Сашко Дерманський: «Хтось або щось вигризає зернятка наших душ»

Сашко Дерманський. Фото Марії Семенченко
Сашко Дерманський. Фото Марії Семенченко

Довідка «ЛітАкценту»

Олександр Дерманський — дитячий письменник, пише в жанрах чарівної казки, чарівної повісті, фентезі, публіцистики; автор віршів та оповідань для дітей.

Народився 1976 р. у м. Києві. Закінчив факультет української філології НПУ ім. М. Драгоманова у Києві. Викладає українську мову та літературу у Київському технікумі електронних приладів, а також працює літературним редактором дитячого журналу «Стежка». Від 2006 р. — член НСП України.

Лауреат Всеукраїнського конкурсу романів та кіносценаріїв «Коронація слова» – 2003, 2004, дипломант Міжнародної асамблеї фантастів «Портал» (2006).

Автор близько 10 дитячих книжок: «Володар макуци, або Пригоди вужа Ониська» (2004), «Король буків, або таємниця Смарагдової книги» (2005), «Чудове Чудовисько» (2006), «Бабуся оголошує війну» (2006), «Танок Чугайстра» (2007), Царство Яблукарство» (2009), «Чудове чудовисько в країні жаховиськ» (2010), «Корова часу» (2010) та 3-х аудіо-книжок для дітей.

— Пане Олександре, Ви народилися в селі. В душі Ви були сільським хлопчиком — чи міським?
— А ким же я ще міг бути, як не сільським хлопчиком? Адже доки не став студентом і не поїхав навчатися до Києва, від народження жив у селі. Це вже тепер, правду кажучи, хоч і люблю село, але довго бути там не можу, не вистачає столичної динаміки, Київ кличе до себе. Я навіть писати в селі практично не можу: там для мене «неробоча» атмосфера, на лоні природи я розслабляюся і творчо ледачкую.

Сашко Дерманський. Чудове чудовисько. — Київ: Аба-ба-га-ла-ма-га, 2006
Сашко Дерманський. Чудове чудовисько. — Київ: Аба-ба-га-ла-ма-га, 2006

— Про що в дитинстві мріяли, яким було улюблене заняття?
— Улюбленим заняттям було воювати з осами або шершнями, сікти лозинами на городі листя кабачків, блукати в кукурудзяних лабіринтах з дерев’яним автоматом, навідуватися в чужі садки по яблука, груші або полуницю, лежати в прохолодному гороховому полі й набивати пазуху скрипучими стручками, ходити поміж бібліотечних полиць у передчутті неймовірної насолоди від нових пригод і подорожей, борюкатися з братами в запахущому сіні й робити в ньому нори, а ще – засинати там же, на горищі, під теплу пісню літнього дощу, що тарабанить об шифер. Любив залізти в бабусин малинник, наминати ягоди і з насолодою чути, як там, у «зовнішньому» світі всі дивуються: «де ж це Сашко?», любив іти з мамою до школи лісовою стежкою і помічати, який довкола прекрасний світ… любив мріяти. Мріяв навчитися літати не лише уві сні, вміти битися, наче Брюс Лі, вудити величезну рибу…

— Як складалися Ваші стосунки з Вашими батьками? Чи перейняли Ви щось для себе, для свого дорослого життя?
— Мої батьки – чесні й совісні люди. Вони виховали трьох синів, і жоден з нас не став падлюкою чи негідником. Найголовніше, що ми перейняли від батьків – це доброта, вміння співчувати, любити, бути справедливими у власних судженнях і вчинках. Принаймні, ми стараємось. Шкода, що найкращі риси моїх батьків – їхня ж таки ахіллесова п’ята: наше варварське суспільство зазвичай витирає ноги об чесних людей.

— Розкажіть про Вашу власну родину. Як познайомилися з дружиною, чи плануєте мати десять дітей?
— Я познайомився з Танею у неї на батьківщині – в Криму. Якось відпочивав з друзями в Євпаторії. Ми облюбували собі один заклад, де можна було попити смачного пива. Наш столик постійно обслуговувала чарівна дівчина. Вона мені одразу сподобалася. Як згодом виявилося, моя майбутня дружина щойно скінчила Сімферопольський університет і влітку стала підробляти офіціанткою (у курортних містах це досить популярний сезонний спосіб заробітку). Отак ми й познайомилися. Восени я вже зустрічав свою кохану в Києві. Відтоді ми не розлучалися. Тепер у нас донечка Владислава, їй уже дев’ять років.

