Критичні рефлексії 2000-х

Мельник Віктор. Рефлекси: З літературної критики 2000-х. – Луцьк: Твердиня, 2009
Мельник Віктор. Рефлекси: З літературної критики 2000-х. – Луцьк: Твердиня, 2009

В усьому нашому літературному житті критика виглядає чи не найбільш слабкою ланкою. Можна довго й спрагло дошукуватися причин, але одна з них найочевидніша – відсутність інституційної зорганізованості (часописів, інтернет-порталів, організацій критиків тощо). А втім, інституційна структура – то вже щось похідне; першопричини, либонь, варто шукати таки глибше. Себто, в минулому.

Критика переживає загальну кризу – критеріїв, стилю, поколінь (потрібне підкреслити) вже від багатьох літ. Так сталося, що в період незалежності нашої держави вона не змогла виборсатися зі стану упадку та розгубленості. З одного боку, втратила чинність і застаріла ідеологічна, заанґажована її модель, яку практикували в часи СРСР. У кращому разі, ця модель на сьогодні присутня як практика марґінальна, а її заанґажованість (яка, до речі, сильно знеохочує творчу молодь) перейшла із соціальних аспектів на національно-ностальґійні. З іншого боку, народження нових форм критики супроводжувалося її локалізацією, втечею до певних вузьких ніш, які ця критика взялася обслуговувати, – гуртка чи групи однодумців. І тут уже входили в дію механізми ринку й прагматизму, що визначили переваги критики постмодерної – рекламної, яскравої, скандальної, карнавальної, самохизувальної, епатажної, есеїстичної etc. Потреба в ній цілком очевидна й незаперечна, адже нині дуже важливо давати читачеві стислу, привабливу, а то й провокативну (в дусі часу, коли популярність незмінно пов’язують із публічним скандалом) інформацію про книжкові новинки. Саме цю нішу й заповзялася заповнити актуальна поп-критика, коли вдатися до формулювання Тамари Гундорової. Вона приваблює увагу читача зі сторінок багатьох періодичних видань.

Однак така критика не здатна задовольнити глибшого й постійнішого інтересу до літератури, вона надто вибіркова, непостійна й суб’єктивна. Отож час від час лунають у нас голоси на підтримку критики аналітичної, вдумливої, академічної, яка – без рекламного поспіху й гламурного лакування – обсервувала би літературний процес, неквапно й предметно оцінювала б окремі його факти – книги або інші резонансні публікації. Поки що ця альтернатива поп-критиці забезпечена відверто слабко. Та й не дуже затребувана, коли подібну критику заохочують лише кілька періодичних видань на всю соборну Україну, на зразок академічного „Слова і Часу”. Коротко кажучи, маємо своєрідну ситуацію, коли, по-перше, критичний дискурс виглядає відверто недозаповненим, фраґментарним, а по-друге, надто розмиті й неспівмірні критерії, що їх сповідують різні критики. Зрештою, симптоматично й те, що всередині критичного цеху (і в цьому він плоть від плоті й кров від крові рідної літератури) нерідко панують хаос, амбітна зарозумілість та взаємні оскарження – словом, відсутність якогось розважливого консенсусу.

„Але чи такий компроміс у нинішній ситуації взагалі можливий?” – резонно запитає читач. У відповідь мушу ніяково стенати плечима. Не знаю. Хоча, якщо виходити з розуміння національної словесності як єдиного комплексу, організму, системи, що увіч передбачає принаймні взаємний зв’язок її складових, така постава напрошується сама по собі. Натомість маємо покавалковану літературну свідомість, окремі автономічні спалахи енергії у загальному мороці, маленькі амбітні анклави посеред широкого й непевного моря маскультури, що все більше розмиває українське суспільство. Щоби не з’їхати з теми, лишаємо тут поза увагою факт, що наша маскультура ані україномовна, ані україноцентрична, ані патріотична, — це просто інерція вчорашньої колонізаційної стратегії, яку населення байдуже й призвичаєно „хаває”.
* * *
Нехай дарує мені читач цей розлогий вступ, який дозволив собі для того, аби краще представити предмет у його актуальній кондиції. Сучасна критика – то щось схоже на мінне поле, рухатися яким небезпечно за визначенням. Це пейзаж після битви, в якому незатишно й самотньо. Це також пістрява ярмаркова суєта, серед якої важко відрізнити якісний товар від яскравих брязкалець-підробок, котрі розсипаються після першого ж ужитку…

