Куземинські історії

Колаж із сайту lib.academy.sumy.ua
Колаж із сайту lib.academy.sumy.ua

Куземин, родинне село Івана Багряного, приналежне тепер до Охтирського району Сумської області – й ця гримаса сов’єцького адміністративно-територіального поділу є однією з вагомих причин того, що нині цілі вулиці тут стоять пусткою, а той, хто намагається дістатися сюди «не знаючи броду» ризикує втрапити в халепу…

Стежками Геродота
Утім, про все по порядку – тим паче, що місця тут направду дивовижні, на цій землі люди жили справіку, тож літературну мандрівку цим краєм слід починати зовсім не з Багряного, а з набагато давніших часів. Принаймні, з 460-х років до Р.Х. – бо саме тоді славетний давньогрецький дідок Геродот вирушив у свої мандри світами й, з-поміж іншого, відвідав у скіфських землях «дерев’яне місто, що називається Гелон. Кожна частина його муру має завдовжки 30 стадій (бл. 6300 м), а мур високий і дерев’яний. І житла, і святилища в місті дерев’яні. Є там святилища еллінських богів, обладнані по-еллінському, із статуями і жертовниками і внутрішніми дерев’яними храмами»…

Ідеться про одне з найбільших у світі (4400 га) городищ – Більське, розташоване на території теперішніх сіл Більськ Котелевського району Полтавської області й уже згаданого Куземина. Українські історики вважають, що леґендарний Гелон був саме тут. Із трьох його частин, куземинська – наймолодша, збудована «лише» в IV ст. до Р.Х. Таке величезне місто потребувало добре налагодженого транспортного сполучення, а найшвидшим транспортом був тоді водний, – тож саме на території теперішнього Куземина й було збудовано пристань на Ворсклі, до якої свого часу причалив корабель із далеких Афін із письменником-істориком на борту. Років із десять тому археологи провадити тут розкопки, але жодних видимих слідів свого перебування не залишили – копати саме́ місто їм набагато цікавіше, тож вони й тепер щоліта працюють у Більську, а Куземином тим часом більше цікавляться біологи – півтора року тому тут створили Гетьманський національний природний парк, де оберігають включену до Червоної книги чорну гадюку.

На місці цієї стежки поміж валами, якою Іван Андрусяк іде з дочкою, найімовірніше, колись була дорога, якою Геродот ішов з пристані на Ворсклі в Гелон
На місці цієї стежки поміж валами, якою Іван Андрусяк іде з дочкою, найімовірніше, колись була дорога, якою Геродот ішов з пристані на Ворсклі в Гелон

Але до гадюк нам діла немає, а про Геродота, ясна річ, ніхто нічого тут не розповість – тож залишається лише прогулятися в бік Більська поміж напрочуд живописними древніми валами, уявляючи, що й Геродот свого часу йшов із пристані в Гелон саме цим шляхом – якщо його, звісно, не транспортували раби в якомусь паланкіні…

Чи бували тут якісь письменники впродовж наступних 1700 років після Геродота, сказати годі. Куземин уперше згаданий у старих хроніках під 1665 роком як «литовське містечко». В ті часи правий, горбистий берег Ворскли був заселений, а на лівому починалася «нічийна земля», з-за якої постійно нападали кочівники, тож за князя Вітовта тут постали кілька укріплень, серед яких — Куземин. Приналежне було містечко спершу до Гадяцького, а відтак до Зіньківського козачого полку – себто це історична Гетьманщина, Полтавщина, хай і на самісінькій межі зі Слобожанщиною. Але сов’єцький адміністративно-територіальний поділ призвів до того, що старі дороги втрачені давно, а нові гробляться нині: до Зінькова і навіть до сусіднього Більська ведуть лише примхливі ґрунтівки через поля, а до так само сусідньої Котельви треба добиратися або через ліс, або робити добрячий гак через Лутище. Адже це вважається «міжобласним сполученням» – тоді як в Охтирському районі Куземин опинився на обочині, подалі від маґістралей, тож «основна» дорога, що поєднує село з райцентром, веде аж через Грунь (це так само, якби їхати з Києва в Білу Церкву через Ірпінь), і вона в такому жахливому стані, що водії маршрутки, яка має тут, згідно з розкладом, курсувати аж раз на день, нерідко просто відмовляються по ній їхати. Чи ж варто дивуватися, що нині в Куземині вдвічі менше населення, ніж було за князя Вітовта?!

