Література як спосіб долання страху

Герта Мюллер. Фото Анни Бединської з сайту wyborcza.pl
Герта Мюллер. Фото Анни Бединської з сайту wyborcza.pl

Преамбула
Не крию, що пишу цей матеріал під враженням зустрічі з письменницею. Цей вечір відбувся днями в Національному музеї і став одним із чільних заходів Міжнародного фестивалю імені Джозефа Конрада, котрий удруге відбувається у Кракові (www.conradfestival.com), до того ж, поєднаний з іншою знащущою подією, якою є Міжнародний ярмарок книги. Такого масштабу події, на жаль, немає в Україні, отож важко порівнювати. Треба відчути неповторну атмосферу цього свята слова, коли Краків на кілька осінніх днів перетворюється у світову столицю літератури. І не тільки через те, що тут збираються найбільші майстри з цілого світу, лавреати Нобеля та інших найпрестижніших нагород. Це свято стає можливим тому, що письменницьке слово має живий відгук, стрічається з зацікавленою увагою читача, зокрема читача молодого. До того ж, це й промоція книжки, бо особисте враження од зустрічі з письменником нерідко спонукає до читання, а нинішня книжкова пропозиція Польщі багата на перекладну літературу, що здатна задовольнити запити вибагливого читача.

Але я не про це. Репортажі з Конрадівського фестивалю напишуть інші. Мене ж заінтригувала постать Герти Мюллер (Herta Müller), минулорічної лавреатки Нобеля. Не без того, щоб знав про неї раніше. Проте послухати письменницю наживо, поспостерігати над природністю її інтонації, над збіжністю манери писати й манери говорити – це щось зовсім інше. Поза тим, окремі акценти цієї розмови видалися навдивовижу суголосні з тим, що актульне для нашого східноєвропейського простору, про що думається останнім часом з особливою пильністю, на чому варто концентрувати думку, аби подолати профанне минуле, що тяжить над нами. Коло рефлексій Герти Мюллер, власне, неодмінно захоплює подібні аспекти людського буття і культурної пам’яті: вірність собі і своїй малій спільноті, протистояння монструазній владній машині, екзистенційна самотність та пустка, загроженість смерті, що чигає десь зовсім близько, страх, який доводиться переживати в собі й долати в ім’я життя…

Звісно, наступні рядки не зводитимуться до переказу слів письменниці. За таке не варто було би братися, та й дослівних цитат я запам’ятав небагато, а домислювати в цьому випадку було би вкрай некоректно. Тому жанр цих записок – рефлексії з приводу. Щоправда, цитати зі слів Герти Мюллер та її критиків я таки подам, але вони переважно походять з інших, перевірених джерел. Просто нагода зустрічі спонукала перешукати можливі допоміжні матеріали, аби знайти в них те, чого не вдалося виснувати з живого слова письменниці або що лишилося в тому слові недопроявленим.

Письменниця у спілкуванні
Герта Мюллер, мабуть, не є ідеальним співрозмовцем. Вона дозволяє собі хвилю подумати, перш ніж відповідати на питання. Говорить повільно, розважливо, так, що можна пізнати, як контролює хід думки й добирає слова. Але при цьому природна, не скута й не штучна в манерах. Без професійного письменницького кокетства та епатажу, що вражає у поведінці деяких наших (і не тільки наших) феміністок (і не тільки феміністок). Без удавання з себе когось, ким вона не є. Якщо питання не подобається, не приховує своєї емоції. Не боїться стенати плечима, коли не вміє однозначно щось ствердити чи докладно пояснити. Відповідаючи на складне питання, намагається виопуклити різні його аспекти, зважити „за” і „проти”.

