Рима як рупор: чи потрібна поету політика сьогодні?

Олександр Михед
Олександр Михед

Роль, місце і визначення сутності поета змінювалося залежно від часу, епохи і загального політичного та культурного клімату в суспільстві. Значення слова «поет», як і будь-якого іншого, залежить лише від мовця, від того особливого сенсового наповнення, яке закладається кожним із нас, коли артикулюємо ці звуки. Слово «поет» багатозначне, але що ж дозволяє людині називатися поетом? Фанатичне прагнення слави? боротьба за включення власних видатних творів ув освітні програми? схильність до перехиляння чарки-другої? Чи, може, вроджена можливість римувати та вилаштовувати слова в особливому гармонійному, а часом і просто в анархійному порядку? Особисто у моєму розумінні сутності слова «поет» ключову роль зіграло пояснення мого батька. Він завше називав художниками і поетами всіх, хто хотів перейти межу. Будь-яку межу – здорового глузду, приписів суспільної моралі, правил етикету та поведінки серед відносно нормальних громад умовно нормального суспільства.

Поет не може існувати в рамках.

Поетам можна все.

Поетам не можна забороняти нічого.

Тому для них такою важливою стає присутність якогось чи то цілком реального, чи хоча б умовного ворога. Поети у футболках «Митці проти цензури», з порнографічно-експресивними фугасами віршів через плече, готові стояти до останньої рими супроти будь-якого опонента. Особливо якщо таким «супостатом» стає держава. Минулорічна затяжна тяжба Олеся Ульяненка з Нацкомісією з питань моралі перетворилась у реаліті-шоу, за яким спостерігало маленьке коло людей, причетних до сучасної української культури. Суспільство, м’яко кажучи, займалося своїми справами, стравами і серіалами.

Втручання служби безпеки в Інтернет-життя українського письменника Олега Шинкаренка стала ще однією  гучною подією, що змусила оживитися цього разу вже більшу аудиторію. Багато людей звернули увагу на цей випадок і позалишали свої кмітливі коментарі на різноманітних сайтах. Як-то кажуть, «снаряди б’ють і падають все ближче». Державні снаряди цього разу стосувалися вже ширшого сегменту суспільства. Як пам’ятаємо з новітньої історії, часом навіть державні ракети влучають у наші будинки та майже наші літаки.

Наступна тенденція, що може стати найважливішим трендом на найближчі роки, увиразнилася на Львівському форумі видавців.

Йдеться ось про що: минуле десятиліття стало для української літератури етапом внутрішнього переосмислення та нарощування м’язів, освоєння біографічного методу, нового словникового запасу, здатного передати настрої нового часу. Лише за малими винятками те, що нині звикли називати «сучукрлітом», не цікавилось світом за власним вікном, тим, що перебуває за межами особистого письменницького досвіду. Найновіше повальне захоплення історичними та псевдоісторичними романами виглядає як покваплива, напівістерична спроба заповнити лакуни в тілі літературного процесу.

В умовах теперішньої політичної та суспільної ситуації література загалом і поезія, як найбільш мобільний її різновид, має всі шанси зайняти чільне місце серед інструментів комунікації між однодумцями. Поети, котрі, з одного боку, як громадяни не можуть мовчати, з іншого, інтуїтивно відчувають, що потрібно людям, що хоче почути широка аудиторія. Як казали брати Капранови на вечорі іронічної поезії, нині пишуть або матюки, або гумор. Тепер є всі шанси долучити сюди і третій компонент – політику. Так, на різноманітних імпрезах звучали тексти на інавгурацію нового президента (як в епоху класицизму, піїти писали оди на честь надважливих подій), на святкування ювілею президента, а точніше його телевізійну трансляцію, по-новому прозвучали старі тексти (сутність влади у лайливому сприйнятті поетів і пересічних людей лишається сталою).

Схожа ситуація була в 2004-му році, коли осінні події стали точкою відліку для формування чи не найцікавішого об’єднання українських молодих митців – Р.Е.П. (Революційний Експериментальний Простір). Митці вийшли на вулиці, діагностуючи суспільні настрої, соціальний зріз. Політика, а згодом гостра соціальна проблематика стали невід’ємною частиною їхнього мистецтва. Саме такий жорсткий зв’язок із реальністю, здатність показати наше повсякдення під особливим кутом і виокремлюють групу з-поміж інших молодих митців. Нині група Р.Е.П. активно виставляється за кордоном і один зі своїх проектів, «Велика несподіванка» (присвячений проблемі туберкульозу), представила у Національному художньому музеї.

Так і сьогодні поетичне слово стає вагомим інструментом, ретранслюючи важливі смисли, до яких сучасне суспільство спрагле. Поети, як ті безумці, готові переступати межі, заступати за обмежувальні лінії, прориватися крізь кордони, можуть отримати свої п’ять хвилин слави, свого вдячного слухача. Якщо більшість глибокодумних аналітиків і невиліковно втомлених обивателів сходяться на думці, що старі й недобрі часи застійливого совка повертаються, то цілком можливо, що й стадіонна слава поетів ще може прогриміти і в цій нашій країні. Загартовані у слем-турнірах виконавці власних текстів здатні вийти на новий рівень і перетворитись не тільки у прокурені голоси покоління, але і в рупори альтернативної думки, що не збігається з офіційними версіями.

Як підсумок, виникає кілька запитань, на деякі з яких можна навіть спробувати відповісти.

Чи потрібне це все буде поетам? Повертаючись до тези про поєднання в особистості поета громадянської позиції і бажання слави серед ширшої публіки, маємо ствердну відповідь.

Чи піде це на користь Літературі? Звісно, що збільшення цільової аудиторії сприятиме новому перепрочитанню вже існуючих текстів новітньої літератури, але за будь-якою агітацією, плакатністю, сатирою і езоповою мовою (за найгіршого варіанту розвитку подій) губиться сама суть мистецтва та незаангажованість творчості. І актуальність та художня цінність (якщо така, звісно, буде) цих творів, сподіваюся, з часом зникне повністю.

Наскільки сильно змінився світ і ця держава за роки, що минули з часів, коли держапарат мав усі важелі для впливу на інженерів людських душ? Чи помітить держава потуги поетів і якщо так, то які методи вона обере для розмови з ними? Залякування, відсіювання ідеологічно неправильних творів, цензурні втручання через НЕК, чи все ж буде здійснена спроба приручити та обласкати письменників, завжди охочих до грамот і лауреатства, державних відзнак і нагород, рекордних накладів і приятельських стосунків з можновладцями?

На жаль, як банально б це не звучало, але відповіді на останні запитання отримаємо лиш із часом. Проте вже сьогодні не можна не помітити зростання ролі слів, що вилаштовуються у незвичному порядку людьми, котрі не бояться переходити дорогу на червоне світло, зазирати у вічі прірви та заступати за обмежувальні лінії існуючих умовностей і правил.

Олександр Михед – культуролог, літературознавець, куратор мистецьких проектів. Народився 1988 року. Закінчив Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Співробітник Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України. Автор численних публікацій у провідних українських ЗМІ (від «Дзеркала тижня» й «Кореспондента» до «Українського тижня» і «Сучасності») та виданнях Німеччини, Сербії, Польщі, Чехії. Вибрані есеї перекладалися англійською, польською, сербською, російською мовами. Автор художньої книги «АмнезіЯ» (К.: "Електрокнига", 2013). Уривки книги перекладено англійською, німецькою та польською мовами. Книга стала підґрунтям для літературно-мистецького мультимедійного проекту «АмнезіЯ project: Відкрита платформа» (www.amnezia.in.ua). Персональний сайт: www.mykhed.com