Письменники і політики, або Сакраментальне «Що робити?»

Петро Кралюк
Петро Кралюк

Юрій Андрухович робить ледь чи не заяву-каяття: «Мабуть, моєю помилкою було, що я між першим і другим туром не кинувся агітувати за Тимошенко». Натомість, Оксана Забужко каятись не збирається. Навпаки, дуже гордиться, що закликала голосувати «проти всіх». Бо, не дай Бог, якби Президентом України стала Тимошенко, то на благословенних просторах Неньки запанував би «жіночий фашизм». Що таке «жіночий фашизм», певно, лише Оксані Стефанівні відомо, бо для політологів цей термін «таїна за сімома печатями». Правда, не всі українські письменники з партії «проти всіх» такі послідовні, як наша літературна примадонна. Хтось із них на знак протесту проти нової влади голодує, хтось протестує якимсь іншим чином. А хтось майже (чи зовсім) не протестує, хоча б і мав це робити – партійний квиток зобов’язує. Та де вже там до протестів, коли треба з власними фінансовими проблемами розібратися… Хтось зі старших і не дуже старших товаришів-письменників, знаючи, що в житті завжди є місце для подвигу, але краще бути подалі від цього місця, вирішив співпрацювати з владою (благо – досвід же є). А хтось зі старших товаришів прийшов до висновку, що краще співпрацювати з опозицією. Правда, щось не дуже чути їхній голос. А ще хтось в суто українському дусі вирішив: моя хата з краю.

Загалом, картина видається сумною. Навіть дуже сумною! Можна, звісно, дошукуватися різних причин такого стану речей. Можна, як це робить Ігор Лосєв у часописі «Український тиждень», вести мову про слабкий інтелектуальний (чи моральний?) потенціал нашої письменницької та інтелектуальної еліти. Хоча виникає питання: чому саме ці «слабкі інтелектуали» опинилися на вершині, що допомогло їм піднятися?

Очевидно, що українські письменники виявилися просто не готовими до нових суспільних викликів, у тому числі — в сфері суспільно-політичній. Звідси — розгубленість. Особисто для мене як для письменника не так важливо, чому сталося те, що сталося. Хоча, звісно, й це питання заслуговує на увагу. Для мене більш важливим є знати, що ми робили не так і що нам треба робити далі.

Свого часу на сайті «Літакцент» я виступив із дискусійною статтею «Література не винна?», де проводив думку про відірваність нашої літератури від українських реалій, про те, що в нас свідомо чи несвідомо культивується «література ні про що» – чи то у вигляді «просунутого письменства», чи то у вигляді «патріотичних» писань. Ця стаття викликала критичну реакцію як шанувальників «укрсучліту», так й деяких «патріотів». Не повертаючись до цієї дискусії, дозволю собі висловити лише деякі «похідні» міркування.

По-перше, наша література за роки незалежності не створила масиву адекватних і водночас цікавих для широкої публіки творів. Звісно, можна знайти кілька більш-менш розкручених книг і сказати: ось вони. Однак ці «ось», на жаль, погоду не роблять. Часто наслідуючи західні зразки або керуючись старими «класичними» стереотипами, письменники завели себе в глухий кут, маргіналізувалися. Звісно, були й «зовнішні» причини цієї маргіналізації – економічна криза, зміни в сфері інформаційних технологій, експансія російської продукції на книжковому ринку України тощо. Але, з іншого боку, існування незалежної України, присутність українських письменників у владі, в т.ч. і на найвищих рівнях, мали б компенсувати зазначені негаразди. Однак цього не сталося.

По-друге, деактуалізація і маргіналізація нашої літератури була однією із причин того, що за часів незалежності ми так і не змогли утвердити в нашій країні українську «культурну гегемонію».

Що таке теорія «культурної гегемонії», спробую пояснити для непоінформованих. Її висунув марксист Антоніо Грамші. Хоча з позиції ортодоксального марксизму вона видається не зовсім ортодоксальною. Не дивно, що цю теорію відкрито використовували не стільки марксисти, скільки західні «буржуазні» теоретики. Сутність її зводиться до того, що суспільні й політичні зміни обумовлюються символічним світом, культурою. Кому вдається утвердити свій символічний світ, нав’язати власні уявлення про дійсність, стати «володарем дум», той отримає та втримає політичну владу. До речі, це чудово розуміли більшовики, роблячи велику ставку на пропаганду, в т.ч. й із допомогою художньої літератури. А.Грамші свою теорію намагався застосувати до класових відносин. Проте вона цілком функціональна у відносинах міжнаціональних. Недаремно зараз російське керівництво різними способами (ідеологічними, інформаційними, культурними) намагається на пострадянському просторі і навіть за його межами утверджувати «русский мир», фактично російське світосприйняття і світобачення.

