Технології див

Володимир Рутківський. Джури і підводний човен. – К.: А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га, 2010
Володимир Рутківський. Джури і підводний човен. – К.: А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га, 2010

Третя частина трилогії Володимира Рутківського «Джури» починається динамічніше, ніж перші дві. Жодних передісторій і пояснень, лише – дія… До старости черкаського Богдана Глинського несподівано прибуває козацький вивідник Пилип Швайка і вимагає підняти своє військо й разом з його загоном ударити на великий чамбул татар. Хан Менглі-Гірей, який начебто вирушив весняним, але ще засніженим шляхом на Москву, залишив цей кількатисячний загін у близькій до Черкас балці, щоби той, відпочивши, з несподіваного боку напав на місто й погромив його. Степовий воїн князь Глинський, до того не знайомий зі Швайкою, на щастя, повірив йому, відчувши споріднену душу. Напад на сонний татарський стан відбувся удосвіта й закінчився побиттям та розпорошенням ординців.

Далі стає відомо, що насправді хан не збирався «шарпати» Москву, а йшов на з’єднання з її військом, аби разом ударити на Київ. Підступний Менглі-Гірей був історично першим із кримських ханів, які напади на Русь зробили своєю державною політикою. Це було нове. Але під кримським натиском почали народжуватися й нові методи козацької військової протидії, насамперед розвідка та система оповіщення. І Швайка, як прочитали ми у перших книгах трилогії, та його молоді характерники оперували тут на першому плані. Вони не тільки виконавці — вони мислять як непогані стратеги, вимагаючи, наприклад, об’єднання таких окремих порубіжних «центрів», як Переяслав та Черкаси. У грандіозній битві з людоловами руські міста й фортеці мусили діяти заодно. І старости Леміш та Глинський зібрали спільний загін для виправи на Низ.

Так, у розділах немає широких експозицій, але те, що треба знати молодим читачам, автор устигає виповісти між діалогами, в ході мобільної розповіді. Наприклад, що таке орда (та, що її розсіяли під Черкасами): «Було їх за десять тисяч. Вчорашні табунники, вівчарі, чинбарі, ремісники, продавці солодощів, гендлярі – вони на час походу забули про свої звичні ремесла і перетворилися на безжальних, нещадних до урусів воїнів-чаушів. Вони мали вщент випалити уруські села та міста, порішити старих і немічних, а жінок з дітьми зробити своєю здобиччю – ясиром».

Або ось так описане московське військо, що прийшло на допомогу татарам під Київ (його споглядає хан, який їде до шатра московського воєводи Шереметєва): «Передусім завважив, що за кількістю воїнів московське військо не поступається його власному. Та й зовнішнім виглядом воно теж мало відрізнялося. Такі ж гарби і шатра, такі ж кудлаті коні-бахмати, і що найдивовижніше – майже такі ж обличчя.  …На Менглі-Гірея дивилися здебільшого татарські обличчя…».

А це — думки хана про московського воєводу: «Цей Шереметєв, мабуть, не випадково став якомога подалі від стійбища кримського хана. Ще донедавна він носив ім’я Шерим-бек, був мурзою одного з прикамських улусів, і тепер побоювався, що кримський хан почне дорікати йому за зраду інтересів Піднебесної». Допитливий школяр, звичайно, зверне увагу на термін «Піднебесна» й зрозуміє, що китайці запозичили його в татаро-монголів. І – на те, як виглядали московити у кінці п’ятнадцятого й на початку шістнадцятого сторіччя.

