Борис Олійник, ретро
- 26 Жов 2010 05:55
- 1,636
- 13 коментарів
Борис Олійник. Фото з сайту newsru.com.ua
2007 року побачив світ 6-томник поезій Бориса Олійника, – проте якоїсь виразної реакції на нього з боку «публіки», по суті, не було. Чи то час наш такий розшарпаний, чи, може, розповсюджувався він геть уже «по-партизанськи», – хтозна. А жаль: поет давав читачам можливість поміркувати про пройдену ним творчу півстолітню (!) дорогу. Він і сам, укладаючи свої шість томів, ретельно підбивав попередні підсумки. Про це свідчив і сам добір творів, і їх добре продумане компонування. Укладено зібрання за тематично-жанровою ознакою. Окремо – філософська лірика, окремо – любовна, є два томи поем; кожен із томів має назву; вкінці кожного – післямова, написана кимось із Олійникових адораторів (Михайло Шевченко, Людмила Скирда, Іван Бокий, Михайло Кудрявцев…) Відчувається сувора щодо себе самого селекційна робота автора: у 6-томник потрапило справді найвартісніше. Борис Олійник хоч і любить декларувати: «стою на своїй землі», – проте СТОЇТЬ він … РУХАЮЧИСЬ! Це ж було б, принаймні, дивним, якби людина за півстоліття нічого в собі не змінювала, обстоюючи проголошені колись (раз і назавжди!) принципи…
Сподіваюся, «ЛітАкцент» ще матиме нагоду для розмови про Олійникову ДОРОГУ. А поки що – трохи лірики.
У моїй домашній бібліотеці за багато років назбиралося чимало Олійникових поетичних книг, проте найчастіше я повертаюся до його збірки 1968 року «Коло». Як свідчить відповідна нотатка на титулі, купував я її у квітні 1969-го, сорок один із половиною рік тому! Був я тоді дев’ятикласником Любашівської СШ №1 (Одещина), до місцевої книгарні заходив частенько, – але спробуй тепер угадай, чому з довгих полиць, заповнених поетичною продукцією, моя рука витягла саме цю збірочку…
Так почалося моє відкриття Олійника–поета. Вірші з «Кола» я перечитував багато разів, деякі («Ринг», «В снах безжурного дитинства…») і досі пам’ятаю слово в слово. Виходить, було щось у тих віршах таке, що зачіпало душу 14-річного школяра…
Думаю, що «Коло» – найкраща поетична книжка Бориса Олійника. Приваблював у ній передусім сам ліричний герой із виразними прикметами романтика-максималіста. Часом він нагадував Дон Кіхота, який дорожить принципами, моральними святощами і ладен обороняти їх без страху перед поразкою. Для нього надзвичайно важливо серед безликості зберегти обличчя – всупереч спокусам, лукавству, підлості. Збірка «Коло» – це поезія різких моральних альтернатив і контрастів, поєдинків за честь і всі ті світоглядні цінності, які для Олійникового героя є фундаментальними. У тій апології лицарства приваблювала не тільки ясність та безкомпромісність позиції, а й самоіронія ліричного героя, його здатність пригасити патетику усмішкою, просторіччям, гра з підтекстом, несподівані алюзії, що пробивалися крізь історичні асоціації…
У цій поезії вчувалася драматургія внутрішнього самобудування людини, затятого обстоювання нею самодостатності свого «Я», опору уніфікації. Тут ще майже немає тієї дидактики й того моралізування, які з’являться у Б.Олійника з часом. Утім, у його героєві вже проглядали ті риси, які потенційно могли обернутися моралізаторством (постійна внутрішня готовність до зривання масок, пильне вглядання в «роздвоєні» обличчя, розпізнавання лукавих і виведення їх на чисту воду, мало не чернече обстоювання свого храму від усіх, хто видається чужинцями…). Від надміру ригоризму Олійникову поезію рятували … усмішка, неперевершена полтавська «вайлуватість» і та ж таки самоіронія. А ще – ніжність багатьох віршів, глибина ліричного переживання («Мати сіяла сон під моїм під вікном», «В снах безжурного дитинства…», «В ті дивні дні, коли мої штани…») Виходив «фірмовий» олійниківський симбіоз, у якому все органічно поєднувалося – і моральний (та ідейний!) ригоризм, і хитрувате кепкування над собою, і лицарська безоглядність, і задушевна лірика, і народнопісенні інтонації…
Пишучи нещодавно публіцистичну статтю про сучасних «пацюків», які після інавгурації В.Януковича чимдуж помчали на владний корабель, я мимоволі пригадав один із афоризмів Бориса Олійника: «коб не було рабів, цікаво, чи з’явилися б тирани?» – і взяв ці слова за епіграф. Життєва філософія поета прочитується в них вельми виразно. І якби я не знав, що вірш, який завершується цим риторичним запитанням, вперше з’явився ще в збірці «Коло», – можна було б подумати, що це якась із поетових рефлексій, навіяних вже новітніми реаліями. Втім, ось той давній вірш у повному форматі:
О, як ми ревно клянемо тиранів,
А їм оте – як мертвому баклага:
Лежать собі, усохлі, мов тарані,
У полинялих мушлях саркофагів.