Старий корпус куземинської лікарні, колишній маєток пана Геюса, з тилу. З парадного боку за ним ще доглядають, але те, що на задвірках, геть занедбане
Старий корпус куземинської лікарні, колишній маєток пана Геюса, з тилу. З парадного боку за ним ще доглядають, але те, що на задвірках, геть занедбане

Дуб і Біблія Сковороди
Та все ж повернімося до літературних історій. Чимало їх тут, ясна річ, пов’язані зі Сковородою. Коли мандруватимете валами поміж Куземином і Більськом – стежками Геродота, – ви просто не зможете оминути увагою велетенського дуба. Ясна річ, вам про нього скажуть, що це дуб Сковороди. Звісно, так само в моїх рідних Карпатах кожна стара й велетенська смерека неодмінно Франкова, – така народна пам’ять неабияк розчулює…

Та все ж підстави для того, щоб розповідати, ніби Сковорода полюбляв під тим дубом відпочивати й навіть, можливо, написав щось зі своїх безсмертних творів, без сумніву, є – бо великий філософ-мандрівець справді бував у Куземині й довколишніх селах. На довше він тут не затримувався – принаймні таких відомостей виявити не вдалося, – але заходив сюди не раз. Звісно, докладніших згадок про це нині зафіксувати вже неможливо – надто багато часу минуло, – та все ж люди стверджують, що аж до початку 90-х років минулого століття в однієї бабці зберігалася старовинна Біблія, нібито навіть із помітками Григорія Савича, яку той буцімто подарував її дідусеві чи прадіду…

Так це чи ні, сказати тепер годі, бо бабця померла, а книжку її діти вивезли кудись до Харкова, й там її сліди губляться. Нам навіть вдалося вийти на нащадків тієї бабці, й вони підтвердили, що книжка справді була – але, мовляв, «кудись поділася». Людьми вони виявилися не вельми освіченими, тож, певно, й не підозрювали, яка велика цінність була в їхніх руках! А може, й підозрювали – і саме тому не захотіли показувати, гадаючи вигідно її продати (якщо вже не продали)… Зрештою, це не конче мусив бути невідомий автограф Сковороди – могла бути й просто старовинна Біблія, яку зі Сковородою пов’язала вже народна міфологія…

Скелька: Магазин «Товари повсякденного попиту» востаннє працював років зо п’ятнадцять тому
Скелька: Магазин «Товари повсякденного попиту» востаннє працював років зо п’ятнадцять тому

Батьківщина Івана Багряного
Наступні ж літературні історії цього краю пов’язані з Іваном Багряним, себто, з Іваном Петровичем Лозов’ягою, козацьке родинне прізвище якого, певно, десь у столітті XIX московський писар перекрутив на Лозов’ягіна. Тепер достеменно відомо, що народився він 2 жовтня (19 вересня за старим стилем) в Охтирці, хоча в спогадах та листах до Дмитра Нитченка не раз місцем свого народження називав Куземин. Принаймні саме тут минуло його дитинство – на батьківщині матері, яка походила із заможного куземинського роду Кривуш. Нині тут ніхто з цього роду не мешкає – якщо вони є, то десь у світах. Обійстя теж не збереглося – до нашого часу достояв лише підвал, який тепер належить чужим людям. Та й узагалі, в селі ніщо не вказує на те, що куземинці мали такого славетного земляка – немає ні меморіальної дошки, ані навіть якогось інформаційного напису, не кажучи вже про пам’ятник.

Та й про самого Багряного вже мало хто пам’ятає – останні його ровесники померли ще в 1990-х. Усі наші розпитування привели лише до того, що одна жіночка згадала розповідь свого дідуся про те, як до нього на Скельку приходили Іван Багряний і Остап Вишня (уродженець недалекої звідси Груні) записувати давні леґенди й перекази. Старі люди, однак, пам’ятають про страшну смерть одного з братів матері Багряного. Це було в 1920-і, коли комуністи насаджувати тут сов’єцьку владу. Найзатятіший місцевий активіст – на прізвище Загрунний, а по-вуличному його звали Грунець – разом із кількома своїми поплічниками у Великодню ніч убив трьох найбагатших у селі людей, серед них і Кривушу. Дружини й діти саме були в церкві на всенощній, а чоловіки зоставалися вдома… Грунцеві навіть вистачило нахабства після цього вийти в центр села, до клубу, і там нахвалятися скоєним… Сов’єцька влада «відплатила» йому посадою голови чи то колгоспу, чи сільської ради, але прожив він після цього недовго – помер чи не в 33-ому. Мав двох дітей: син народився розумово відсталим і прожив недовго, а дочка все життя ґарувала в колгоспі, періодично її тягали на різноманітні «з’їзди передовиків», але життя й у неї не склалося – чоловіка не мала, померла в тяжких муках, упавши вже в літньому віці з яблуні, а єдиний її син був психічно хворим, палієм, і помер у тюрмі…