Відтак важко втаїти втіху, коли береш до рук чергову книжку літературної критики, адже так нечасто трапляються подібні новинки. Цього разу мова про написане Віктором Мельником. Звісно, ім’я це знайоме з періодики. Але одна справа, коли враження від розрізнених публікацій губляться в пам’яті й розчинаються в мегабайтах щоденної інформації, якою нас пересичують медії. Інша – коли маєш до справи з книжкою, де зібрані в одному томику нариси, що писалися й публікувались упродовж багатьох років. Це вже не лише своєрідна авторська автоантологія,  але й такий собі документ часу, що не кажіть. Саме так випадає оцінити дві книжечки Віктора Мельника, які щойно побачили світ у знаному волинському видавництві „Твердиня”.

Перша з них має промовистий підзаголовок ”З літературної критики 2000-х” і претендує на авторську оцінку літпроцесу першої декади нового тисячоліття. Друга ж є збіркою мікроесеїстики. Хоча назагал тематично вона ширша від першої книжки. Проте багато в чому нагадує попередницю, та й літературне життя в „Мешканцях вибуху” цілком виразно присутнє на різних рівнях тексту. Про особу автора з анотації вичитуємо, що в літературі він зовсім не новачок, бо видав чотирнадцять книжок, у тому числі п’ять поетичних, дві – критики (перед „Рефлексами” була ще „Віддзеркалення”), одну літературознавчу розвідку, а також детективний роман тощо. В. Мельник мешкає у Вінниці, є членом творчих спілок (НСПУ та АУП), а на щодень займається журналістикою, працюючи власним кореспондентом газети „Україна молода”.

Мельник Віктор. Мешканці вибуху та інші есеї. – Луцьк: Твердиня, 2010
Мельник Віктор. Мешканці вибуху та інші есеї. – Луцьк: Твердиня, 2010

За смаками й уподобаннями (та й за віком також) Віктор Мельник – типовий „середняк”, коли дозволите скористатися з такого умовного поняття, в якому хотів би окреслити середнє покоління наших літераторів (умовно від 45 до 55 літ). Коли бути конкретнішим, свідомість цієї формації випадає пов’язувати з двома хвилями нашої новітньої словесності – „вісімдесятників” та „дев’ятдесятників”, за всієї умовності цього поділу. Щоправда, самі автори більш охоче відгукуються на визнання себе „молодими”, але ж треба й честь знати, бо покоління молодших уже не тільки народилося й зіп’ялося на ноги в останньому десятилітті, а й активно завойовує власну нішу в актуальному літпроцесі. Отож, середульші. З позицій цієї формації Віктор Мельник оцінює світ узагалі (в есеях) та літературу зокрема (у критиці). Звідси не лише сповідувані ним цінності та критерії, а й характерний вибір персоналій і творів для аналізу.

У „Рефлексах”, хоча й маємо розмаїтість імен та книжок, виразно проявляються певні пріоритети критика. Зрештою, він їх не приховує й об’єднує окремі рецензії в підрозділи – про Тараса Федюка, Володимира Прилипка, Оксану Шалак, Юрія Андруховича, Степана Процюка, Євгенію Кононенко та ін. Цим не тільки означується персонажний склад книжки, а й проблемне коло, що його автор окреслює. Щодо першого впадає в око нестолична оптика, яку застосовує автор. Якось ми вже звикли до того, що критика буває або київська, або галицька (львівсько–івано-франківська). Певний елемент екзотики вносить тут вінницька локалізація автора, бо вона руйнує дещо котурнове протиставлення центру і провінції, яке, зізнаймося щиро, має в нас місце.

