Польоти Варшавського джазу

Краківське передмістя
Краківське передмістя

Метафори осені витали над нами у повітрі. І невисоко. Одна, тріпотлива, вже знайшла повітряний потік і могла б летіти в піднебесся, та тоненька линва не відпускала її. Так і зафіксує моя живописна пам’ять осінню синяву бабиного літа із найдовшою павутинкою – линвою, яка утримувала  повітряного змія угорі. А трохи нижче мінилися коштовними барвами мильні кулі, що їх пропускали крізь нитяні петлі у формі сердець  танцюючі юні варшавські кобіти і їхні кавалери. Така популярна нині розвага у міської молоді. День сяяв, як розкрита старовинна скринька з коштовностями. Було розчинено вікна й  піднято кришку рояля. Мабуть, тому, що метафори насичували варшавське повітря. Марек Вавжкевич, знаючи цю метеорологічну прикмету рідного міста, казав: «Чому поети так люблять декламувати свої вірші? І ще й так багато?…». Він думав про тих, у кого відкриті внутрішні слух і зір. Для них поезія, не озвучена голосом, лилася просто з піднебесся. І що тоді вірші?

Вигляд чужого містечка і дикий олень,
Що біг переліском, як у сні?
Чому писав я, чому писав,
Коли це тільки нам заважає
У перегляді серіалів
Або безтямних ночей?…
…Може, читає їх Господь Бог, маючи більше часу,
Якщо не дивиться серіалів у телевізії Polsat.

Повірмо скоріш, повірмо у Пана-Бога,
Нехай він нам буде тим читачем,
Який у  самотніх нас
Іще трохи, та вірить.
(Марек Вавжкевич. «Знайдені вірші». Переклад Романа Лубківського).

Вечір слов’янської поезії. Модератор — Марек Вавжкевич
Вечір слов’янської поезії. Модератор — Марек Вавжкевич

Саме таке — непафосне, але серйозне осмислення ролі поетичного слова задало тональність диспутам, літературним урокам і творчим вечорам ХХХІХ Варшавської поетичної осені.

Голова правління Спілки Польських письменників Марек Вавжкевич розповів, що було докладено чимало зусиль, щоб за нинішньої економічної ситуації традиційний  міжнародний літературний фестиваль відбувся за участі зарубіжних поетів.

«Особливість нинішнього фестивалю в тому, що він дуже бідний. Торік, коли наша міська влада не допомогла нам із фінансуванням, ми поклали на порозі кабінета нашій пані меру вінок на знак спроби похоронити цей захід. Це дуже зацікавило пресу, і ми були оточені великою увагою журналістів.  Нинішнього року ми теж не дочекалися допомоги, але зробили все своїми зусиллями і,  гадаю, основної мети – поширити поетичне слово — досягли. Делегати фестивалю виступили на літературних вечорах і на поетичних уроках у ліцеях Варшави і Мазовше. Щоразу «Варшавська осінь» – це зустріч друзів. На нинішньому фестивалі були поети з Німеччини, Австрії, Словаччини, України, Литви, Росії, Естонії, навіть із Китая і В’єтнаму.

Поетичні книги у нас, на жаль, тепер видаються невеликими тиражами, а поширення їх теж упало, порівняно з минулими десятиліттями. Тому ми вважаємо, що поет повинен не тільки писати гарні вірші, а й будувати мости між автором і читачем. Поетичне слово завжди було важливим у нашій країні, польська культура – це літературна культура, насамперед. А головною силою літератури завжди була поезія. Починаючи від Яна Кохановського через поетів польського барокко, потім Міцкевич, Словацький і сучасна польська поезія. Ми дуже високо цінуємо зв’язки польських поетів із Україною. Ми говоримо про українську школу поезії, тому що багато польських поетів народилися на території України, оспівували все життя свою вітчизну, український народ. Юліуш Словацький,  Ярослав Івашкевич завжди про це пам’ятали і підкреслювали свої зв’язки з Україною.

Два роки тому ми організували перший україно-польський літературний семінар. Приїхали шестеро українських літераторів. Ми провели його в місті Кошалін, на узбережжі Балтики. За п’ятдесят кілометрів від Кошаліна є містечко Бялий Бур, половина населення його – українці. Там велика школа, ліцей, де встановлено погруддя Тараса Шевченка.  Перед цією школою майорять три прапори: польський, український і європейський. Так що, можна сказати, що Україна теж у Євросоюзі».

Вечір одного вірша – турнір молодих польських поетів. Модератор —Збіґнєв Мілевскі
Вечір одного вірша – турнір молодих польських поетів. Модератор —Збіґнєв Мілевскі

Сердечне ставлення і увагу до української поезії відчули і ми з поетесою Юлією Манойленко з Полтавщини. Я приїхала із запізненням на один день і Марек Вавжкевич зустрів мене вранці після потяга у Будинку польських літераторів словами: «Я перекладав російських футуристів і мені це вдалося, а  Вашу поезію «Кіммерія» переклав лише до середини, такі складні метафори. Але ж Ви знаєте, коли поет заздрить іншому за знахідки – це вже оцінка!».

Помітний вектор зарубіжних інтересів  для поляків – східні азійські держави. У рамках фестивалю відбувся вечір китайської поезії, до організації якого доклало зусиль дипломатичне представництво. Китай активно підтримує всі культурологічні проекти, видання книг, обмін делегаціями, все, що спрямовано на поширення китайської культури в цій країні.