Дорога зі Скельки на Куземин. Попереду – гора Замок
Дорога зі Скельки на Куземин. Попереду – гора Замок

…Із куземинських будівель, які мали б «пам’ятати» Багряного, варто виокремити дві: будинок культури з бібліотекою (колишній народний дім, на фасаді якого зазначена дата спорудження – 1907 рік); і старий корпус місцевої лікарні, колишній будинок пана Геюса. Після революції Геюси, з роду німці, втекли на історичну батьківщину, проте розповідають, що їхній син під час Другої світової повернувся в Куземин разом із німецьким військом і був дуже засмучений тим, на що перетворився батьківський маєток… Хай там як, та головна споруда того маєтку збереглася досі, хоча конче потребує ремонту.

Іще був у Куземині на початку ХХ століття пан Гнідич, виходець із давнього козацько-старшинського роду, представники якого ще в XVII столітті були котелевськими й куземинськими сотниками, а відтак серед їхніх нащадків, із трансформованим у прізвищі старожитнім «ѣ» на російське «е», були добре відомі в імперії письменник і перекладач Микола Іванович та театральний діяч Петро Петрович Гнічичі-Ґнєдічі. Один із останніх представників цього роду (на жаль, ми так і не змогли достеменно встановити, хто саме) мав у Куземині маєток – «літню резиденцію» з розкішним садом на схилі гори. Споруди розібрали ще під час колективізації, а сад багатьох куземинців урятував у страшному 1933-му – усе зерно забрали, але «не додумалися» забрати сухофрукти… Іще років 15-20 тому яблуні з того саду родили, але зараз там поросла кропивою, будяками й пижмом пустка.

А поруч із маєтком пана Гнідича стояла церква Покрови Пресвятої Богородиці – на вершині пагорба, звідки її було дуже далеко видно. Ось як описував цей краєвид Іван Багряний в романі у віршах «Скелька»:
Біленькі хати цвітом залило,
Попід горою ж, наче бемське скло,
Блищить вода,
А далі, мов сулія,
Поставлена на сизому шпилі,
Там, де ліси і замчище здорове,
Де дух великий, а діла малі,
Мигає маківкою, ніби на столі,
На спині гір Куземинська Покрова.

Гора Замок зблизька
Гора Замок зблизька

Із цією церквою пов’язано чимало дивовижних історій. Будували її тричі, й перші два рази невдало – щойно зведена, вона невдовзі горіла. Вирішили, що сталося так через те, що будували церкву майстри заїжджі, а «москалі мають біса в носі, і їх до святої справи допускати не можна». Утретє звели храм уже свої майстри, і все було гаразд, аж доки на межі XIX і ХХ століть там один за одним не померли дванадцять священиків! І лише коли храм перейшов під оруду щойно створеної на ту пору Української автокефальної православної церкви, все припинилося. Натомість почалися інші біди: прийшли комуністи, й у 1930-і храм розібрали… Тепер церкви немає, є лише в сусідніх Будах (у селі, що нині майже злилося з Куземином), та й та перебудована з простої сільської хати.

До речі, мені розповідали, що ще сто років тому в Куземині на березі Ворскли була церковця, сплетена з очерету! Але зараз її вже мало хто пам’ятає…

Загублена Скелька
…Далі наша мандрівка веде до Скельки – села на березі Ворскли, леґенди якого лягли в основу однойменної поеми Івана Багряного. Ще в 1980-і воно славилося в околиці своїми пляжами. Однак згодом на річці збудували дамбу, пляжі зникли, а в тяжкі 1990-і зі Скелькою майже втратився зв’язок – притомної дороги туди просто немає. Дві ґрунтівки – одна полями, а інша луками – в дощову пору або взимку, коли випадуть сніги, стають непрохідними; а найкоротший шлях до «цивілізації» – через Лутище, звідки хоч і «роздовбана», та все ж асфальтівка веде до траси Охтирка-Полтава, – перегороджує ріка.

Лутищем, до речі, тепер зветься саме те село, про яке Багряний у «Скельці» писав:
Насупроти – Слобідка і млини, –
Яснять хати, як стебла молочаю
В рудих пісках… Село це з давніх днів
Батьки Слобідкою взивали, а сини
Зарічною уперто величають.