Двадцятий вік відважно і громово
Старих богів розвінчує на стінах.
Зате перед новими – по-новому,
Демократично … повза на колінах.
А сфінкси, як завжди, ховають тайни
У сардонічнім обрисі губів…
І взагалі: коб не було рабів,
Цікаво, чи з’явилися б тирани?
Борис Олійник. Коло. — Київ: Радянський письменник, 1968
Це, між іншим, іронічна версія КОЛА, що про нього не раз думалося поетові. І він формулював оті парадокси цивілізаційного кола: прогрес, який тупцює на місці… старі боги з «новими» обличчями… «демократичні» тирани, що потребують нових рабів і ними ж зводяться на трон… Зізнаймося, що ці Олійникові парадокси другої половини 1960-х аж ніяк не втратили актуальності.
Втім, символіка КОЛА в нього має й інші смислові коннотації: поетові йшлося також про спадкоємність, про вічне повернення до того, що є основами життя. Серед його моральних святощів – мати і все, що пов’язане з материнством. В українській поезії ця тема одна з найсокровенніших, проте Борис Олійник із його пронизливим «культом» матері, здається, перевершив багатьох. Згодом він збере до одного тому вірші про матір і назве його так, як називався його давній поетичний цикл: «Сива ластівка». У збірці «Коло» цей сокровенний мотив найбільш виразно представляє поезія «Мати сіяла cон…»:
Мати сіяла сон під моїм під вікном,
А вродив соняшник.
І тепер: хоч буран, хоч бур’ян чи туман,
А мені – сонячно.
Мати сіяла льон під моїм під вікном,
А зійшло полотно.
І тепер: хоч яри, хоч вітри крізь бори,
А я йду все одно.
Мати сіяла сніг, щоб він м’яко – до ніг,
А вродило зілля.
І хоч січень січе, а мені за плечем
Журавлі журавлять.
Мати сіяла хміль, щоб дівчат звідусіль
Станом я знаджував,
А вони, як на сміх, проминали усі,
Все ж ода – зважилась.
Мати вибрала льон. І вино вже давно
Хмільно так хмелиться.
І з-під крил журавлиних мені під вікно
Листопад стелиться.
Тільки квітом своїм при моєму вікні
Не опав соняшник.
Я несу його в світ, щоб не тільки мені,
Щоб і вас – сонячно.
Мелодія тут виривається з оболонки слів, вірш мовби сам по собі співається. Чи ж дивно, що чимало Олійникових поетичних текстів стали піснями? І чи не найчастіше таке траплялося саме з віршами про матір…
Олійник-поет цілком органічно почувався в стихії притчі, казки, сюжетного вірша, проте не цурався він і поетичної публіцистики («не лякаюсь бронзи декларацій, барабани пафосу – вперед», – із полемічним викликом, майже «по-маяковськи» написав він в одному з ранніх віршів). Рішуча інтонація, з якою поет часом підключався до ідеологічних поєдинків (див. його вірші «Триптих пильності» та «Засторога») виказувала в ньому того Бориса Олійника, який згодом, через 20-30 років після «Кола», зарекомендує себе як «український православний комуніст» (за його ж дотепною самохарактеристикою). Не скажу, що «публіцистика» – найяскравіша грань його таланту, але важливо бачити, що вже в 1968 р. вона була помітною частиною поетичного «Я» Олійника.
