на виховання бездітній селянській родині в одному з сіл Перемиської землі. Саме там йому дають прізвисько Позичений, бо свого справжнього імені, даного матір’ю, Слуга з Добромиля не пам’ятає. Згодом його називають Сівачем, бо зерно, яке сіяв хлопець, досягнувши семи років, не скльовували птахи…

У цьому романі Галина Пагутяк намагається примирити історизм із народно-міфологічним світовідчуванням. Сам головний персонаж оперує датами, хоча й не зловживає ними. Оповідаючи про той чи інший історичний контекст, Слуга з Добромиля не акцентує на тому, коли саме сталися згадувані ним події. Датування, винесене в назви розділів,  сприймається як авторське. Оповідачі-казкарі теж не дбають про хронологічну точність. Те, що сталося колись, знову стається під час оповіді і буде ставатися щоразу, коли оповідь повторюватиметься. Така форма відновлення міфологічної свідомості. Та історична свідомість потребує датування-маркування, і Галина Пагутяк ділить на розділи-датування розповідь Слуги з Добромиля. Навіщо письменниці потрібне зафіксовані авторитетними текстами історичне тло та історичні персонажі, які справді колись жили і брали участь у подіях, задокументованих в історичних джерелах? Вочевидь, щоб і незвичайна «опирська» складова оповіді виглядала не вигаданою, а вірогідною. У романі діють історичні персонажі – від князя Галицького Лева Даниловича до Мнішків, які через триста років після Лева Даниловича за допомогою Лжедмитрія спорядили похід на Москву. Поряд із ними – числені воїни, монахи, священики, шляхта, купці, шинкарі, селяни, тобто всі ті стани, що населяли Галичину впродовж століть аж до новіших часів. З історичних джерел можна довідатися про боротьбу за владу між різними владними претендентами. Та якщо вірити Слузі з Добромиля, найвладнішими є все-таки опирі, які про людське око вдають із себе купців. Найбеззахисніші перед будь-якою владою прості люди. Лицарів-воїнів мало, їх безжально винищують садисти-володарі, усуваючи конкурентів. Ось як, наприклад, Слуга з Добромиля характеризує князя Романа Мстиславовича, діда Лева Даниловича: «Роман Мстиславович теж був катюга, яких світ не бачив: закопував галицьких лицарів живцем у землю, садовив на палю, і витратив усю жорстокість свого роду <…>» (с. 222). Шляхта деградує, зводить між собою порахунки в п’яних бійках, нищить і грабує майно простих людей. У монастирях ченці моляться і переписують святі книги, та це зовсім не наближує інші стани до знання, яке проповідував Ісус Христос. Проте монах-писар Мирон Многогрішний, якого церковні ієрархи оголосили єретиком і віддали на страту, прозрів у таїну слів Ісуса. Тих слів немає в жодному з канонізованих Церквою Євангелій. Та вони є в романі Галини Пагутяк на с. 280: «Блаженні ті, котрі відають, що вони чинять. І прокляті, хто не відає, що чинить». Ці слова переповідає Слуга з Добромиля добромильському старості Янові Гербурту в 1604 році, намагаючись переконати його, що Мнішки замислили безглузду авантюру з Лжедмитрієм і походом на Москву. Ці слова так і не поширилися серед християн. Кат Савка відтяв голову Мирону Многогрішному тридцять років перед тим, і ця страта накликала на Галичину нещастя, що триватиме століттями.

4
Сюжетні лінії роману поєднано мелодією-колисковою, яку навчився грати на сопілці Слуга з Добромиля, хрещений у дев’ятирічному віці у монастирі Преображення села Спас. Туди привів його ворожбит. Хлопець отримав при хрещенні ім’я Сильвестр. Згодом у Добромильському монастирі Сильвестр записав на пергаментній сторінці Євангелія свою мелодію крюками, давнім способом запису музики. Відтворення мелодії навіювало міцний тривалий сон на всіх, хто міг чути її. Власне, під час розповіді Слуги з Добромиля Олексію Івановичу всі, хто перебувають у Добромильській лікарні, сплять глибоким сном. Так просто Галина Пагутяк нейтралізує персонажів другого і третього планів, щоб вони не перервали оповіді і не вешталися без нагляду. Мелодія-колискова могла навіть приспати на якийсь час безжальну смерть. Одного разу монастирський служка Сильвестр заграв цю мелодію самому князеві Леву Даниловичу, коли той попросив його продемонструвати щось незвичайне. На князя не подіяли її чари, та вся замкова сторожа поснула, і щойно тоді князь Лев зрозумів, якою небезпечною зброєю володіє Слуга з Добромиля, він же монастирський служка Сильвестр. Саме записану на клапті пергаменту мелодію-колискову знайшов через 280 років у бібліотеці Добромильського монастиря Мирон Многогрішний. І саме цей пергамент був спалений Слугою з Добромиля в Лаврові у 1939 році, як ми прочитали на початку роману. Неясно тільки, як листок пергаменту перенісся з Добромильського монастиря в Лаврську обитель.