Вид із гори Замок. Дорога на Скельку
Вид із гори Замок. Дорога на Скельку

Села ці справді дуже близько – коли ми підходили до Скельки, то чули, як у Лутищі співають півні. Звісно, млинів там давно немає – та село, принаймні, повноцінно існує – на відміну від Скельки… У Скельці ж зараз зосталися доживати віку лише п’ятірко людей. Улітку ще нічого – але як вони тут виживають узимку, страшно й подумати… Саме ж село справляє моторошне враження: закинуті хати, геть зарослі вже не лише кропивою й бур’янами, а навіть молодими деревами. Довкола справжні хащі, в яких щедро водяться чорні гадюки з Червоної книги…

Про місцеві леґенди тут, направду, нікого й розпитувати – тож ми так і не змогли з’ясувати, де саме міг бути той злощасний монастир, про який мовиться в романі Багряного. Можна лише припускати, що він якщо й існував насправді, то вже точно не в козацькі часи, як це прописав у своєму творі поет, а набагато раніше. Якщо ж уважно розглянути околиці, то можна дійти висновку, що є лише одне місце, що ідеально підпадає під запропонований у тексті опис. А околиці тут дослівно такі:

Насупроти (це якщо дивитися зі Слобідки, чи то пак, тепер Лутища – І.А.), немов верблюдів смуга,
Упали на рожеві пелюстки
Зелені гори над зеленим лугом.
З’єднавши обрії, то древній караван,
Із безконечности ідучи в безконечність,
Через пустелі, вітер і туман,
Наставившись на дальній океан,
Припав спочить,
барвистий і статечний.
І сплять погоничі, не збуджені ніким,
Двогорбі гості в соняшній країні
Під тягарем барвистим і важким
Нерозвантажені, лежать уже віки,
Потомлено
припавши
на коліна.

І на цій вервечці пагорбів, які справді на перший погляд скидаються на караван верблюдів, що присів перепочити, є лише одне
місце…
Голе, як долонь.
Тепер на нім логова місять свині,
Ну а колись зростав тут «Вавилон»,
Колись там Бог облюбував сіон
І почепив «на страх людям» святиню.

Скелька: у цій хаті ще хтось живе...
Скелька: у цій хаті ще хтось живе...

Щоправда, воно не в Скельці, а в Куземині, проте саме по дорозі на Скельку, – це гора з промовистою назвою Замок. Археологи не знайшли на ній, як було зазначено в одному з краєзнавчих звітів, «нічого цікавого», одначе просто так гору Замком не назвуть, та й підземні ходи, тепер уже здебільшого засипані, просто так під горою не з’являться. Місце тут направду стратегічне – гора височіє просто над Ворсклою, і з неї відкривається широка панорама:
Ліси і синь,
Сади і зграї нив.
І тихе марево ген-ген над хуторами.

До речі, моя дружина, яка в свої шкільні роки неодмінно проводила тут літні канікули в бабусі, була дуже приємно заскочена «синіми лісами» в Багряного – бо їй у дитинстві вони теж видавалися саме такого кольору…

Можливо, на цій горі стояв оборонний замок у часи Вітовта, й тому вона отримала таку назву, – а може, колись і справді тут був монастир; принаймні, я зафіксував місцеву леґенду про чорного монаха, який колись давно мешкав просто в печері й пророкував стрічним майбутнє, чомусь завжди малоприємне, так що зустрічі з тим міфічним монахом намагалися уникати. Відтак пішла поголоска, що раз на сто років він і досі виходить зі своєї печери й оповідає першому стрічному якусь капость – цей сюжет я використав у дитячій повісті «Сорокопуди, або Як Ліза і Стефа втекли з дому», дія якої теж відбувається в цих краях. Той монах, щоправда, був, як кажуть, самітником – а про монастир я тепер жодних леґенд уже не почув…

***
…Мені, з роду гуцулові, дуже полюбився цей край, і я часто думаю про те, що насправді тут усе мусило би бути інакше. Уявляю собі відновлену Куземинську Покрову, туристичні паломництва до Гелону попри дуб Сковороди й на Скельку почерез гору Замок, пам’ятник Іванові Багряному над Ворсклою… Принаймні, в якійсь спокійній європейській країні так давно вже було б. Можливо, так колись буде й тут. І я не знаю, що краще – чи й далі визначати час за тим, коли корови йдуть на пасовисько й коли повертаються, і при цьому геть не перейматися безпам’ятством, чи перетворити цей дивовижний і цілком органічний український мікросвіт на туристичну вакханалію з усіма її прибутками й вадами.

Хай би там як, цей край заслуговує на більшу увагу до себе бодай нашої культурної спільноти – тих, хто не боїться труднощів, тут чекає ще дуже багато відкриттів. І приємних, і сумних…