До збірки «Коло» увійшла й поема «Дорога», одна з кращих Олійникових поем. Невдовзі вона потрапила в немилість тих, хто населяв український Білий дім на колишній вулиці Орджонікідзе (тепер – Банковій). Очевидно, в Олійникових притчах, із яких складалася «Дорога», вловили якусь «єресь»; його філософські «розправи» про добро і зло могли видатися надто абстрактними, такими, що відбігають від ідеологічного стандарту. А потім ще оці Олійникові «зальоти» в біблійність, ці ризиковані зближення епох і героїв, цей реквієм Василю Симоненкові, ім’я якого – настане час - швиденько почнуть звільняти від «сакральності» (у шеститомнику, де передруковувалася поема «Дорога», Б.Олійник вважав за потрібне під «симоненківською» частиною поеми проставити дату: 31.08.1965. – хронологія тут і справді важлива: хрущовська «відлига» закінчилася, почалися брежнєвські «заморозки»)…
«Дорога» спочатку була надрукована в журналі «Дніпро», де тоді працював Борис Олійник, і, як свідчать ті, хто знає обставини тієї пори з першоджерел, поета навіть звільнили з посади, що він її займав у редакції. Щоправда, спричинилася до цього не тільки поема, а й повість Романа Іваничука «Спека», в антигероєві якої начебто упізнав себе якийсь високопоставлений партійний чин.
Мова Олійникових притч, легенд і балад також насторожувала: в ній вбачалися недозволенні алюзії на радянську реальність. Очевидно, найбільше підозр викликала «Легенда про Владику і Слугу», в якій поет явно натякав на українські реалії 1960-х. Читачі збірки «Коло» легко розгадували авторське маскування:
Владика інколи любив пожартувати.
Якось під чарку на вечірці райській
Він об’явив: одзавтра всі пости
Найвищі роздаватимуться тим,
Хто з грецької перейде на арабську.
Сказав – та й призабув. А на похмілля
З переляку схопився за нагай,
Коли до нього по-арабськи вміло
Заговорив улесливо Слуга.
Борис Олійник. Фото 1968 року
Перехід на «мову міжнаціонального спілкування» партія і справді заохочувала: настав час, коли КПУ практично відмовилася від української мови, ставши генератором русифікації (а чи не те саме тепер намагається робити омолоджений «вождь» Петро Симоненко?). Добровільне «обрусіння» давало додаткові шанси для кар’єрного зростання. Такі, як Олійників Слуга, безпомильно відчували це шостим чуттям…
Саркастична картина, змальована поетом, сигналізувала про те, що компартійні порядки вельми нагадують ханські звичаї; що, за законами КОЛА, все повертається на круги своя…
Ну як таке могла простити система?!
Втім, прокрутивши поета між жорнами, потримавши його в неласці, вона згодом спробує використати його в ролі… секретаря парткому Спілки письменників. Кажуть, що, ставши спілчанським «комісаром», Борис Олійник багато кого з літераторів порятував від більших чи менших халеп. Охоче цьому вірю, бо навіть від Олійникових недругів не чув чогось протилежного…
Збірка «Коло» відкривалася віршем, у якому поет зазирав у майбутній час, коли з’являються «новітні Тичини», які збунтуються проти «штампів охриплих», і неминуче – вже вкотре! – постане питання про «батьків» і «дітей», про «нове» й «старе». «А ми вже архівом… А ми вже архівами Станемо», – зітхав поет, мовби забігаючи в перспективу 2000-х. Зітхав, щоправда, по-олійниківськи хитрувато, оскільки вже тоді вірив у закон КОЛА: всяке новаторство має на щось опиратися. І ніщо не минає без сліду – найзухвалішим «новітнім Тичинам» не обійтися без плечей попередників…
Ну й чим погана, скажете, така віра?
Оце вже день стоїть “Борис Олійник” на Літакценті, виготовлений чуйним інтелігентом Володимиром Панченком… І жодного коментаря. Несправедлива, прикра неувага. Кричуще несправедлива! Виправляю помилку. БОРИС ІЛЛІЧ ОЛІЙНИК не лише поет, а й ДИСИДЕНТ, ПРИНЦИПОВИЙ БОРЕЦЬ З ТОТАЛІТАРИЗМОМ, ШІСТЬДЕСЯТНИК. А хто сумнівається, нехай візьме збільшувальне скло – краще мікроскоп – й досліджує букви, що в світ народилися з-під пера на всі часи хвілософа і хорошої людини.
Дякую за чудову статтю про Великого Поета й Достойну людину!