— Підберіть епітети, які б характеризували Вас як чоловіка і тата.
— Добрий, м’який, розважливий, ледачкуватий, неуважний, спокійний, часом дратівливий, футболозалежний. Але це моє бачення, доволі суб’єктивне і неповне.

Сашко Дерманський і Юлія Джугастрянська. Фото Марії Семенченко
Сашко Дерманський і Юлія Джугастрянська. Фото Марії Семенченко

— Чи могли б Ви зварити для доні суп і заплести косички, чи це не чоловіча справа?
— Я рідко роблю такі речі. Але іноді доводиться давати цьому раду, наприклад, — коли наша мама не вдома. Тоді можу й суп приготувати, й косички заплести. Щоправда, перше вдається краще і з першої спроби, а от з косичками доводиться пововтузитися.

— Ви працюєте викладачем. Ваші студенти знають, що Ви письменник? Як реагують?
— Теперішні студенти дивні, повірте. Дехто до останнього курсу не знає імені директора навчального закладу, не спроможний запам’ятати імені педагога, що в нього викладає, а окремі просто перестають вітатися з тобою, якщо ти вже нічого не читаєш на їхньому курсі. Не всі, звісно. Більшість зі студентів все-таки адекватні, людяні, більш-менш виховані. Дізнавшись, що викладач – письменник, реагують по-різному. Часто дивуються, запитують: «А це ви самі написали?». Дехто починає більше поважати. Але більшості, як на мене, байдуже. Розумієте, якби вони раптом дізналися, що я стриптизер або співаю прителепкувате аренбі (я не знаю, як цей матюк пишеться правильно) на вечірках у олігархів, ото була би бомба, ото б мене заповажали, а так… Ну що таке письменник для покоління, яке не читає? Для декого з моїх студентів сам процес читання рівноцінний фізичним тортурам. На жаль, на жаль, на жаль…

— Продовжте думку: «Я став письменником, бо…»
— …бо став ним. І дуже з того щасливий. Бо це моє, це якраз те, що Сковорода називав «сродною працею». Бог нагородив мене талантом, спасибі Йому, і дав тому таланту розкритися, вивів мене на правильний шлях, ще раз спасибі. Адже скільки людей у світі не знаходять себе, день у день займаються чимось, до чого не лежить душа. Одна з найголовніших людських потреб – потреба в самореалізації. Якщо вона не задоволена хоча б частково, людина свідомо чи підсвідомо страждає.

— Чи критикував Вас хто-небудь за те, що Ви, поважний чоловік, Олександр Степанович, а підписуєтеся під своїми книжками так несерйозно: Сашко Дерманський?
— Я — поважний чоловік?! Ги-ги! Хто вам таке сказав?! Я буваю серйозний (аж занадто), буваю нудний (і це мене чи не найбільше бісить), буваю чимось пригнічений, однак не поважний, ні. Поважність якось до мене не клеїться. Мабуть, тому, що я сам не хочу тієї поважності, так само, як ніколи не прагнув зробити ніякої кар’єри. Напевно, через оце небажання солідності я часто не дотримусь дрес-коду особи поважної, можу прийти на роботу неголеним. Без сумніву, не всім це подобається. Очевидно, позаочі мене хтось з колег і критикує. Можливо, критикують і за те, що так підписую книжки. Але ж це їм не подобається, а не мені (мене все влаштовує), то чия це тоді проблема? Зрештою, я ж не банкір, не директор, не голова чогось там і, хвала небесам, не якийсь там депутат. Я письменник! Я пишу для дітей! Чого б це мені бути поважним?! Я волію бути творчим, натхненним, окриленим… А виваженості, дидактичності по горло вистачає і на парах. І, знаєте, найкраще мені вдаються ті заняття, де я скидаю з себе машкару серйозного і правильного дядечка й стаю самим собою.