Крім мелодії-колискової Слуга з Добромиля знає ще й мелодію Смерті, та дія її така страшна, що Сильвестр не наважується її записати. Ще він хоче навчитися відтворювати радісну мелодію життя, та, здається, втілення цього задуму перенесено на невизначене майбутнє.

Хто ж він такий, цей незвичний божевільний, поціновувач і переписувач церковних книг, знавець греки, латини і кількох новіших мов, благодійник і торговець сіллю, слуга пана, який був найстаршим серед галицьких купців, а загинув від рук розбійників? Він був Сівачем, служкою і послушником у монастирях, придворним куштувальником у князя Лева, лицарем Ордену Золотої Бджоли, свідком історичних катаклізмів, а в 1949 році став пацієнтом Добромильської божевільні. Він уміє спілкуватися зі звичайними людьми і з володарями, а також з опирями і ворожбитами. Дехто його побоюється, а дехто й ненавидить. Дивовижно, та головний герой роману жодного разу не закохується, не підпадає під жіночі чари. Лише одного разу його поцілувала дівчина, якій він віддав коня, щоправда, не свого, на придане (с. 174). Після страти Мирона Многогрішного він відвідує його сестру Оленку, яка виявляється вагітною. Слуга з Добромиля торкається живота Оленки, щоб відчути, яке майбутнє вона у собі носить. Це чи не найінтимніша сцена між головним героєм і жінкою, яку читач має шанс віднайти в романі: «Під моєю рукою билося серце майбутнього. Воно ще належало жінці з тоненькими руками і ногами, яку мучив молодий голод. Я чудувався і жахався. Бо в лоні цієї жінки визрівав цілий світ, інший, ніж той, у якому я жив досі. Устократ неспокійніший, небезпечніший, пересичений зрадами, насильством, жадобою. У ньому, здавалось, неможливо буде вижити. І якби я міг проспати років сто чи двісті, я б це зробив, аби не бачити зловісних знамень у небі, кривавих битв, братовбивчої війни й облуди… І якби я міг вмерти,  то вмер би просто зараз, біля ніг тієї жінки. І відкрилося мені моє призначення: якщо врятувати хоча б одну істоту, то разом із нею врятуєш цілий рід – дітей, онуків і правнуків. І я вступив із цим дитям у новий, сімнадцятий вік, жахливий і прекрасний, бо почув під пальцями пісню життя, яку так довго шукав» (с. 253).

Слуга з Добромиля може покинути своє тіло і ввійти в інше людське тіло. Принаймні одне таке переселення описано в романі, коли послушник Сильвестр вирішив покинути лаврський монастир і податися в Добромиль, де кілька років перед тим загинув його господар, Купець з Добромиля. Опівночі відбулася випадкова зустріч Сильвестра з Лукою, ще одним слугою Купця. Лука, роблений опир, вп’явся зубами в шию Сильвестра і випив усю його кров. Так Сильвестр переселився в тіло старшого на десять років Луки (с. 161). Своє власне тіло тринадцятилітнього підлітка Слуга з Добромиля спалив. Неясно, чи такі переселення здійснюють інші опирі та дхампіри і як часто це відбувається. Зрозуміло лише те, що довголіття, розтягнуте майже на сім сотень років, потрібне Слузі з Добромиля, щоб виконувати свою місію піклувальника над Орденом Золотої Бджоли. Золоті Бджоли – це опирі-купці, які дбають про Галичину. За романом Галичині тричі було завдано тяжких ударів: винищенням галицького боярства волинським окупантом князем Романом Мстиславовичем; авантюрним походом на Московію Мнішків із Лжедмитрієм, що знекровив Річ Посполиту; приходом більшовицької безбожної влади. Місія Слуги з Добромиля, накладена на нього його паном Купцем з Добромиля, – відновлювати Орден Золотої Бджоли, нагадувати його лицарям, які втратили пам’ять, ким вони є насправді і до чого покликані. Саме так і стається з головлікарем Олексієм Івановичем, який наприкінці роману виявляється Слугою з Перемишля, вбитим злочинними Мнішками в добромильській корчмі ще в 1604 році і переселеним у новий час і нове тіло. Адже остаточної смерті нема. Убиті опирі і ворожбити стають духами, розмовляють з іще тілесними персонажами, залітають у їхні видива і сни, дають поради, розпорядження і підказки. Чи можливі суттєві зміни у світі, де ніщо остаточно не зникає, де добрі є добрими, а злі – злими, де світло змінюється темрявою, а темрява світлом і де врешті-решт панує сатана? Слуга з Добромиля відчуває світовий Закон так: «Втім, я мало вірив у те, що сей світ можна очистити від гріха. Часом його стає більше, часом менше. Такий Закон. Світ очищається сам по собі» (с. 228).