Зі свого боку додам, що у 80-і рр. лише Борис Олійник без розмов кинувся спасати невідомих йому студентів, котрі всього лише роздрукували свої перші літературні спроби в кількох примірниках, а з того “виговорили” ледь не карну справу… Він, як і Ніна Матвієнко, без “великого прошенія” приходив просто поговорити до десятка першокурсників… і був вдячним слухачем і порадником, а не красувався тетеревом…
… а збірка “Коло” втрапила до мене одночасно з переписаними від руки віршами В.Симоненка: студенти-історики розмальовували в селі дитсадок, де ми постійно стрибали в “резинку” . Вони й подарували мені зашморганий зшиточок і так само зачитану, проклеєну в кількох місцях книжечку. Найбільше вразила мене тоді “Дорога”.
Переконана, Б. Олійник – це часточка тої станової жили українського Духу, котру можна перебити хіба разом зі знищенням самого українства.
… або разом з Олійником і Симоненком (Пєтєй) побудувати комунізм.
Ну так, якщо з його творів повикидати комуністичну пропаганду, то, можливо, і набереться щось цікаве філософське, але коли начитався за совка його партвіршів – так щось на решту й не тягне. Знаєте, це наче їсти прокислий борщ: допускаєш думку, що борщ був смачний, але надлишок продуктів бродіння не дає змоги насолодитися можливим шедевром кулінарного мистецтва. Як казав був Станіславський : НЄ ВЄРЮ , навіть читаючи його, можливо, й талановиті вірші, – вже прокисло.
Якось же Ліна Костенко зуміла не забруднитися компропагандою!
((Якось же Ліна Костенко зуміла не забруднитися компропагандою!)) Високошляхетна й не менш поважна Поет не “якось не забруднилася”, а “какось” пішла у внутрішню еміграцію http://www.bursov.net/zurnalist/64
ХТО НЕ ПРАЦЮЄ, В ТОГО РУКИ ЧИСТІ. І совість, люди кажуть, не заплямована.
Ваші фейлетони, пане Бурсов (якщо це були ВАШІ фейлетони) колись також було цікаво читати. А тепер – наведений вами текст про Ліну Костенко – викликав огиду: наче в лайно вступила!
Того, щó Ліна Василівна написала ще ДО отримання Україною Незалежности, з головою достатньо, щоб вона довгі роки залишилася поетесою номер один нашої Батьківщини. Як показала Євгенія Кононенко (див. http://www.culbit.com/index.phtml?d2=2&s=546&r=55&p=0) , ЛК нині – улюблена і найбільш цитована поетеса. Вона й досі залишається уособленням совісті , бо не заплямувала себе у найважчих обставинах.
Вам не подобається “поза” Костенко? Її “внутрішня еміграція”? Ліна Василівна своїм попереднім життям заслужила право обирати ту позу, яку вважає для себе правильною – саме тим, що жодного разу не прогнулася перед владою – ні перед старою, радянською, ні перед нинішньою – псевдоукраїнською. І це справляє враження. А “комариного писку” багатьох наших “борцов за справедливість” не почули навіть колеги по журналістському цеху, а не те що широка громадськість.
Я не знаю – шляхетність можна виховати в собі, чи це – вроджена риса? Вам її явно не вистачає, пане Бурсов, коли ви пишете про вісімдесятирічну Ліну Костенко. Чи не заздрість водить вашою рукою?
Усі, хто не став Богом, забруднені життям. І кожен із нас, панове, теж…
І Олійник, і Костенко, безперечно, мають талант і мають власну життєву позицію.
І Вічності байдуже, як саме і хто нині вимірює й поціновує тексти їхніх творів і їхніх доль.
Ці Творці уже належать не лише нам, і не лише цьому часові…
((Усі, хто не став Богом, забруднені життям. І кожен із нас, панове, теж…))
Які можуть бути претензії до шляхетної Ліни Василівни? НЕМАЄ претензій! Чому? Бо у вічність зайшла сорок років тому. Стала прижиттєвим богом для багатьох, кому її творчість співзвучна. І… раптом пішла в довготривалу, не відтерміновану відпустку, красиво названою “внутрішньою еміграцією”. І, слава Богу! Бо ті – котрі не боги – в ні в яку еміграцію добровільно не здогадалися сходити. Їх вивозили до Мордовії, або доводили до самогубства, або до пияцтва, або до маларасєйського зрадництва. У Богині є рядки, які згадувати нині якось непристойно: “Якщо мене ви зігнете в дугу, то ця дуга, напевно, буде вольтова!”… “На баррикадах мають право бути повстанці, вороги і санітари!”. Мені здається, не один смертний українець сорок років тому прочитав ці рядки, перед тим як впасти на своїй баррикаді й померти людиною. Це лише Боги не вмирають. Особливо ті, хто має талант передбачення, і “своєвремено”(Л.Костенко) сховався у “внутрішній еміграції”.
