Потопельниця із Сени

Райнер Марія Рільке. Нотатки Мальте Лявридса Бріґґе / Пер. з нім. Ю.Прохаська. — Київ: Грані-Т, 2010
Райнер Марія Рільке. Нотатки Мальте Лявридса Бріґґе / Пер. з нім. Ю. Прохаська. — Київ: Грані-Т, 2010

…і нехай із тебе буде досить, що це тебе примушує писати.
Ґаспара Стампа

Побачивши в книгарні перший український переклад «Нотаток Мальте Лявридса Бріґґе» Райнера Марії Рільке, присвячений століттю твору, я зрозумів, що про цю подію треба обов’язково сказати, але писати про цей текст холодно-аналітично не вийде. Так і сталося. Тож мій есей має на меті лише почасти реставрувати глибші шари сенсів, якими повниться текст роману, через емоційно-чуттєве вживання в контексти, до яких відсилають різні аспекти «Нотаток».

Роман (хоча ця дефініція може бути застосована до «Нотаток» лише дуже умовно) не має в літературі того ж почесного місця, що й зрілі поезії Рільке – «Дуїнезькі елегії» і «Сонети до Орфея». Але текст все одно залишається видатним свідченням про дух епохи, про нуртування задумів Рільке, який два роки згодом почне роботу над «Дуїнезькими елегіями». «Нотатки» недарма вважаються пропілеями (аби надати античного колориту) до зрілої творчості Рільке, до філософської поезії про основоположні для людського буття речі. І вияви світоглядного й естетичного переродження, яке відбулося з митцем у цей час, розсіяні по всьому тексту, тому поглянути на «Нотатки» під цим кутом було по-своєму захопливо і змістовно.

Поезія Рільке імпонувала представникам філософської герменевтики  Гайдеггеру і Гадамеру. Примітно, що «Нотатки» розкривають деякі думки самого поета, які де в чому були суголосні тезам Вільгельма Дільтея, який був попередником «зрілої» герменевтики ХХ століття. Передовсім, не обійшлося без хронологічного збігу, який виявив лише глибший, прихований паралелізм ментальних процесів. 1910 року Вільгельм Дільтей публікує в остаточному варіанті (як частини третьої редакції «Поезії і досвіду») дві знакові праці «Гете і поетична уява» та «Фрідріх Гельдерлін». Перша із них примітна тим, що у ній була сформульована теза про основоположний зв’язок поетичної творчості і пережитого досвіду – річ нібито й не надто значна, але насправді важлива щонайменше з двох причин. По-перше, на тлі поезії епігонського символізму із надмірним культом індивідуальної емоції ці слова мали звучали свіжо, і по-друге, Гадамер у «Істині та методі» поняттю «пережитий досвід» (Erlebnis) присвячує докладний розгляд, таким чином вважаючи його взагалі одним із центральних для новогочасного світогляду.

Отже, досвід існування набирає особливого значення для відрефлексування індивідом себе як автономної свідомості. Для поета це означало, що віднині (якщо він хоче бути дійсно сучасним – moderne – поетом), він має здійснити перехід від суто чуттєвої поезії, зразки якої бачимо в ранніх збірках Рільке, до поезії як філософської практики, яка оперує поняттями радше онтологічної значимості, ніж індивідуальними переживаннями, нехай навіть надто тонко нюансованими.

Працею ж про Гельдерліна, фактично після заледве не столітнього намагання долі «замовчати» поета (цитуючи Рільке), Дільтей заново відкрив поезію романтика для освіченої публіки. Для Рільке це теж одна із віхових подій, без якої він міг і не відбутися як один із найзначніших поетів минулого століття (1914 року він навіть напише віршове звертання до Гельдерліна).

Повертаючись до тих конотаці    й, які пробуджує слово Erlebnis, у «Нотатках Мальте Лявридса» натрапляємо на, можна сказати, «маніфест» такої поезії «пережитого досвіду»: «…вірші – не почуття, як гадають люди (почуттів досить і замолоду), вони – досвід. Заради одного вірша треба побачити багато міст, людей і речей, треба пізнати тварин, відчути політ птахів і запам’ятати порух, яким маленькі квіточки розкриваються вранці… І навіть мати спогади ще не досить. Треба забути їх, коли їх багато, і треба мати величезне терпіння, щоб дочекатися їхнього повернення. Бо спогади це ще не все». Іще далі ліричний герой говорить, використовуючи той же термін: «Однак найщедрішими на майже незбагнені досвіди були все ж уродини».

