Сентиментальна дрозофіла

Анатолій Дністровий. Дрозофіла над томом Канта. – Львів: Піраміда, 2010
Анатолій Дністровий. Дрозофіла над томом Канта. – Львів: Піраміда, 2010

У своїй прозовій книжці «Дрозофіла над томом Канта», що стала однією з нечисленних новинок останнього львівського Форуму видавців, Анатолій Дністровий несподівано звертається до життя вітчизняної гуманітарної інтелігенції – викладачів, поетів, студентів – і робить це у вельми сентиментальний спосіб.

Сюжет цієї чи то повісті, чи то роману (останньому жанровому визначенню, здається, надає перевагу сам автор) такий: науковець-викладач-філософ Павло живе у самотності й то ліниво, то судомно намагається якось вибудувати стосунки зі світом. А паралельно, «поверхом нижче», а точніше — в нещодавньому минулому, розповідається історія його кохання з одруженою жінкою; історія обривається катастрофою, в якій вона гине.

Гадаю, досвідченому читачеві очевидно: така сюжетна концепція сама гармонійно наштовхує на два підходи до письма: або підкреслена експериментальність, або «сентименталізм». Анатолій Дністровий обрав другий шлях. Книжка вийшла емоційна, задумлива і сентиментальна. Звісно, багато кого це відштовхне: в сучасній не-масовій літературі чуттєвий потік тексту є ризикованим способом творення прози. Як і слід було сподіватися, сентиментальний катарсис не міг не помститися совєму авторові: місцями в тексті виникають доволі несвіжі романтичні штампи, особливо в тих частинах твору, де герой сумує за загиблою коханою.

Але загалом, на моє переконання, такий спосіб емоційності у «Дрозофілі…» виявився цілком виправданим. Сентиментальність парадоксально виявляється чи не головним стрижнем, завдяки якому тримається купи особистість Павла – людини хоч і розумної, але геть розчарованої, лінивої, малорухливої, такого собі новітнього Обломова. Саме уявні розмови з колишньою коханою, які виглядають дещо девіантно, стають центром самоусвідомлення і самоаналізу героя. А світлий сум (на жаль, кращого, ніж оце штамповане словосполучення, визначення даної емоції українська мова не знає) допомагає йому хоч якось відсвіжитись, а то й очиститись у щоденному занудстві. Зрештою, книга Анатолія Дністрового виглядає талановитим втіленням таких нинішніх літературних тенденцій, як «нова чутливість» і персоналізм.

Та не чутливістю єдиною. Багато кого може здивувати назва книги. Чому дрозофіла і чому Кант? Справа в тім, що Дністровий дає нам ще й своє бачення стану філософії та загалом гуманітарного знання в Україні дев’яностих років (саме так він локалізує час, але навряд чи відтоді відбулися тектонічні зміни). У цьому контексті назва одразу починає грати барвами. Перед нами – не соціологічна, а художня, метафорична картина цілковитого… тут я хотів написати слово «занепаду», але запитав сам себе: «а чи був перед тим в Україні розквіт гуманітарного знання?». Одне слово, автор діагностує небажання більшості «вчених» усерйоз, а не для галочки робити цікаві й амбітні дослідження, відгородженість від світових досягнень, вихолощеність і симулякризацію всіх дотичних соціальних інститутів, корупційний цинізм одних і безплідну прострацію інших, цілковиту умовність вищої освіти. Показує він усе це зсередини, через настрої персонажів: радість підстаркуватого і негарного викладача, що дістане сексуальне задоволення від студентки як плату за залік, загальний презирливий скепсис студентів, безсилу байдужість самого Павла, котрому нібито насправді є що сказати і котрий міг би щось зробити. Такі герої Дністрового справді, ніби дрозофіли, просто кубляться в повітрі, роблячи враження руху і діяльності. Сам письменник в одному з інтерв’ю назвав своїх дрозофіл метафорою «втраченого покоління». У «соціально-критичних» епізодах він виявляє дотепність і спостережливість.

Втім, є в усьому цьому й момент, сказати б, стверджувальний. Поза очевидним критичним ставленням автора до своїх персонажів, його безперечну симпатію (а відтак, і симпатію читачів, на яких подіяла його сугестія) викликає, наприклад, прихильність Павла до ідеї «автономного мислення» – неквапливого самодостатнього філософування. Такого, що завжди опонує пласкій соціальній активності й фіктивному соціальному успіху. Роздуми над життям, світобудовою, над філософією минулих років – усе це постає у «Дрозофілі…» цікавим і важливим заняттям, антитезою метушні.

Ну й, звісно, ще одна важлива тема «Дрозофіли…» – людська самотність і спроби порозумітись. А також (як один із наслідків) співвідношення сильного кохання, випадкової пристрасті та кохання як способу позбутися самотності.

Мова книги Анатолія Дністрового ведеться від першої особи. Часом це просто розповідь, а іноді вона переходить у типово модерністський потік свідомості. Ці переходи виявляються загалом дещо несподіваними, але вдалими, а головне — своєрідними, індивідуально-стилістично впізнаваними. У потоках свідомості, як і годиться, Дністровий виходить на рівень мовлення поза стандартним синтаксисом і пунктуацією. Звісно, в такий спосіб письмо приємно динамізується й очуднюється. Єдиний недолік: вочевидь, ці епізоди зовсім збили з пантелику коректорів і редакторів видання – тож навіть там, де ніяких потоків свідомості немає, пунктуація виявляється більш ніж дивною. Взагалі, таке враження, що коректору (чи редактору) книга не сподобалась, і він вирішив не особливо вчитуватися. Проігнорувавши таким чином не тільки зайві чи відсутні коми, а й, до прикладу, надто вже часте вживання вислову «йопсель-мопсель». Хочеться вірити, що на «Дрозофілу над томом Канта» чекає перевидання, і ми побачимо цю характерну, цікаву і пізнавальну книгу без таких прикрих ляпів.

Олег Коцарев

Народився 1981 року в Харкові. Автор книжок поезії "Корокте і довге", "ЦІЛОДОБОВО!" (спільно з Горобчуком і Коробчуком), "Мій перший ніж", "Збіг обставин під Яготином" та збірки оповідань "Неймовірна Історія Правління Хлорофітума Першого".