Іще варто звернути увагу на те, що Герта Мюллер у розмові доволі часто сягає до власного біографічного досвіду. Після зустрічі я перечитав кілька її інтерв’ю і завважив ту саму особливість. Певно, біографічний досвід вона вважає органічною частиною своєї письменницької, культурницької ідентичності. Причому, сторінки минулого пригадує відверто, без тіні самоцензури, без побоювання того, що це може зіпсувати її публічний імідж. Так, згадувала, як чистила картоплю, коли була малою дитиною: мати вимагала лупити якнайтоншу шкірку, бо після війни жили надголодь. Чи також – не приховувала натуралістичних подробиць таборового побуту свого літературного товариша і співавтора останнього роману Оскара Пастіора, чесно відповіла на питання про його стосунки зі спецслужбами – ані заперечуючи свого ставлення, ані категорично відкидаючи аргументів, заради яких він міг стати жертвою шантажу в сумновідомі тоталітарні часи.

Одне слово, манера поводитися перед публікою, спілкуватися з нею зраджує нестак медіальний досвід авторки (усе-таки сотні інтерв’ю та зустрічей після здобуття Нобелівської премії їй довелося відбути), як її автентичність, буття собою й певність себе, байдуже, чи це комусь подобається, чи ні. Десь прочитав, було, що в сучасній німецькій літературі вона також тримається осібно, дещо відсторонено, не входить до жодної літературної групи чи товариства. Дуже схоже на правду.

Хоча, пишучи про певність себе,  варто, певно, згадати й про страх, про який Мюллер говорить надто відверто і який відтиснув міцний слід на її характері, на манері говорити, на контролюванні своєї мови. Проте письменниця знайшла, либонь, найефективніший спосіб подолання страху, визволення від його впливу. Та про це – далі.

Клопіт з ідентичністю
Мабуть, одна із причин цієї виразної окремішності криється в тому, що у світі, де панують стандартні ідентичності, Мюллер почувається не вельми затишно. Адже її самоусвідомлення не є однозначним, а сама письменниця відверто говорить про межову природу цієї ідентичності. На нинішній зустрічі не без гумору оповідала, як її сприймають у Німеччині (нагадаю, що в цій країні Мюллер мешкає від 1987 року, коли еміґрувала з Румунії). Одразу пізнають за мовою, запитують, звідки приїхала, а на відповідь, що з Румунії, відзиваються компліментом: „О, але Ви вже цілком непогано говорите німецькою”. Очевидно, у підтексті цього зізнання є й нотка суму.

Письменниця не любить запитань про Батьківщину. Бо вони ставлять її перед важким вибором. Румунію вона могла би назвати рідною країною, коли б не зазнала стільки поневірянь та принижень за часів брутальної диктатури Чаушеску. Зрештою, неможливість жити в цій країні зумовила еміґрацію Герти Мюллер у 1987 році. Проте і в Німеччині вона не почувається цілком „своєю”, адже з мешканцями цієї заможної країни її також багато що розділяє. Передусім – досвід тоталітарної минувшини, котрий став пожиттєвою травмою та котрий відгукується болючою луною чи не в кожній її книжці. Тому в питанні про Вітчизну вона свідомо зміщує центр ваги: „Батьківщина – це біографія”. Замість просторового окреслення пропонує мандрівку до джерел у часі. Переміщення акцентів із простору на час дозволяє уникнути дражливої однозначності поставленого питання про рідну країну.

Увесь цей драматичний спадок пам’яті тяжіє не тільки над особистістю, а й над талантом Герти Мюллер. Її романи також можна сприймати як подорожі в часі, як досвід пригадування минулого, на відміну від мандрівок простором, які письменницю мало цікавлять.

Пам’ять межового, травматичного існування у світі стала причиною особливої вразливості Герти Мюллер, її відкритості до страждання й біди Іншого. Можна твердити, що літераторка зуміла спроектувати його назовні, пишучи романи, оповідання й есеї. Тобто, уникла невротичної самоізоляції й образи на весь світ, потрапила нейтралізувати свій біль (якщо таке окреслення може бути прийнятним) за допомогою літератури. Відтак Мюллер не схильна до однозначного й спрощеного сприйняття наявних ідентичності та ролей – чи то національних, чи то політичних, соціальних, релігійних тощо. А це підсилює гуманістичний пафос її поглядів.

