Наталія Горбаневська: «Із Чорноволом ми пили „за вашу і нашу свободу”»

Наталія Горбаневська. фото з сайту legendofpineridge.blogspot.com
Наталія Горбаневська. фото з сайту legendofpineridge.blogspot.com

Відома правозахизниця й поетеса вперше побувала в столиці незалежної України, де їй вручали премію, і розповіла нам про українських друзів-дисидентів, сучасне життя (не лише паризьке), а також про те, чи був колаборантом Солженіцин.

«Я просто чашку розбила об голову генерала»

Іще 1968-го вона в складі відважної вісімки вийшла на Червону площу з протестом проти введення радянських військ до Чехословаччини. Потім була відсидка. А ще Горбаневська мало не самотужки з квітня 1968 року створювала знамениту самвидавську «Хроніку поточних подій». Пізніше, 18 грудня 1975 року, Наталію Євгеніївну «виставили» за кордон, і донині поетеса й дисидентка мешкає у Парижі. Нещодавно вона вперше побувала в столиці незалежної України, де їй вручали премію «Планета поета» імені Леоніда Вишеславського. Друга частина преміального свята в Національному музеї літератури України  плавно перетворилася на творчий вечір Горбаневської. Звучали як давні її вірші (з тих, які любив іще Йосиф Бродський), а також її переклади з Василя Стуса, а ще доволі нові, наприклад, зі словами: «Я просто чашку розбила об голову генерала». Є у неї й такі рядки: «Наші нетрі тримаються на надії і вірі» — саме  «надія і віра» високо пронесені Горбаневською через усі нетрі й переплетення, що випали на її долю.

Був на цьому вечорі й цікавий момент творчого перегуку: поезія Горбаневської по черзі звучала в російському оригіналі – з вуст авторки, — і одразу ж в українському перекладі Валерії Богуславської з виданої в Києві книги «Концерт для оркестру» рідкісної зарубіжної гості. Стався в залі й такий чудовий епізод. Один із радянських в’язнів сумління, який спеціально приїхав із Вінниці на вечір, привіз винесені ним із Казанської психіатричної в’язниці вірші Горбаневської тих років, записані рукою однієї дівчини — карної злочинниці, яка колись сиділа поряд із поетесою і таким чином зафіксувала та зберегла їх.

І зовсім уже неймовірне: коли ми почали бесіду з гостею, я побачив,  що один із відомих людей – дисидент і психіатр Семен Глузман — збирається до виходу, і тоді я вигукнув, що ось він тут, після чого двоє іменитих соратників… обнялися, адже заочно давно й чудово знають один одного. Як з’ясувалося згодом, майже весь наступний день вони провели разом.

— Наталіє Євгеніївно, як ви в Києві себе почували?
— Сам факт, що цю премію за вірші  я одержала не в Парижі або Москві, а в Києві,  для мене  надзвичайно зворушливий. Бо є якісь особливі, скоріше, духовні ниточки, що пов’язують мене з Україною, починаючи з мого прізвища: адже я «тезка» чудотворної ікони: Матері Божої Горбаневської. Про існування цієї ікони я дізналася від своєї подруги, коли вже була дорослою. А предки мої походять із Воронезької губернії, і старші з них були кріпаками з таких місць, де говорили (якщо вірити сімейному переказу): «Ми не хохли, але ми й не кацапи». Хто вони були, загалом, до кінця не зрозуміло. Але, як розказувала моя тітка, мали вони до виходу з кріпацтва вуличне прізвисько Горбатенки, а потім узяли прізвище Горбаневські – думаю, що саме від цієї ікони знаменитої. І один брат мого діда був священиком. Цікаво, що коли мій друг Гарік Суперфін збирав матеріали для Олександра Солженіцина, для його «Августа 14-го», десь у газетах часів Першої світової знайшов звістку про смерть священика Федора Горбаневського. Одне слово, з Україною зв’язок у мене є.

— Це правда, що  за останній час ви вже написали аж дві поетичні книги?