Так от, із перспективи Мельника подільські автори – зовсім не марґінали літпроцесу, а його повноправні учасники, так само як інші, більш відомі й визнані – Андрухович, Кононенко, Федюк, Процюк, Покальчук, Цибулько. Скажімо, вінницький постшістдесятник, як його окреслено у книжці, Володимир Прилипко або занурений у краєзнавчу стихію Геннадій Шкляр, цікаві поетки Валентина Сторожук чи Оксана Шалак. Важко сказати, наскільки адекватні тут критичні оцінки Віктора Мельника, бо здебільшого пересічний читач з-поза Поділля не буде в змозі дістати рецензованих книжок, попри щире бажання. Такі вже реалії книжкової справи в Україні, що навіть сусідні області почуваються ніби у своєрідній ізоляції, не кажучи вже про Київ, Львів чи вкраїнський „Далекий Схід” – Донбас. Отож, доводиться вірити Мельникові. Хоча в цих коротких текстах здебільшого немає докладної арґументації його вибору, проте є стислі оцінні характеристики – часом більш, часом менш вдалі.

У кожному разі, добре те, що критик на свій спосіб „децентралізує” літературний процес, наголошуючи своїми текстами, що позверхня географія – дуже відносна величина, аби нею керуватися в оцінних судженнях. Він розгерметизовує той усталений простір, який визначає чинну ієрархію. І в цьому виразно заохочувальний ефект збірки „Рефлекси”, зокрема для молодих авторів, аби убезпечити їх від комплексу містечковості та загумінковості. Віктор Мельник цілком слушно вважає, що „молоді поети з Побужжя ніскільки не поступаються ровесникам із-над Тетерева чи з-над Ворскли” (с. 35). Ясна річ, він „реабілітує” не тільки земляків, хоча це річ найбільш зрозуміла й природна. З уже наведеної вище низки імен видно, що реґіональні бар’єри для Віктора Мельника не існують; важливо, щоб твір був неординарний, щоб відгукнувся у сприйнятті критика рефлексіями, чи то пак „рефлексами”, якщо автор любить це слово в буквальному відтворенні з латини. До речі, назва видається не вельми вдалою. По-перше, зручніше було би вжити загальновідомого рефлексії. По-друге, рефлекс – то все-таки термін медичних наук із дещо відмінним значенням, яке скеровує нашу уяву до фізіології, а не до духовної творчості, про яку йдеться авторові.

Нариси Віктора Мельника загалом зґрабні й колоритні. Відчувається його добрий філологічний смак, начитаність, уміння захоплюватися художнім словом. Шкода, що відгуки переважно шкіцові, вони надто короткі, аби могли втілити ширші, концептуальні роздуми. Розумію, що ці речі готувалися для преси, де скрупульозно лічать кількість знаків і де слід було вміститися в рамки авторської колонки. А все ж, книжка – то цілком відмінний формат. І чи укладання книжки – не зручна нагода, аби зредагувати вміщувані в ній тексти по-новому, щось додавши, а щось і вилучивши? Може, у книжці варто було обійтися без текстів, які мають виразно репортажний характер, тобто вже виконали свою безпосередню функцію? Скажімо, про презентацію книжки Жадана в Києві з докладним переліком запрошених та порядку денного („Прорив у західному напрямку”). Чи для „матері історії” сей факт аж настільки істотний?.. Журналістський скоропис – то одне, а жанр критики – що інше. Тим паче, коли автор так амбітно окреслив сенс збірки в підзаголовку: хочеться знайти в ній квінтесенцію літературних 2000-х, звісно, суб’єктивну, але по-своєму колоритну.