Герта Мюллер. Фото Анни Бединської з сайту wyborcza.pl
Герта Мюллер. Фото Анни Бединської з сайту wyborcza.pl

Література як свідчення
На зустрічах із читачами найчастіше звучить питання про наближення белетристики Мюллер до літератури документу. Ця подібність настільки вражаюча, що вже не раз викликала дискусії, та й сама письменниця в публічних освідченнях не обминала її увагою. Так,  в одному з есеїв минулих років, котрий так і названо: „Чи може література бути свідченням?” (повніша версія назви: „Коли нам неприємно, ми будемо мовчати? Коли ми говоримо, ми будемо смішними. Чи може література бути свідченням?” („Wenn wir schweigen, werden wir unangenehm ? Wenn wir reden, werden wir lächerlich. Kann Literatur Zeugnis ablegen?”), 2002), вона докладно зупиняється на характеристиці проблеми. Герта Мюллер свідома того, що читачі часто сприймають її книги як документальні свідчення минулої доби. Проте вона жодною мірою не згоджується з такою ідентифікацією як авторка.

На нинішній зустрічі, коментуючи власне письмо, наголошує на двох моментах. По-перше, література не може не спиратися на дійсний життєвий досвід, це дуже важлива складова її сутності. По-друге, документ – це таки щось інше, хоча й не менш важливе. На питання, чи не є її проза власне документом епохи, письменниця відповідає заперечно: „Ні, не документ”.  І хвильку подумавши, пояснює, чому не вважає власне письмо документом. Є наука, яка осмислює минуле в об’єктивних категоріях, вона послуговується документами, це все дуже важливо. Натомість література народжується з емоційного пережиття.

Зрештою, Г. Мюллер знаходить формулу, в якій вдається врівноважити обидва чинники – дійсне, пережите реальними людьми, та уявлене літератором. Вона говорить: „Я вимислюю, але підставою є дійсне”. І це виглядає на цілком задовільне резюме відповіді на непросте питання.

Приклад Герти Мюллер засвідчує, що настає пора нового зближення літератури й дійсності, нової констеляції цього суперечливого, а проте постійно інтригуючого й навзаєм затребуваного зв’язку. Після моди на постмодерні колажі й симулякри читач затужив за чимось справжнім і глибоко відчутим, він потребує того, що здатне зворушити, викликаючи асоціації з реальністю. Із тим, що пережите й підтверджене життєвим досвідом, через що й потрапить викликати непересічну реакцію співпереживання та морального очищення (катарсису). Мабуть, цим випадає пояснити популярність книжок Герти Міллер, дарма що письменниця порушує „незручні” проблеми, та й тон її творів цілком не відповідає засадам розважальної літератури.

Страх
Про страх письменниця дещо несподівано згадує в контексті розмови з читачами. Коли запитують про улюблені книжки, ухиляється від конкретної відповіді, проте звертає увагу на потребу й мотивацію читання, яку відчувала. „Читала від переляку перед світом”, – каже вона.

Страх, виявляється, незмінно супроводжує також її творчий процес. Він – в основі писання, яке в цьому випадку не можна назвати легким чи приємним актом. Адже завданням чергового твору є прагнення автора подолати страх у собі. Проте починаючи долання страху в собі, письменниця, що апелює до нас як до читачів, тим самим втягує у цей знаковий процес інших, і робить це за допомогою типово літературних засобів, на відміну від документу.