Щодо нашого Бориса Олійника – таланту землі Полтавської – то цей ком.трудяга забруднений життям по самі, що називається… Бог простить чоловікові трудареві (Той Бог, що на небі, а не у “внутрішній еміграції”).
Персонаж з булгаківського роману, доброго дня! Ті “фейлетони”, що зваблива Геля необачно прочитала, мабуть, таки я, мав нахабство писати. Перепрошую, пані, і гадаю, що Геля вже встигла прийняти душ, обмитися джерельною водою від лайна. І надалі, раджу Гелі та іншій булгаківській нечистій силі – до якої в мене давній піетет – уважно дивитися собі під ноги. Краще, ніж вступати у лайно, ніжитися у джакузі в теплих, ароматних водах улюблених поезій своєї юності-молодості.
Добре, що ви озвалися до мене і я вже точно знаю з ким веду полеміку. (На жаль, я людина абс. непублічна, тому не маю змоги “персонізуватися”, а з булгаківською “нечистою” Гелею не маю нічого спільного, окрім випадкового і, мабуть, не дуже вдалого ніку. Але то таке….)
Щодо ЛВК. Далась вам її “внутрішня еміграція” – ну чисто, всесвітнє зло вам в ній ввижається! А дарма. Прикладів “відходу” від творчості – немало. Приміром, Хосе Маріа Ередіа – французький класик, академіст – десь років 30 писав ОДНУ-ЄДИНУ збірку віршів, написав її, видав “Трофеї” , став Королем сонетів і більше НІЧОГО не писав до самого кінця свого життя. А Королем залишався довгі роки, доки не “пришли другие времена, взошли другие имена” (Е.Евтушенко) .
Наша Марко Вовчок: писала укр. твори невеликий період свого життя – десь з 1857 до 1867 року, потім перейшла на російську мову (але ці твори літературознавці оцінюють на рівні плінтуса), а українською написала одне-єдине оповідання (здається, в 1897 році), бо почали її підозрювати, що давні її геніальні твори писав її чоловік, а не вона). І все – до самої смерті в 1907 року – більше ані рядка. Ну той що? За Вашою логікою, її треба піддати анафемі – кинула , мовляв, боротьбу і засіла у “внутрішній еміграції”. А вона залишилася класиком укр. літ-ри. І правильно зробила! Як казала моя покійна свекруха: “Куплєно – нажіто!” : все, що написано, наше багатство, а чого не написали творці – не нам їх судити!
Адже тоді і вас будь-хто може звинуватити: он, мовляв, Олекса Гірник боровся проти деукраїнізації, обрав важкий шлях – самоспалення як знак протесту! А Ви?… Ще й досі живі! :)) (Гумор мій доволі макабрастичний, але він, часом, не нагадує вам претензії до ЛВК?)
Р.С. Наша полеміка схожа на старий дотеп: “По улице шли два студента: один на лекцию, другой – в пальто”: я вам пишу, що поезія Ліни Костенко – це українська вершина і дорогоцінність, а ви мені – що гріш ціна її поезії, раз вона усамітнилася в “еміграції”, а не стоїть разом із вами (мабуть) на барикадах? (Хоча барикади ці – вдень з вогнем не знайдеш!).
Що таке провокація? Кілька видів і підвидів. Наприклад, лікар венеролог робить у сідницю пацієнту провокацію-укол, щоб активізувати латентний стан і виявити венеричну хворобу, й призначити відповідне лікування. Перепрошую в панночки, якщо цим прикладом викликав на її пристойному личку гримасу. А оце інший вид провокації. Талановитими віршованими рядками позвати на баррикади латентних бунтівників, борців за кращу долю, одним словом, мрійників, далеких від прози життя. А коли ті один за одним почали падати на баррикадах, в цей час досить комфортно спостерігати з “внутрішньої еміграції” за “поробленим” своїми “революційними” віршами. Ще раз вибачайте, що ці названі “провокації” розташував в одному ряду. Може, я не правий?