Загалом, книжку Віктора Мельника можна вважати непоганою мапою літературного життя українських 2000-х, особливо першої половини десятиліття, новинкам якої присвячено більшість матеріалів. На користь автора – багатство й різнорідність літературних імен (щоправда, головним чином, його ровесників та молодших). Не варто ставити на карб авторові вибір: це його природне право – писати про тих літераторів, твори яких чимось йому імпонують. Понад те, варто відзначити, що Мельникові оцінки зазвичай розважливі, вони не зводяться до компліментарності, як це нерідко буває в нашій критиці. Навіть тоді, коли йдеться про відомих, „розкручених” письменників. Так, відгукуючись на роман Юрія Андруховича „Дванадцять обручів”, критик завважує в ньому „явні ознаки кризи, літературну вторинність твору, самопосторюваність автора” (с. 71). Рецензуючи „Тотем” Степана Процюка, не менш резонно висновує: „…Спроба створення українського психіатричного роману, яка простежувалася ще з ранніх повістей Процюка, схоже, добігає кінця. Неважко відчути і певну концептуальну вичерпаність, і втому автора – чи не тому уривчастий монолог оповідача-героя раз у раз збивається на риторику, на публіцистичність у її прямолінійному, майже чорно-білому варіанті” (с. 86). Такі місця, коли маємо справу не з „критикою”, а з власне критикою, засвідчують компетентність та відповідальність автора, який береться діаґностувати літературний твір, висуваючи до нього цілком конкретні, осяжні, чітко задекларовані вимоги.

Що ж стосується другої зі згаданих книжок, то вона виразно відмінна від „Рефлексів”. Мабуть, дається взнаки той факт, що тут зібрані мікроесеї з короткого періоду (2008–2009, у первісній версії були публіковані на шпальтах „Вінницької газети”), на відміну від змісту книжки-попередниці, що обіймає мало не ціле десятиліття. До того ж, якщо в критиці автор почувається більш компетентним і невимушеним, то в публіцистиці його перо не завше гостре. Мабуть, можна закинути Мельникові брак соціальних або побутових тем, на які газетний читач, певно, сподівається. Проте світ його думок – виразний, рельєфний і трохи парадоксальний (зумисне парадоксальний, бо в цьому полягає інтрига для читача).

Есеїстика Віктора Мельника – специфічна, вона не скидається на типові газетні монологи. Не випадково й тут чимало тем, пов’язаних із творчістю, з творчим самовираженням людини, хоча роздумує автор також над феноменом історичної пам’яті чи безпам’ятства, як-от у нарисах „Місце в історії”, „Апофеоз комунізму”, „Ленін. Перезавантаження”. Автор уміє мислити нестандартно, ставити непрості запитання, помічати парадокси там, де звичайна людина проходить бездумно. Поза тим, мікроесеїстику Віктора Мельника можна сприймати як симптоматичний щоденник українського інтелектуала – з характерними межовими настроями, больовими точками, обсесійними роздумами (час до часу він повертається до тих самих „проклятих” питань українського буття у світі!). Тим паче, що автобіографічного в цих творах таки чимало, і то добре, бо їхній автобіографізм надає колориту й переконливості роздумам автора.

Найбільш охоче Мельник порушує теми, що хвилюють сучасного вкраїнського інтеліґента, його цікавить тривожне зміщення часів і вартощів наших днів, засилля совкової традиції й потреба патріотизму, гідності, честі. А найкращі твори збірки, огріті теплим ліричним почуттям, є безумовно симпатичними й легко запам’ятовуються. Як-от, нариси „Геній у провінції”, „Курчата на похороні”, „Про ню”. Письмо В. Мельника прикметне вправним володінням словом, умінням визначити „больову” тему й укласти її у властиву форму – чітку, небагатослівну, зручну.

Обидві книжки заслуговують на увагу читача і напевно його не розчарують. Проте якщо непоганої газетної есеїстики загалом сьогодні не бракує, то в жанрі критики такий брак очевидний. Це спонукає вирізнити „Рефлекси” Віктора Мельника й побажати авторові доброї професійної форми в майбутньому, щоб він не занедбував свою працю на критичному полі.

Ярослав Поліщук

Літературознавець, культуролог, краєзнавець. Закінчив аспірантуру при Національному педагогічному університеті імені М. П. Драгоманова, де захистив кандидатську дисертацію «Філософська поезія Лесі Українки». Докторську дисертацію захистив в Інституті літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України. Тема праці - «Феномен міфу та міфологічний горизонт українського модернізму». Працював на кафедрі україністики Яґеллонського університету у Кракові (Польща), викладав у Національному університеті «Острозька академія». Автор понад 400 наукових та науково-популярних публікацій, окремих книг з історії літератури й літературознавства.