Отож, «Нотатки» були – з-поміж усього іншого – ще й матеріалом, на якому Рільке випробував нове розуміння природи художнього тексту. З іншого боку, під цим кутом зору роман може видатися «занотованим пережитим досвідом», який має стати з часом лише базисом для поетичного тексту. Недарма багато фрагментів роману спершу були особистими листами Рільке до друзів і нареченої. Це майже як у «Реквіємі графові Вольфові фон Калькрейту»: «Якби хоч раз ти зміг / побачити, як доля в вірш ввіходить, / і не вертає звідти, і стає  / у вірші тільки образом, не інше, як предковим портретом…».

Водночас у «Нотатках» бачимо, як поет ставить на випробу іншу ідею, яка з’явилася в нього раніше, під впливом Родена: про поезію, яка б мала говорити про життя «речей», якими оточена людина. Роман видається експериментом над тим, як діють різні речі на людину, на її відчуття. Підкреслена увага до світу неживих речей виявляється в намаганні дошукатися сенсу кожної речі, прочитати її історію, власне – суто по-гадамерівськи знайти «буття в околі речей». І таких епізодів подибуємо в романі безліч – чи коли герой споглядає одну-єдину стіну, що встояла після  руйнування будинку, і з клаптів шпалер, шматків паркету і дзеркала намагається «реставрувати» їхню історію і людей, що ними користувалися; чи коли малий Мальте знаходить старовинні костюми і переодягається перед дзеркалом і випробує, як на нього буде діяти кожна нова шата; чи секретер покійної тітки, який мати героя береже як спогад про сестру. Суть простих речей може бути демонізованою – мати Мальте параноїчно боїться голок у стравах, які вона має спожити.

Найкраще показує семантику неживих речей у Рільке один побіжно згаданий артефакт – посмертна маска невідомої потопельниці із Сени (L’inconnue de la Seine), яку зробили в морзі на початку ХХ століття, побачивши на обличчі потонулої особливий спокій і красу, як про це сказано в романі: «Лице юної потопельниці, з нього зняли відбиток в морзі, бо воно було гарне, бо воно всміхалося, так оманливо всміхалося, ніби знало. А під ним – його знаюче лице». Напрошується ще одне тлумачення уваги поета до речей самих по собі – адже вони ніби посмертні маски із людського буття, що їх оточувало. Поет прочитує із цих зліпків історію, що криється за ними.

«Невідома із Сени» кидає місток до ще однієї теми, яка подекуди дуже рельєфно проступає в «Нотатках»: декадентське прочитання «вічно-жіночого». Окрім цієї згаданої еманації (потопельниця), у тексті Рільке натрапляємо  ще на два жіночі образи, які так само мали реальні прототипи – але вже в історії літератури: «Та вони (дівчата) стійко трималися вдень і вночі, і прибували в любові й нещастях. І з них, під тиском безконечних бід, виходили могутні люблячі, ті, що, прикликаючи чоловіка, перетривали його; переростали його, коли він не повертався, як Ґаспара Стампа чи та португалка, які ніяк не відступалися, аж доки їх муки не обернулися суворою, залізною величчю, вже нестримною».

Рільке згадує про «португалку» – так він апелює до анонімно опублікованих у Парижі в 1669 «Листів португальської черниці», які оповідають про почуття покинутої жінки, і стилем ці екзальтовані тиради де в чому нагадують сентименталізм наступного XVIII століття: «Подумай, моє кохання, наскільки тобі забракло передбачливості. Нещасне! Ти було зраджене, і мене зрадило омильними сподіваннями. Пристрасть, з допомогою якої ти розраховувало здобути стільки насолод, спричинилася тобі нині лише до смертельного відчаю, який можна порівняти лише з жорстокістю відсутності, яка його викликала. Невже ця розлука, для якої моя печаль, хоч яка вона не вигадлива, а не може знайти достатньо скорботне ім’я, позбавить мене назавжди змоги поглянути в ті очі, в яких  я бачила стільки любові і які примусили мене пізнати порухи, що сповнювали мене щастям, які замінили мені все, і яких для мене було достатньо? Пробі! Мої очі позбавлені єдиного світоча, що їх живив, їм залишилися лише сльози…» (переклад мій). Кого ми тут бачимо, як не потопельницю із Сени за хвилину до останнього кроку з парапету? (Насправді листи були написані графом де Ґієраґом, другом Буало, але в часи Рільке ще цього не знали, і  тому поет вважав їх за непідробне висловлення жіночого болю, тож і переклав їх усі німецькою).

Не менш драматичну долю мала інша жінка, яка тут згадується – італійська поетеса Ґаспара Стампа (1523-1554), яка померла молодою від лихоманки, і, як традиційно вважається, з нещасливого кохання (хоча недоброзичливці вважають її куртизанкою, проте факту, що та померла з кохання, так само не заперечують). Вона написала три сотні віршів, переважно сонетів в стилі петраркізму. Серед них є й рядки, які не могли, не імпонувати Рільке, бо вони видаються дуже суголосними із цитованим вище місцем із «Реквієму графові Вольфові фон Калькрейту»: «Коли в риданнях я питала Кохання, / що слухає мене так неохоче, / незчисленну кількість разів щоденно, / чому воно ранить і протинає мене невпинно… <…> «Я наказало тобі померти для утіх і жити в горі, – / відповіло кохання жорстоким остаточним вироком, / «і нехай із тебе буде досить, що це тебе примушує писати».