В Україні за радянських часів панувала імперсько-російська «культурна гегемонія». У короткий період незалежності ситуацію так і не вдалося переламати. І в цьому є певна «заслуга» наших письменників. Тому по-своєму закономірно, що політичні сили, що позиціонують себе як українські на цьому етапі програли. І, зрештою, будуть програвати далі, коли ситуація збережеться такою, якою вона є.

Та досить про «високе». Поговоримо про «низьке», власне, про неорганізованість наших письменників (точніше – про взаємне, часто дріб’язкове поборювання один одного), що теж стало однією з бід нашої літератури. Звісно, було б смішно закликати письменників дружно йти «однією шеренгою». Цього не було й не буде. Однак, як на мене, між письменниками мала би бути певна солідарність – принаймні, хоча б до того часу, поки знаходимося на маргінесі. Це ж у наших інтересах!

Проте події останнього часу зовсім не свідчать, що в нас є розуміння цього. Радше, навпаки. Візьмемо хоча б реакцію на відому заяву Ю.Андруховича про можливість відокремлення від України Донбасу й Криму, що сколихнула нашу громадськість і навіть далі продовжує «колихати». Можна зрозуміти політиків чи «простих трудящих», які почали шпетити письменника за «сепаратизм», «розвал України» та інші гріхи. Але чи можна зрозуміти українських літераторів, які почали «наїжджати» на свого колегу, навіть не розібравшись, що сказав Ю.Андрухович? Адже не треба особисто знати цього письменника (достатньо почитати його твори), аби відати, що він полюбляє таку собі «постмодерністську гру», яка включає елементи епатажу, провокації і, звісно, піару (дозволю собі нагадати, що це слово означає «зв’язки з громадськістю»). Власне, заява Ю.Андруховича про Крим і Донбас якраз і є такою грою, а не політичною заявою.  Хоча за нею стоять цілком серйозні розмисли: яким буде проект «Держава Україна», чи є в України, що існує в нинішніх кордонах, шанс стати європейською державою, чи вона все-таки залишиться частиною російської «Євразії». Замість того, щоб віртуозно включитися в цю гру, запропонувати нові й оригінальні підходи, наша письменницька братія почала дружно таврувати Андруховича. Чого лише не довелося чути й читати! Хтось хотів очорнити противника-конкурента, хтось — засвітитися в цій «дискусії» (якраз добра нагода), а в когось просто заговорила заздрість… Ось, приміром, деякі публічні висловлювання однієї знаної письменниці: «Але Юра – людина «дзеркальна»… Він живе для того, щоб йому плескали… Це така досить важка форма нарцисизму. Я не думаю, що в нього взагалі є якісь погляди, які він готовий боронити, окрім цього погляду у «своє дзеркало»…»  Що тут скажеш? Хіба що – свою біду на тебе кладу.

Власне, до чого це я? Ну, не для того, щоб захищати Ю.Андруховича. Він сам себе здатен захистити. Питання в іншому. Як нам, українським письменникам, бути в нинішніх умовах? Чи маємо ми право на таку некоректність? Може, пора навчитися читати і розуміти своїх колег?

А далі?.. Далі жити (якомога солідарніше) в неприхильних для нас умовах. І працею, що не назвеш вдячною, вперто утверджувати свою «культурну гегемонію», пропонуючи адекватні для українців твори – такі, які б не лише їх розважали, але й допомагали їм осмислювати своє місце в світі. Може, колись, із часом, і настане наше свято? Будемо сподіватися!

Петро Кралюк

Народився 1958 року в м. Ківерці Волинської області. Закінчив історичний факультет Луцького педагогічного інституту ім. Лесі Українки. Навчався в аспірантурі Інституту суспільних наук Академії наук УРСР (м. Львів). В Інституті філософії української Академії наук захистив дисертацію на здобуття ступеня кандидата філософських наук, а в 1998 році – докторську дисертацію. З 1999 року є членом спеціалізованої вченої ради із захисту дисертацій Д 26. 161. 03 в Інституті філософії НАН України, а з 2005 року є головою спеціалізованої вченої ради К 48. 125. 01 у Національному університеті «Острозька академія». Працює першим проректором цього університету. Автор понад 150 наукових праць з історії, філософії, релігієзнавства, політології, літературознавства, в т. ч. монографічних досліджень, автор шести книг художньої прози