— Дивним чином я дійсно останніми роками дуже багато писала. Готуються до друку дві поетичні книги: одна вийде в Москві, інша в Самарі – під назвою «Развилки», і вона мені чомусь по-особливому дорога. І в ту, і в іншу ввійшло по циклу восьмивіршів. Цикл «Развилки» дав назву книзі. Деякі поети пишуть поеми, а я – цикли по тринадцять восьмивіршів. Своєрідною передмовою-камертоном  до цього циклу став вірш, який починається так:

Не говоріть мені, що струмок
не сам вибирає у хащах дорогу.
Він  неук, як я, а у неуків
В запасі всього потроху…

Наталія Горбаневська. Фото з сайту antho.net
Наталія Горбаневська. Фото з сайту antho.net

— З ким із українських дисидентів Ви контактували і хто з них згадується частіше?
— Бачите, більшість із них сиділи, коли я була на волі, потім сиділа я, тому очно була знайома з досить небагатьма. Знала Івана Світличного, Ніну Строкату, один раз у Москві бачилася з В’ячеславом Чорноволом. Це було на дні народження генерала Григоренка, який на той момент уже сидів, а з В’ячеславом Чорноволом ми пили «за вашу і нашу свободу». Вже на Заході я познайомилася і подружилася з Леонідом Плющем. Але тоді мало з ким змогла познайомитись, і сама тільки раз побувала в Києві. Дуже тісні зв’язки з Києвом у нас були через Іру Якір, яка весь час їздила сюди й привозила матеріали для «Хроніки поточних подій»: завдяки їй надавалася допомога сім’ям українських політв’язнів. Зв’язок між дисидентською Москвою та дисидентським Києвом був дуже міцний. По іменах і часто по фотографіях я знала всіх, — загалом, була заочна міцна дружба. Частіше я бачила дружин тих дисидентів, які сиділи за ґратами, коли ці чудові жінки приїжджали до Москви й зупинялися у Лариси Богораз або Аріни Гінзбург.

— А з Віктором Некрасовим Ви бачилися?..

— О, познайомилася з ним, коли він і я ще жили в Союзі, причому це сталося не в Москві, а на Ризькому узмор’ї. Після від’їзду ми були дуже дружні з ним. Може, не так близько, як Некрасов дружив з Володимиром Максимовим, скажімо, але все-таки… Причому, у Франції навіть ті, хто був помітно молодший за нього, називали його Віка, а я не могла – тільки Віктором Платоновичем. І як тільки мені довелося виїхати, я незабаром прийшла в Парижі на прес-конференцію Леоніда Плюща, якого привезли туди з Відня троцькісти. І от зібралося багато людей у величезній залі, і раптом я дивлюся: стоїть Віктор Некрасов – такий красивий, що вся зала виглядає перед ним якоюсь непоказною, навіть нікчемною. Розумієте, він не просто красивий, а надзвичайно красивий – просто хотілося забути про прес-конференцію і дивитися на Некрасова. Примітно, що Льоня Плющ незабаром розібрався зі своїми троцькістами, й вони відчепилися від нього, точніше, він відійшов від них.

— До речі, кілька років тому, коли Леонід Плющ приїжджав до Києва на урочистості з нагоди 100-річчя з дня народження генерала Григоренка, він казав мені, що збирається переїхати з Парижа до села й узагалі подумує про те, щоб, можливо, повернутися до України.
— Скажу тільки, що з Парижа він таки перебрався: коли його дружина Тетяна вийшла на пенсію, вони продали свій будиночок під Парижем і переїхали до глибинки, купивши житло десь у Провансі, тобто перебралися південніше, ближче до моря, але не до самого (я навіть точно не знаю, де це, бо спілкуємося тільки по мейлу).

— А от щодо спілкування у Вашому колі: чи збираються нині разом наші славні дисиденти?
— Ні, на жаль, тепер у Європі вже нічого такого немає. Поки був живий Максимов, журнал «Континент», газета «Русская мысль», збиралися всілякі конференції, — це практикувалося. А зараз усі сидять по своїх кутках.

Як там у Парижі?

— Ну, добре, припустімо, от у вас виходить у Парижі книжка…

— Тоді зазвичай щось подібне до презентації влаштовується в магазині російської книги. Правда, тепер людей приходить досить мало.