Усі ці цитування і пояснення зроблено не для того, щоб просто показати «жіночу недолю». Адже навіть після такого короткого розгляду стає помітна мотивація саме такого відбору навіть побіжних згадувань у «Нотатках», на перший погляд спонтанних хизувань автора своєю літературною ерудицією. Читач починає розуміти особливість «сита», крізь яке просіювався досвід, перш ніж стати прозовим текстом.

Наступним етапом «просіювання» досвіду, занотованого в «Нотатках Мальте Лавридса Брігге», стали зрілі вірші Рільке. Так, у першій із «Дуїнезьких елегій» читаємо: «Ти про Ґаспару Стампу / вдосталь надумався? За надихаючий приклад / жінку закохану цю обирає для себе / дівчина, котру невірний коханець покинув, – / в думці у неї: чи буду така, як вона?» Із трьох жіночих доль-взірців, які ввійшли до прозового тексту (потопельниця, монахиня і поетеса), Рільке впускає до вірша лише одну, обходячи двох інших, взявши на себе роль долі, які воліє «замовчати глухо» людину. На місці Ґаспари в рядку могло б стояти будь-яке інше жіноче ім’я, якби це не був Рільків жест, повен удячності й пошани до поетки, що висловила близьке йому розуміння вірша як есенції досвіду, вірша як дистиляції багатьох пере-живань, а не нашвидкуруч зроблених нотаток свого почуття.

Українське видання «Нотаток» завершило, кажучи по-старосвітськи, велику справу, адже тепер, разом зі збіркою в перекладі Бажана із серії «Перлини світової лірики», двотомником видавництва «Богдан» і збірником «Думки про мистецтво і поезію», в українського читача є майже повний Рільке-письменник і поет, почасти й естетик.

От тільки передмова до українського видання «Нотаток» не зовсім потішить ретельного читача. Передовсім, на першій же сторінці спотикаєшся об твердження, що «навіть теперішня блогерська та поп-література, яка сповідує принципи online, інтернетного письма, передвіщена багато в чому сповідальною та щоденниковою манерою твору Райнера Марії Рільке». Якби роман Рільке був єдиним у світі «сповідально-щоденниковим» твором, це мало б хоча б якийсь сумнівний сенс. Тоді вже треба не скупитися і брати більше – від «Сповіді» Августина, чи не першого «сповідально-щоденникового» твору європейської літератури. Але це не так, і тому здається, що автор передмови панічно намагається знайти зачіпки, які б дозволили говорити про «актуальність» твору сьогодні, бо якщо блогери не визнали своїм попередником (нехай несвідомо) Рільке, то й читати його немає сенсу. У цьому ж ключі «доведення актуальності будь-якою ціною», нехай навіть через насилля над текстом, витримана й обкладинка книги. Хто прочитає хоча б початок тексту із описом моторошної кількатижневої смерті старого графа у темному родовому замку, той одразу відчує дисонанс між змістом і веселенькою «аляповатою» (бо наляпано на ній справді багато) обкладинкою, яка є лише комерційним трюком для заманювання покупця.

Не менш дивовижно виглядає й заява: «Рільке ще замолоду позиціонував свою «нехристиянськість», з якої власне й починаються джерела поетичного концепту «темного Бога»… Образ «темного Бога» зовсім не суперечить «християнськості», ба навіть зумовлений нею – і витоки його варто шукати в багатовіковій традиції негативного (апофатичного) богослів’я, що бере початок у корпусі Ареопагітик.

Але навіть такі очевидні ляпи не можуть зіпсувати враження від тексту Рільке, з якого можна відчитати у всій повноті особливе модерністське світовідчуття зламу століть, загострене відчуття свого тривання, яке поєднує в собі фаталізм і надію, як у вірші Рільке 1902 року:
Хто був бездомний, той не знайде дому,
не збудеться самітник самоти,
не спатиме, читатиме, листи
почне писать чи вийде в парк брести
уздовж алей по листю ворушкому.

Усі поетичні тексти Рільке цитуються за: Райнер Марія Рільке. Поезії. / Переклав з німецької Микола Бажан. – К.: Дніпро, 1974.

Деякі фрагменти «Нотаток Мальте Лявридса Бріґґе» цитуються за перекладом уривків із роману, здійсненим М. Тупайлом (Р.М. Рільке. Думки про мистецтво і поезію. – К.: Мистецтво, 1986. – С. 107-118).