Сашко Дерманський. Володар Макуци, або Пригоди Вужа Ониська. — Вінниця, Теза, 2007
Сашко Дерманський. Володар Макуци, або Пригоди Вужа Ониська. — Вінниця, Теза, 2007

— З Ваших творів відчувається, що Ви – патріот. Наприклад, Ваші герої, розмірковуючи, де краще: в Єгипті чи в Україні, стверджують, що кращого відпочинку немає, ніж в українському селі в бабусі. На Вашу думку, Степан Бандера – це Герой України?
— Поза всяким сумнівом, Бандера – одна з найсуперечливіших постатей у нашій історії. У свідомості дуже й дуже багатьох людей ця людина, чиє ім’я радянська пропаганда перекроїла на синонім слова «націоналіст» зі спотворено-негативним відтінком, лишається образом украй негативним. Людям кілька десятиліть поспіль втовкмачували, що Бандера – ворог і нелюд. Можливо, перш ніж порушувати питання про присвоєння йому звання Героя, варто було попрацювати історикам, освітянам, донести правдиву, тепер розсекречену інформацію до широкого загалу, тоді б не виникло такого спротиву серед певних кіл, у певних регіонах. Ви запитайте зараз будь-кого в школі, на вулиці про Бандеру – що ми про нього знаємо? Або зовсім, або майже нічого. Направду, мене більше хвилює не те, що діється навколо імені людини, діяльності якої історія не дала однозначної оцінки; більше непокоїть, те, що в нашій країні встановлюють пам’ятники особі, котра якраз-таки вже давно її оцінена: маю на увазі пам’ятник Сталіну в Запоріжжі. Це ж яким хворим на голову треба бути, щоб до такого додуматися! А Бандеру мені шкода. Адже в усій цій історії з присвоєнням-скасуванням і в першому, і в другому випадку навряд чи йшлося про встановлення історичної справедливості. Політики просто розігрують цю карту, переслідуючи власні інтереси. А герої України – ми всі, нормальні громадяни, герої – бо десь беремо сили стоїчно терпіти тих, хто безсовісно називає себе елітою.

— Твори для дітей повинні бути розважальними чи виховними?
— Насамперед такими, щоб їх хотілося читати. Цікавими, добрими, веселими. Взагалі-то, набридло відповідати на це запитання, бо для мене відповідь очевидна й незмінна: виховувати й навчати дитяча література повинна, але робити це мусить в ігровій формі, приховано, вміло, віртуозно, ненав’язливо, легко, драйвово, з гумором. В ідеалі виховна й розважальна мета мусять поєднуватися у кожній окремо взятій дитячій книжечці. Але я не проти й суто розважальних книжок для дітей, головне, щоб вони були написані талановито, не були тупими і шкідливими.

— Останнім часом пишуться більше вірші чи проза, чому?
— Проза. Чому – не знаю.

Сашко Дерманський. Бабуся оголошує війну. — Вінниця, Теза, 2006
Сашко Дерманський. Бабуся оголошує війну. — Вінниця, Теза, 2006

— Чи є у Вас якась особлива звичка під час процесу писання? Наприклад, коли пишете, то багато їсте чи палите, або щось подібне?
— На щастя вже кілька років не палю (якщо не рахувати рідкісні випадки – під настрій або за компанію). А коли курив, то цигарка була обов’язковою під час читання кожного новонаписаного шматочка прози чи вірша. Тепер можу пити чай. Одного разу звернув увагу, що пече вказівний палець лівої руки. Потім згадав, що минулої ночі, коли писав, я постійно гриз його, коли б думав. Але найчастіше під час роботи я вдягаю навушники і слухаю музику. Дуже різноманітну, проте найчастіше це щось динамічне, інколи потужне, що тримає в ритмі, не дає думкам збочити на розсусолювання й розсюсюкування. Навіть дивно деколи виходить: пишу про дітлахів чи, скажімо, жабок з вужиками та мишками, а у вухах – «Nirvana», «The Cure» чи «Мумій Тролль». Друге чудовисько, до слова, майже повністю писане під «The Cure».