— Не можу обійти в розмові Олександра Галіча, якого поховано на кладовищі Сент-Женев’єв де Буа, недалеко від Буніна, того ж Віктора Некрасова, Андрія Тарковського й багатьох інших корифеїв культури. Хотілося б почути Вашу думку: причиною смерті Галіча був нещасний випадок, пов’язаний з електрострумом, чи все ж таки КДБ…
— Французька поліція, що розслідувала ситуацію з його загибеллю, одразу ж констатувала, що це нещасний випадок, пов’язаний з неакуратним поводженням Галіча з електрикою, і немає жодних даних або свідчень щодо замаху чи насильницької смерті. Тоді у мене сумнівів не було, та й тепер майже немає. Але коли радянська преса почала писати, що Галіча вбило ЦРУ, певний сумнів у мене закрався – в тому сенсі, що, навпаки, совєти могли його знищити. Та все ж, це дуже маловірогідно: я майже впевнена сьогодні, що то була сумна випадковість.

— Коли Ви вийшли в 1968 році на Червону площу з протестом проти введення радянських військ до Чехословаччини й красиво постояли за права людини, то потім почалися допити й засудження, і не всі повелися однаково гідно. Зокрема, питання стосується Петра Якіра: як Ви оцінюєте його дії і ставитесь до нього?
— Ну, Якір був нещасною людиною, але для мене існує величезна різниця між Якіром і Красіним, який після суду ще місяць ходив по Москві, перш ніж відправитись у  заслання. Вони обидва злякалися і жахливо поводилися на слідстві, але Якір під час заслання, коли до нього приїхав один близький приятель, сказав тому гірку правду: «Я сука» — ось у цьому відмінність між ними. Неначебто їм погрожували 64-ою статтею. Вони повинні були зрозуміти, що 64-у їм ніяк не можуть пришити. Взагалі, коли хочеш злякатися, то лякаєшся – це я все розумію. Питання у тому, що відбувається з людиною потім, після цього. Петька, Петро Якір, усе-таки живою був людиною, хоча з такою понівеченою долею. Адже по таборах його з дитинства мотало, як нікого. Ну й, звичайно, Якіру, крім іншого, загрожували, що посадять його дочку.

— Тобто, Якіру Ви готові пробачити, або, принаймні, зрозуміти його?

— Так, загалом, усе-таки, так. А от Красіну, який потім іще написав цілу книгу під назвою «Суд», де йде, по суті, суцільна брехня, хоча й вигадана так, що за руку не впіймаєш, навряд чи можна вибачити.

— Іще в часи перебудови багато відомих дисидентів і письменників, які боролися з тоталітаризмом, раптом почали висловлювати побоювання, що вони самі аж надто розгойдали човен, особливо коли в роки перебудови почалися озброєні конфлікти в Карабаху, Баку, Тбілісі… Чи були у вас подібні відчуття?
— Ні, я завжди сама була за розвал імперії, тому вважала і вважаю, що чим більше розгойдували човен, тим краще. І сьогодні ми вже маємо якийсь результат. Хоча, звичайно, ситуація в багатьох із нових пострадянських країн далеко не ідеальна. Але це вже інша справа.

— Чи збираються де-небудь на Заході тепер дисиденти: може, Вацлав Гавел або ще хтось організовує ваші зустрічі?
— У Празі збирали в 2008 році тих людей із різних країн, хто протестував проти введення військ до Чехословаччини. А нас Гавел запрошував кілька разів, так що на нього вже точно ніякої образи. Але взагалі-то “опікуватися” нами не треба, ми й самі один одного “опечемо”.

— Кілька років тому з’явилися свідчення, які звинувачують Олександра Солженіцина в колабораціонізмі, навіть у «стукацтві»: що Ви про це думаєте?
— Звинувачувати Солженіцина в “колабораціонізмі” й подібному — повне безглуздя. Це людина, яка завжди робила й говорила тільки те, що вважала за потрібне, ні з яких кон’юнктурних міркувань. Я могла з ним у чомусь не погоджуватися; іноді останніми роками, як мені здається, він помилявся, приймав порожні слова за реальні добрі наміри. Але перед величчю того, що він зробив, це незначні деталі.

— Це правда, що із соратником Стуса Семеном Глузманом Ви познайомилися тільки зараз?

— Так, із Семеном (Славіком) Глузманом ми зустрілися, дійсно, вперше. Але зустрілися, як старі друзі. І ми потім із ним ще побачились і посиділи удвох, дуже добре поговорили. Зовсім рідна людина.

Спілкувався Станіслав Бондаренко