Вона здебільшого не оригінальна в тематиці. Адже про диктатуру, тоталітаризм, репресії, виживання писано вже не раз. Важливо намацати в цій тематиці нові акценти, знайти глибину й переконливість художнього образу. Герта Мюллер має свої способи, аби осягнути такий ефект. Пишучи про невеселий, драматичний, важкий досвід, вона створює контраст поміж станом суспільства й самовідчуттям людини. Якщо в оточенні панує диктатура, примус, терор, то герой Мюллер намагається плекати в собі таку свідомість, яка би протистояла невблаганному тискові соціуму. Але це не герой відкритого спротиву, він не бере в руки зброю, не створює підпільних організацій тощо. Його опір виявляється на внутрішній осі характеру, це опір внутрішній, психологічний, моральний. Герта Мюллер намагається протистояти диктатурі й зневаженню людини та її індивідуальності, зокрема в сучасному світі масового споживання. Її позиція виявляється в культивуванні маленьких, приватних цінностей. Антитезою репресій стає в її прозі здатність персонажів до душевного переживання, поезія, яка рятує їх від профанності світу.

Страх і творчість – несподіване поєднання, чи не так? Проте у випадку Герти Мюллер ці два поняття набувають цілком конкретної взаємопов’язаності та взаємозалежності. „Страх перед реченням, нехіть до писання – майже відраза – це єдина причина того, що пишу”, – зізнається нобелівська лавреатка. І пояснює свою позицію ще більш парадоксальними аргументами. Вона трактує творчість як своєрідне випадання з життєвого часу, провал в якийсь інший вимір, з позицій якого можна спостерігати не тільки інших, а й себе, ніби сторонній об’єкт.

Відтак, творчість для Герти Мюллер – то радше не приємність, а ризик, виклик, межовий стан. Він привертає, ніби наркотик, проте і втягує, тому в цьому стані не можна лишатися довго. „Писання є протилежністю життя, – міркує Мюллер. – Коли я пишу, то в певному смислі не існую. Не можу собою займатися як особа. Звичайно не працюю над книжкою надто довго, бо не можу знести цього напруження. Пишучи, мушу перебувати там, де внутрішньо я найсильніше вражена, в іншому разі взагалі не мусила б писати. Це ніби переміщення лезом ножа, між розкриванням та зберіганням таємниці. Після завершення чергової книжки мінімум два роки не пишу”. Це слова з недавнього інтерв’ю, що публікувала „Gazeta Wyborcza”.

Україна. Донбас
У будь-якій європейській країні (тим паче, в молодих державах Центрально-Східної Європи, які з усіх сил стараються заявляти про себе у світі, де їх мало знають) подібний факт викликав би веливий резонанс. Уявіть собі: видатна письменниця сучасності, щойно вдостоєна Нобелівської премії, у новому романі звертається до теми з історії України. Точніше, дія цього твору відбувається в Україні перших повоєних років. Проте й цього було б достатньо, аби використати факт для промоції країни. Інакше – у нас, бо про новий роман Мюллер ніхто не говорить, а найчастіше й не знає.

Що більше: образ нашої країни в романі Герти Мюллер, точніше її індустріальної частини – Донбасу, не вельми симпатичний. Бо мова про важкі повоєнні часи, до того ж про неволю й репресії. Щоправда, йшлося письменниці не стільки про Україну, як про поневолений, убогий край з примусовою працею та стражденними людьми, які з останніх сил борються за виживання. Очевидна річ, що така візія совєтського минулого цілком розходиться з бравурним стереотипом з брежнєвських підручників, дух і букву яких теперішня влада намагається реанімувати.

У минулі роки письменниця приїздила в Україну разом з колишнім в’язнем сталінських таборів Оскаром Пасіором: це було важливо, аби зверифікувати образи, що збереглися в пам’яті сивого поета, котрий сімнадцятирічним хлопцем опинився в цьому земному пеклі. Після такого візиту Герта Мюллер у якомусь інтерв’ю назвала нашу державу країною війни. Ті тоталітарні символи, які вони з Пасіором подибували на кожному кроці – пам’ятники Ленінові, вулиці, названі іменами диктаторів і злочинців, – усе це переконувало: країна досі не вийшла зі стану внутрішньої війни, війни, яку тоталітарний режим вів упродовж ХХ століття зі своїм народом…

Нова книжка Герти Мюллер має назву „Гойдалка дихання” („Atemschaukel”, 2009). Про що цей твір? Можливо, про досвід виживання людини в екстремальних умовах. Не тільки фізичних, а й (передусім) морально-психологічних – терору, аґресії, упослідження й зневаги.