5
Та є ще й інші закони. «Се – закон. Бджоли мусять боронити свій галицький вулик. І найліпші ті, хто не губить жала і не вмирає по тому» (с. 249). Знаходимо у романі і припис посідати своє власне місце в суспільстві. «Був би я незмірно радий, якби кожен лишався на місці, призначеному його стану. Се – найважніша річ, особливо, коли йдеться про нинішні тривожні часи. Найменший переступ відгукнеться через віки» (с. 272). Староста Добромиля вельможний пан Гербурт «вірив, що Закон може змінити світ<…>» (с. 295). Очевидно, староста вірив у добрі наслідки законослухняності, коли кожен виконує належні йому обов’язки і вчасно платить належні податки. Та в розмові з катом Савкою Слуга з Добромиля нагадує, що «звичай важніший за закон»
(с. 219). Так чи так, а «Свобідним край стає не тоді, коли на трон сідає мудрий володар, а коли з’являється багато вільних людей серед різних станів. Тоді немає потреби йти по коліна у крові, шукати ласки в сильніших сусідів. Бог проливає благословення на такий край, а не плаче над його нешасливою долею» (с. 303). Кухарка Добромильської лікарні для душевнохворих Ганна відповідає на запитання Олексія Івановича, що ж доброго зробив Слуга з Добромиля – «Він мав нас за людей, а не за бидло!» (с. 317). Вільні люди з’являються тоді, коли їх мають «за людей». А принижені люди втрачають не лише гідність, а й пам’ять, не усвідомлюють самі себе і своє становище у світі. У сні хворого жебрака Антося, що наснився йому під муром костела вранці якогось дня 1949 року, Купець з Добромиля говорить піднятій Антосем з дна ріки голові Купця з Перемишля: «Хочу повісти тобі, що весна, і бджоли вилетіли з вулика» (с. 259). Чи це означає, що Орден Золотої Бджоли вчергове відновлюється саме у 1949 році? І ким? Божевільними з Добромильської лікарні, розташованої в мурах колишнього монастиря? До речі, той монастир, як твердить Слуга з Добромиля, збудовано на горі, де він колись поховав обгорілі кістки старшого опиря – Купця з Добромиля.

6
Так чи так головлікар вислухав оповідь Слуги з Добромиля і таким чином отримав шанс відчути фантасмагорійну, зі століттями темного безпам’ятства історію Галичини. В її центрі – Добромиль, а вже від нього розходяться дороги до інших міст і поселень, включно зі Львовом, Краковом, Києвом, Черніговом, Москвою. Принагідно згадано навіть Америку. Однією з загадок роману можна вважати часові провали, що стосуються, наприклад, розділів Речі Посполитої і приєднання Галичини до Австро-Угорщини. Що робив тоді Слуга з Добромиля і чим займався Орден Золотої Бджоли? Розповідь Слуги могла бути врешті-решт неповною. Так само поза текстом роману залишилося життя Сильвестра після 1949 року. Про долю подружжя повстанців, які переховувалися в занедбаній церкві, написано, що їх життя трагічно обірвалося 1950 року. Згадано, що масові захоронення скинутих у соляні шахти людей в Саліні буде виявлено через п’ятдесят років після 1949 року. Чи покине божевільню Слуга з Добромиля до того часу? Остання репліка в романі належить Антосеві, добромильському жебраку і водночас пацієнтові лікарні для душевнохворих, а в минулому житті прислужникові ката Савки. Звучить вона коротко: «Нє». Не всі знаки можна витлумачити. І не кожен може тлумачити знаки. Антось принаймні чесно зізнається в своїй неспроможності тлумачити знаки.

Який же знак надсилає нам, читачам роману «Слуга з Добромиля», його автор Галина Пагутяк? Ризикну його розтлумачити. Поява «Слуги з Добромиля» означає, як мінімум, те, що і в теперішній непередбачуваній Україні все ще твориться модерністична галицька проза, чільним представником якої, до речі, був земляк Галини Пагутяк Іван Франко. Увага до малої батьківщини аж ніяк не означає провінційності. Саме провінції присвячено всі найзнаменитіші романи, починаючи від «Дон Кіхота». Одна зі стратегій «Слуги з Добромиля» – перецентрування. Периферія стає центром, центр відходить на периферію. Та Добромиль як центр Галичини – пропозиція не так територіального перезавантаження, як відновлення уваги до малих, хоч насправді багатовимірних і невичерпних, зігнорованих офіційними центрами часопросторів. Вони – поряд, і їхнє вловлювання радарами сучасної посттоталітарної української прози лише розпочинається.

Та не забуваймо і про божевільню як притулок, сховок від навали світового Зла. Тут можна перекинути містки до інших творів Галини Пагутяк і світових бестселерів на зразок «Польоту над гніздом зозулі» Кена Кізі, та це вже тема для розлогіших переказів.