Із Богом у серці й книжкою в руках

Григорій Сковорода. Повна академічна збірка творів / За редакцією проф. Леоніда Ушкалова. – Харків: Майдан, 2010
Григорій Сковорода. Повна академічна збірка творів / За редакцією проф. Леоніда Ушкалова. – Харків: Майдан, 2010

«Без золота, без каменю, Без хитрої мови, А голосна та правдива, Як Господа слово», – так окреслив «славу України» Тарас Шевченко. Однак згадувати Шевченка в сучасному «просунутому» українському просторі вважається банальним, натомість для «шароварно-просвітянського» світу такі згадування є своєрідним ритуалом, обов’язковим до виконання, але не обов’язковим до осмислення. Тож віддаляється він від нас – разом із усім ХІХ століттям – із неймовірною швидкістю. А про століття попередні й узагалі не йдеться…

Однак, якщо замислитися над тим, яку ж «славу» мав на думці Шевченко, то, вочевидь, розкриються цікаві речі. Звісно, мені можуть нагадати «про нашу думу й нашу пісню», але чи вони детермінують це поняття, чи промовлені до нас, читачів, рядки мають спонукати до пошуків отої «правдивої слави» десь поза рамцями політики з її інтригами, війнами? Іншими словами, не там, де панує сила фізична, а там, де царює людський дух. І, зазирнувши сюди, побачимо «земного пришельця» Григорія Сковороду, — того, якого світ, так і «не спіймав».

Він завершував – чи, радше, підсумовував – цілу епоху, що зветься бароко. Химерну, непередбачувану і так нами й недоосмислену. Бо хіба часто ми замислюємося бодай над тим, чому в країні, де на ту пору фактично ріками лилася кров, розквітло мистецтво? Вочевидь, тому, що кожен чітко усвідомлював, що має робити свою справу. А якщо нагадати сумну долю Дмитра Туптала чи Стефана Яворського, Теофілакта Лопатинського чи Арсенія Мацієвича, то розумієш, наскільки фатальними для культури стають грубі втручання можновладців. Але Сковорода зміг залишитися поза рамцями «світу», й у цьому його сила.

Здавалося б, із підтримкою видання його праць у сучасній Україні не мало бути жодних проблем, але… Роками в держави вистачало коштів на «потьомкінські дєрєвні» в Батурині, на пошуки невідомо чого на території київського арсеналу, на «шароваризацію» трипільської культури, – тільки не на підтримку інтелектуальної традиції. І, мабуть, ще довго б чекали ми академічного видання праць нашого мандрованого любомудра, якби не щира любов до його творчості (мені не подобаються високоштивні фрази, але, здається, інакше тут не скажеш) професора Леоніда Ушкалова, який підготував і (sic!) власним коштом видав перший наклад повного академічного видання творів Григорія Сковороди.

Ошатний том із ґрунтовною передмовою й коментарями, з вивіреними текстами філософа та матеріалами, що вперше побачили світ (до видання 1972 року вони не увійшли).

Ця книжка буде цікавою для істориків мови, адже максимально точно відтворює сковородинівський правопис, а водночас наближує до розуміння того, якою ж мовою писав філософ. Здається, це питання – одне з найдискусійніших у комплексі наших уявлень про мандрованого любомудра. Найперше пригадується той-таки Шевченко з його закидами щодо «винигретного языка». Хоча – чи не був це пошук саме літературної мови, що, як не крути, а завжди буде різнитися від простонародної? До цієї думки трохи перегодом прийдуть «харківські романтики» та, врешті, й сам Тарас Григорович. І підуть тим само шляхом – будуть уводити до своїх текстів старослов’янізми. Урешті, чи не мова врятує Сковороду, не давши народницькій епосі спотворити себе, створивши ідола. Він знову втече від світу.

Ця книжка буде цікавою для літературознавців і філософів, бо дає змогу, завдяки виправленим та вперше друкованим текстам, більш повно поцінувати доробок барокового інтелектуаліста. А ґрунтовні коментарі пана професора дозволять більш виразно з’ясувати джерела його премудрості та окреслити роль Григорія Сковороди в річищі інтелектуальної традиції доби і – в прямому сенсі – прочитати, не минаючи «ані титли, ніже тії коми», бо у виданні відтворено діакритичні знаки, відділено межі цитат від власне авторського тексту та відновлено авторську пунктуацію.

Урешті, ця книжка потрібна як тим, хто вважає себе українцем, так і тим, хто хоче зрозуміти, що значить бути українцем, – бо недарма Сковорода править за взір української ментальності, а читаючи його, починаєш краще розуміти себе. Чи не тому, не маючи за життя жодного видання, він був таким популярним серед народу. Його твори поширювалися через усні перекази, репертуар кобзарів, рукописні збірки. Фактично на зміну його популярності перегодом прийшла слава Шевченка.

Свого часу Юрій Шевельов, розмірковуючи про долю України в світі, чітко окреслив її місію як культурницьку. Тож Сковороду, мабуть, варто читати, щоб зрозуміти, що наш шлях у Європу – це не рубання вікон (бо в цивілізованому світі лазити через вікно – як мінімум, ознака поганого виховання), і не вихваляння вирваних із історичного контексту політичних діячів (бо політика загалом штука суперечлива), й аж ніяк не фанатичне поклоніння перед усім чужим (бо фанатизм, по суті, – сліпий, а отже, невідомо куди заведе). Наш шлях – це бита дорога, яку пройшов багато років тому Григорій Сковорода із Богом у серці й Книжкою в руках.

Від редакції. Сьогодні — 5 листопада — у професора Леоніда Ушкалова день народження. Вітаємо!