Польський поет і перекладач Збіґнєв Мілевскі розповів мені, що побував на фестивалі поезії в Китаї, там їх проводять часто, бо поезія переживає свій розквіт у цій країні. Держава підтримує авторів високими стипендіями. Збіґнєв Мілевскі – автор чотирьох книг, займається молодою польською поезією, друкується як критик у багатьох порталах.

«Поезія – це те, що живить сьогоднішню мову, її форму і сутність, і щоб писати поезію в Польщі, треба писати добре і писати сучасно, не так, як у сорокових чи шістдесятих роках минулого століття. Польські поети кажуть, що треба писати так, ніби ти розмовляв із другом.

У нас багато з тих, хто пише прозу, переходять також на поезію. Всі знають знаменитого прозаїка Ярослава Івашкевича, а поміж тим він називав себе поетом. Чеслав Мілош – нобелівський лауреат, теж поет, хоча він писав також романи.  Знаменитий Анджей Заневський, книги якого перекладено на мови сорока народів світу, створює свої романи таким чином: пише вірші, а потім на цій канві — романи. І так працюють багато письменників, особливо новелістів. Я їздив по світу і ніде не зустрічав такої манери написання романів і прози, а в Польщі це популярно.

Польський поет Цезарі Ліпка
Польський поет Цезарі Ліпка

У нас у кожному великому місті є кафе, де раз на місяць збираються поети і кожен читає свої вірші. Приходить дуже багато людей, розташовуються навіть на порозі, на підвіконнях.  Кожен із присутніх платить п’ять злотих, і потім всі ці гроші дістає переможець поетичного турніру. А в нагороду ще й отримує випивку для себе і друзів».

Такі форми поетичних презентацій приваблюють насамперед молодих – як поетів, так і їхніх шанувальників.  Вечір молодої польської поезії відбувся і в рамках фестивалю, то був турнір одного вірша. Цезарі Ліпка, автор  поетичного двотомника, представився мені як  далекий нащадок асимільованих українців: «Одна з моїх прабабусь, яка  укладала шлюбний договір 1919 року, не брала той шлюб у католицькому костелі, а в церкві, де парафія була греко-католицька. Мама моєї мами мала прізвище Микитюк, мама мого батька мала прізвище Корнелюк. Я теж бував в Україні, але проїздом і то дуже давно».

«І що, — запитала я Ліпку, — жодного слова українського, жодного сну, жодного знаку – нічого не залишилося?»

Ліпка: «У школі я вивчав російську мову. Крім того, моя мама викладала російську в університеті в Любліні. Я хотів вивчити українську мову давно, але до систематичного вивчення не дійшло, натомість українську мову я знав із музичного мистецтва, бо мені дуже подобаються козацькі думи, різдвяні колядки і щедрівки. І уривки ці я запам’ятав з дитинства, як, наприклад, «Нова радість стала, яка не бувала, над вертепом звізда ясна світу засіяла». Також свого часу на мене велике враження справив фільм «Тіні забутих предків», так само як і фільм Юрія Іллєнка  про княжну Ольгу. Його показували на одному з польських кінофестивалі у Краковському передмісті.

Я почав писати в 1972 році. Мене гнітила та задушлива атмосфера, яка панувала тоді в країні. Звісно, що писав я в шухляду, бо була така цензура, що годі сподіватися було опублікувати. Видав я їх вже в 2005 р. книгою, а потім вийшов ще один збірник моїх недавніх поезій «Клуб самотніх середець».

Юля Манойленко, Марек Вавжкевич, Валентина Давиденко
Юля Манойленко, Марек Вавжкевич, Валентина Давиденко

Поезія – заняття елітарне, поети не заробляють своїми книгами, як це роблять ті, хто  пише белетристику. Вочевидь, є уславлені поети, нобелівські лауреати, як Чеслав Мілош чи Віслава Шимборська, їхні книги розходяться. Був у Польщі  і поет з українським корінням Єжи Герасимович, який поставив собі за мету лише заняття поезією, писав дуже гарні вірші і жив з літератури».

Нині у Польщі поетичні книги читають більше, ніж прозові, про це я чула не від одного письменника на фестивалі. Але виразний знак пієтету до поезії отримала ще до поїздки на фестиваль. Так сталося, що візу у консульстві Республіки Польща в Києві довелося оформляти одразу після попередньої поїздки за кордон. Тобто, за один день. Консул, дізнавшись про мету відрядження, дав дозвіл на термінове оформлення візи, завваживши (жартома, звичайно): «Але поетеса повинна присвятити консульству вірша».

Я написала його у варшавському потязі, хоча ніколи не створювала вірші на замовлення. Але ці строфи виникли самі по собі, бо ж метафорами лілово насичене повітря варшавської осені.

Із пташиним пером приймуть нас у віках і вінках
гостролистого лавру, в чорнилах і стигмах іржавих.
Добираючи ритм, усміхнеться мені музикант,
наче змовники, ми творим джазову мову Варшави.

Це – пташині пісні, всі поети хоч зрідка птахи.
Пам’ятає політ моє око округле, пташине,
райські сяючі рими, земні непрощенні гріхи.
Всі поети отут, поміж вами, і там – поміж ними.

Де сліпуча пера білизна і плеча голизна,
гостросічне проміння над німбом. Та в кожному  разі
наші стигми чорнильні, гранатовий колір вина
обрамляють польоти і ночі варшавського джазу.