“Може, я не правий?” – Бурсов.
Безумовно. Ліна писала поезію, а не “талановитими віршованими рядками” звала на барикади. А те, як її вірші сприймають “латентні” і “не латентні бунтівники” – вона за це не відповідає.
Щодо натяку на “пара-венерологічну” провокацію в сідницю – так я вже з раніше згадуваної статті помітила, що ваші порівняння якісь… дещо неадекватні. У статті ви порівняли Ліну Костенко з Алою Пугачовою. Але ж і асоціації у вас! Дійсно, мало кому таке “на ум взбрєдёт!”
Скільки я читала про творчість, і про поетичну зокрема – поети пишуть ПРО СЕБЕ в основному і не так вже й замислюються, кого і куди вони своїм віршем кличуть. “Нам не дано предугадать (пише Тютчев), как наше слово отзовётся. Но нам сочувствие даётся, как нам даётся благодать”! Незважаючи на те, що він був правовірним монархістом (і ніяким не демократом), і навіть паралельно з цим – він був тонким поетом. І мудрим.
Прощавайте, пане Бурсов. На цьому мій діалог з вами закінчується. Шкода , що мені не пощастило пом’якшити ваші упередженості стосовно Ліни Василівни. Я шкодую не через те, що від її світлої поезії щось убуде, а через те, що краще в житті любити і захоплюватися прекрасним, ніж в ньому длубатися і виколупувати якісь “козюлькі”.
Насмішив нещодавно такий анекдот (подаю мовою оригіналу):
“Как вы думаете, кто это такой: “Он прищурил один глаз, щёлкнул раз и – помним вас!” Ответ оптимиста: “Это фотограф”. Ответ пессимиста: “Снайпер!”"
Бажаю вам частіше приставати на першу відповідь.
На підтвердження своїх доволі сумбурних міркувань про поезію і поетів наведу вірш Окуджави – тут він якраз про творчість пише:
Исторический роман
В склянке темного стекла
Из-под импортного пива
Роза красная цвела,
Гордо и неторопливо.
Исторический роман
Сочинял я понемногу,
Пробиваясь, как в туман,
От пролога к эпилогу.
Каждый пишет, что он слышит,
Каждый слышит, как он дышит,
Как он дышит, так и пишет,
Не стараясь угодить.
Так природа захотела,
Почему, не наше дело,
Для чего, не нам судить.
Были дали голубы,
Было вымысла в избытке,
И из собственной судьбы
Я выдергивал по нитке.
В путь героев снаряжал,
Наводил о прошлом справки,
И поручиком в отставке
Сам себя воображал.
Каждый пишет, что он слышит,
Каждый слышит, как он дышит,
Как он дышит, так и пишет,
Не стараясь угодить.
Так природа захотела,
Почему, не наше дело,
Для чего, не нам судить.
Вымысел не есть обман,
Замысел – еще не точка.
Дайте дописать роман
До последнего листочка.
И пока еще жива
Роза красная в бутылке,
Дайте выкрикнуть слова,
Что давно лежат в копилке.
Каждый пишет, что он слышит,
Каждый слышит, как он дышит.
МИ У ВІДПОВІДІ ЗА ТИХ, КОГО ПРИРУЧИЛИ – Антуан-Сент-Екзюпері. Це, передусім, про тваринок. Та люди – вінець природи – ті ж самі тваринки, якщо порівнювати нас з вічністю. Жанна Д”арк зпровокувала… і загинула разом з тими, кого зпровокувала. У внутрішню еміграцію ховатися не подумала. Її й надалі пам”ятатимуть, як і нині пам”ятають. Тих же жаночок-ліночок-софочок, що зпровокували революцію 17-18-го, ріки крові, братовбивство слов”ян… вже не пам”ятають, а лише історики, та й тим скоро копирсання в архівах набридне. Вірні, що обціловують ідолів (богинь) нехай живуть якнайдовше. З відходом з цього світу ідолопоклонників одразу зникнуть їх тотеми. Навіть Нобелівська премія не допоможе. Миряни “ліниного храму” заспокойтеся! Про Нобелівку я не серйозно (“Для “красного словца не пожалеет мать и отца” – Ів.Дзюба)