— Що перше придумується: сюжет твору чи назва? Звідки взялися пригоди вужа Ониська? Чому вуж і чому Онисько?
— Назва зазвичай придумується у процесі написання. Точніше, вона сама собою викристалізовується з тих подій, характерів або вчинків, що виписуються в тому чи іншому творі. Назва, так само, як і більшість написаного, звідкись приходить до тебе, і ти просто хапаєшся за неї і занотовуєш. Хоча бувають варіанти. Ось назва «Володар Макуци, або Пригоди вужа Ониська» придумувалася, коли повість уже була готова до друку. Це чи не єдина назва книжки, в обдумуванні якої брали участь представники видавництва. А от «Царство Яблукарство» придумала моя Владуся, точніше, вона придумала Царство Черв’якарство, а я вже вирішив у назву винести більш милозвучний варіант. Пригоди вужа Ониська, як і решта пригод решти героїв, взялися нізвідки. Дуже влучно про природу письменницької праці сказав один мій колега, чудовий автор Анатолій Птіцин: «Ми працюємо з порожнечою. Занурюємо руку в порожнечу, де нічого немає, і витягуємо звідти своїх героїв». Ось так. Отже, я ніде нічого не піддивився й не підслухав, у мене немає знайомих вужів, жабок, тим паче чудовиськ. Я все вигадую. Ну, майже все. А герої… чому вони – саме вони? Герої з’являються в моїй свідомості, не питаючи дозволу, без попередження. А я приймаю їх такими, які вони є і ліплю, наче з глини, їхні характери. Це одне з найзахопливіших занять у світі.

Сашко Дерманський. Фото Марії Семенченко
Сашко Дерманський. Фото Марії Семенченко

— Вже так склалося, що всіх друзів-чудовиськ діти тримають у таємниці, а Ви своє Чудове чудовисько «вивели в люди». Воно зажило людським життям, стало учнем Чу Пластиліненком, і що цікаво, людський світ не зацькував, а прийняв чудовисько. Це натяк на виховний момент чи бажання ідеального світу з ідеальними стосунками?
— Це просто можливість наситити сюжет подіями суперечливими, конфліктними, непересічними й фантастичними, змога зіткнути лобами різні світи, ідеї, характери. А вже через показ нестандартних ситуацій запропонувати читачеві різні (правильні й неправильні, гідні або безчесні, сильні чи безвольні) рішення, дії і вчинки героїв. Розумний читач завжди зробить правильний висновок, відрізнить добро від зла і збагатиться потрібним, хоч і абстрактним, досвідом.

— Царство-яблукарство, у якому люди червивіють і перетворюються на стоніжок, дротяників, хробаків і т.д. Ви змальовували з нашого суспільства?
— Люди червивіють. Хтось або щось вигризає зернятка наших душ. На жаль, це так. «Царство Яблукарство» – це свого роду застереження, що з нами трапиться, якщо ми нарешті не схаменемося, не повернемо собі вікові моральні орієнтири, які ми так легко обміняли на примарні й порожні псевдоцінності. Ота чарівна країна, що з Царства Яблукарства перетворилася на Черв’якарство, в якій звичайні люди зчервивіли на хробаків, короїдів, дротяників, п’явок та іншу нечисть, – то проекція нашого з вами суспільства зсередини, з ракурсу душі. Царство Черв’якарство дуже близько, недарма ж до нього можна дістатися у звичайному київському метро.

— До речі, в цій повісті є цікавий персонаж, який стоїть постійно біля столичної станції метро «Лук’янівська» і читає якісь шифровані вірші. Розкрийте ключ до шифру і що це за вірші? Ви самі їх писали?
— Я щойно сказав, що описаний в повісті паралельний світ – то наше зворотнє, внутрішнє, духовне відображення. Тож і ключ простий, зворотний: «…знайдеш у початку всьому кінець». Отже, крім повісті, допитливий читач може прочитати ще й кілька зразочків моєї дорослої, чи то пак юнацької, лірики.

— Ваші книжки закінчуються щасливо, всі проблеми вирішуються. Чи реально українцям зажити щасливо, чи це можливо тільки у фантазіях дитячих письменників? Яка, на Вашу думку, формула щастя для українського народу?
— Усе буде добре. Давайте вірити в це і не оглядатися на інших, а самому хоча б щодня по крихітці змінюватися на краще й робити щось гарне.

— Побажання від Сашка Дерманського читачам цього інтерв’ю.
— Будьте чудовими чудовиськами і ніколи не потрапляйте в Царство Черв’якарство!

Спілкувалася Лариса Ніцой