Вимисел у В. Рутківського дуже часто поєднаний з моментами інформаційно-навчальними. Причому, у  новій книжці настільки часто, що, здається, автор цього разу вирішив найбільше апелювати не до пригодницької жилки у єстві наших підлітків (хоч пригод у третій частині також вистачає), а до дитячої допитливості, неспокійного розуму. Нашим школярам, умільцям у сфері комп’ютерної техніки, відмінникам і «геніям» малої академії наук В. Рутківський спокійно розповідає про дорослі клопоти Санька, Грицика та інших героїв та їхні мрії про своїх коханих, про бажання мати родину. Про велику ціну людської вірності й стійкості та несимпатичні обличчя зажерливості і зради. З другого боку – про технології дорослої праці. Адже відомо, що війна – це також (і насамперед) праця. В історичний період, про який ідеться, українські козаки мали справу з морем ворогів. І доводилося воювати не числом, а вмінням. Отож – винаходи! Це те, що найбільше приковує увагу наймолодших героїв цієї книжки, Телесика та його друзів. Вони крутяться неподалік майстрового чоловіка Марка Чортория, у руках якого сокира виглядає як музичний інструмент. Марко з подачі малечі виготовляє бойову машкару для козака Демка Манюні, який на наших очах (у перших частинах) дорослішав, а тепер наганяє жах на марновірних ординців. Головною справою теслі та його підручних було виготовлення човнів-довбанок, попередників човнів-чайок, що за півстоліття широко розлетяться по Дніпру та північною частиною Чорного моря. Почувши від Телесика побажання мати човен, який би плавав під водою, Марко починає такий пристрій будувати. Кожен момент його створення, вдале чи невдале випробування глибоко переживаються влізливим Івасиком-Телесиком.

У зв’язку з цим персонажем автор робить спробу показати  й технологію створення народної фантастичної казки. Ні словом про ту казку не згадуючи, він розповідає про одвідини Марком, Саньком і Телесиком придніпровської печери волхвів, де начебто сходились видимий та невидимий світи. Люди необережно порушили тонкий кордон, і хвиля енергії потойбіччя накрила хлопчака. Санькові та Маркові вдалося засипати якісь там нори, «полагодити» кордон, і поглинуті «антиматерією» кущі, дерева й, зрештою, сам Телесик знову з’являються на цьому світі. Хлопчина розповідає про цю пригоду старшим друзям, і змальовані ним картини починають нагадувати «страшні» подробиці української народної казки «Івасик Телесик». В. Рутківський ще раз вияскравлює в уяві читача ту обставину, що в нього йдеться усе-таки про відносно далекі часи, що тодішні уявлення наших предків про світобудову дійшли до нас у вигляді легенд і казок.

Свідомо чи ні, автор трилогії зі своїми прийомами таки долучається до нинішніх знаних у світі казкарів (Дж. Роулінг), які охоче виписують «деталі», «гвинтики» своїх фантастичних сюжетів, що їх сучасним дітям «розбирати» й «складати» надзвичайно цікаво. Причому, в Рутківського постають характери свої, упізнавані, національні. Підсумовуючи, треба визнати, що В. Рутківському вдалося явити нашій молоді шмат правдивої української історії, яка здатна доходити і через голови, і через клапани серцеві. У цьому бачиться основне значення трилогії «Джури».

Кілька слів про оформлення. Книга вийшла з недоробленим оформленням. Це нікуди не годиться. Які б не склалися стосунки між видавцем та художником, ілюстрації до третьої книжки треба домалювати і перевидати всю трилогію «Джури» у нормальному вигляді. Треба, люди добрі, все ж більше дорожити своїм професійним реноме!

Микола Суховецький народився 15 січня 1947 року в селі Писарівці Волочиського району Хмельницької області. Навчався на філологічному факультеті Одеського університету, вчителював, працював редактором художньої літератури в Одеському міжобласному видавництві «Маяк», в одеських газетах. Член Національної спілки письменників України. Є автором книжок оповідань і повістей «Три кілометри від станції» (1977), «Хоро» (з життя болгар півдня Одещини, 1981), «З коханих рук» (1985), «Кімната для ігор» (1989), «Мистецтво копати картоплю» (2009), роману «Розигри» (2004); збірки віршів «Зустрічі нашої світло» (2001); дитячої книжки «Вірші для Христинки» (2005).