А за тематичну основу роману „Гойдалка дихання” правлять дійсні події 1945–1950 років, коли, за наказом Сталіна, близько 80 000 румунських німців було депортовано в СРСР, де їх утримували у спеціальних таборах примусової праці. В’язні мали відбудовувати господарські об’єкти, зруйновані під час війни. Це були, головним чином, промислові підриємства Сходу й Півдня України, тобто району Донбасу та Дніпропетровщини. Депортації підлягало цивільне населення, яке совєтський режим покарав, звичаєм тих часів – колективної відповідальності, за злочини нацистів. Зрозуміло, що ані мати Мюллер, ані Пасіор (на той час неповнолітні) не були жодною мірою причетними до нацизму. Але для тоталітарної влади це не мало жодного значення. Пригадуємо сталінський афоризм: ліс рубають – тріски летять.

Роман „Гойдалка дихання” вартий окремої розмови. Тут же згадаємо лишень, що в ньому Україна (черговий раз) стає тлом акції, об’єктом. Попри те, роман якоюсь мірою компенсує проблематику, що значною мірою замовчана або занедбана в нашій літературі. В цьому його безумовна актуальність для українського читача.

Замість висновків
В особі Герти Мюллер сучасна література має письменницю, надзвичайно вразливу до всякої кривди, фобії, дискримінації. Будучи сама представницею спільноти, котра, ніби новітні могікани, загинула й розчинилась на її очах, Мюллер має підвищену чутливість на будь-які загальні гасла чи фальшиві заклики, вона вміло деконструює мову сучасної пропаганди, що маскує вирази сили й насильства. Природно, що вона обстоює права людини як щось, само собою зрозуміле. Зрозуміло також, чому її обходять різного роду конфлікти. А ще письменниця з розумінням ставиться до тих, хто не має чітко визначеної, однозначної ідентичності: вона добре здає собі справу з того, наслідком чого може бути такий стан дезорієнтації, пригадуючи тоталітарний досвід ХХ століття.

З переконаннь авторки „Гойдалки дихання” витікає також співчуття, яким обдаровує вона нашу частину континенту, де досі тривають травматичні процеси повернення до притомності після тривалого тоталітарного існування. Герта Мюллер говорить: „Усе, що було в житті, формує наше уявлення про те, якою ми можемо бачити батьківщину. Через те знайти „своє” і знайти себе мешканцям країн Східної Європи важче. У що вірити? На що спертися в минулому?”. Низку подібних риторичних питань можна продовжити, характеризуючи ними перехідний стан України – її суспільної свідомості, шкали цінностей, пам’яті минулого, переживання травми й потребу звільнення від неї.

Як би там не було, не доводиться сумніватися, що творчість Герти Мюллер нам дуже потрібна. Дарма що досі не перекладено жодної книжки нобеліатки українською. Її творчість нам буде не менше потрібна через п’ять чи десять років. Бо процес, про який ідеться, розтягується на цілі покоління, як це бачимо на власному прикладі письменниці.

Ярослав Поліщук

Літературознавець, культуролог, краєзнавець. Закінчив аспірантуру при Національному педагогічному університеті імені М. П. Драгоманова, де захистив кандидатську дисертацію «Філософська поезія Лесі Українки». Докторську дисертацію захистив в Інституті літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України. Тема праці - «Феномен міфу та міфологічний горизонт українського модернізму». Працював на кафедрі україністики Яґеллонського університету у Кракові (Польща), викладав у Національному університеті «Острозька академія». Автор понад 400 наукових та науково-популярних публікацій, окремих книг з історії літератури й літературознавства.