Марина Гримич: „Я не геніальна письменниця, але дуже добре володію ремеслом”

Марина Гримич
Марина Гримич

Марина Гримич уміє перевтілюватися: письменниця, доктор історичних наук, власниця видавництва, дружина посла України в Канаді… Вона не має мобільного телефона і веде бізнес для задоволення. Читайте далі про канадійське буття, насолоду від своїх книжок, дипломатичні тонкощі  та стосунки Марини Гримич із еротичною письменницею Любою Клименко.

– Як давно Ви не користуєтеся мобільним телефоном? Чому?
– Напевно, я була однією з перших в Україні, у кого він з’явився. І однією з перших, хто відмовився. У Канаді я побачила, як цивілізація руйнує людей: вони залежні від речей і безпорадні в нових ситуаціях, як малі діти. Там я мала телефон – чужа країна, великі відстані між містами, він потрібен для певності. А в Україні — це стільки дзвоників і стресу!..  Це робить моє життя нестерпним. Я почала влітку експеримент – думала, не зможу жити без телефона. Місяць минув, два, три… Якось справляюся. Віджартовуюся, що телефон руйнує мій зв’язок із космосом. Мовби фізично відчуваю ці хвилі, і дзвінок мобільного дратує.

– Це не заважає поратися у справах?
– Я маю чотири і-мейл-скриньки: для канадського університету, видавничих проектів, приватну і „збірну солянку”. Перевіряю кожну до 5 разів на день. Незручностей ділових немає. На „Фейсбуці”, „Вконтакті” та „Однокласниках” теж не сиджу – надто багато спілкування. Якщо людина дзвонить на стаціонарний телефон, це не пуста розмова. Якщо комусь потрібна допомога, я обов’язково передзвоню.

– Що ще Ви оцінюєте в собі як дивацтва?
– Не воджу машину по Києву – лише, коли треба, між містами. Я виросла в центрі, знаю всі ці дворики й навмисне вибрала помешкання, щоб іти пішки в потрібні точки. Ми живемо в будинку, де всі мають 1-2 машини. Люди знають, що я – дружина посла й ходжу пішки. Вони вважають це дивацтвом, а я – вищою сходинкою розуміння, „что такое хорошо и что такое плохо”.
Коли приїхала до Канади, могла дозволити собі не працювати і займатися дипломатичними функціями дружини посла. А мені хотілося побачити всі віддалені райони, ферми і трейлер-парки, де живуть українці, індіанські резервації, метиські поселення. Мені казали: сиди на місці, насолоджуйся життям в Оттаві. Людям це дивно, а для мене – спосіб існування.

– Які обов’язки у дружини посла?
– Майже щодня – підготовка прийняттів і дипломатичні зустрічі дружин послів. Я ще особисто готувала культурні акції в українському посольстві. Звичайно, не всі дружини послів таке роблять. Намагалася вдосконалити систему прийняттів – брала приватні уроки в Марґарет Дікенсон. Це одна з найвідоміших у США винахідниць рецептів, авторка кулінарних книг, дружина посла Канади в багатьох країнах. Кухня – це імідж країни. Якщо твоя країна не з першої десятки й нещодавно стала незалежною, будь-який ґандж на прийомі сприймуть суворіше. У нас нема глибоких дипломатичних традицій, як, приміром, у Британії. У нас старші вчать молодших, хороша спадковість.

– Які склалися стосунки з іншими дружинами послів?

– Наші зустрічі створювали неформальні ситуації. Але навіть там не спитаєш прямо про деякі речі: яка у вас кухня? де купуєте продукти? скільки платите кухарю? На прийнятті завжди можеш визначити, з якої країни дружина посла: якщо молоді – це з країн, котрі недавно стали незалежними. У таких престижних державах, як Канада, жінки завжди дещо старші, з багатим досвідом. Я дружила і з тими, і з тими. Це була дуже повчальна практика.

– Жінки-письменниці з цікавим кулінарним досвідом іноді видають „ідейні” кулінарні книжки. Ви не збираєтеся?..
– Була ідея іронічної книжки „Пані амбасадОрова”. Так кажуть у діаспорі  (він – посол, а вона – хто?..). Там мали бути швидкі якісні рецепти для прийняттів і поради, як викрутитися зі складних дипломатичних ситуацій, каламбури. Але я ще не дуже досвідчена як дружина посла, хоч є багато „заначок”. Крім того, я багато їздила в етнологічні експедиції Україною, Канадою, Бразилією. Може, напишу, яких мутацій зазнають наші страви на інших континентах. Ми проводимо на кухні стільки часу, що про це не можна не написати.

– Чи є у Вас письменницькі фобії?
– Не знаю… Наприклад, вважаю, що я не геніальна письменниця, але дуже добре володію ремеслом. Важливо написати не що, а як. Літературу поділяю на дві групи: література дії – „голівудське кіно” – детективи, любовні романи, пригоди й так далі. Другий тип – рефлексії, як європейське кіно, коли про одну дію чи стан пишуть цілий роман. Я конструювала сюжети, що затягують читача. Дехто сказав: це несерйозно. Наступними творами я показала, що вмію робити різні речі. Довгий час думала, що не напишу детектив. Але останній роман – „Острів Білої Сови” – псевдодетектив. Є й альтруїстична мета: хочу, щоб люди читали українською мовою. Для цього треба писати цікаво. Пропіарену книгу можуть купити і не дочитати. Мені подобається, що мене читає російськомовна київська бізнес-публіка. Так вони долучаються до української мови.

– Ваша найвдаліша літературна містифікація?
– Це завжди пов’язують із моїм продюсерським проектом „Люба Клименко”. Колективний літературний проект, придуманий дуже прагматично. Я побачила незаповнену нішу: любовний або еротичний роман, написаний із гумором. Я не піарила людину, це бізнес на голому місці: вона стала бестселером, бо є потреба в такій літературі. Теми добираються свідомо. Перший роман („Пор’ядна львівська пані” – прим. авт.) – пробний, другий („Великий секс у малих Підгуляївцях” – прим. авт.) – про інтим у селі. Ясно, що були грубі речі: ми використали сороміцький фольклор. Третій текст – „Палома негра” – продався найменше, перевидавати не буду. Він ліричний, а люди хочуть гумору. „Пані” перевидавали чотири рази, „Підгуляївці” – три. Ми помітили, що Любу Клименко купує багато людей старшого віку, й написали „У світі твар… пардон, мужчин!”, де головна героїня – бабуся за 60, популярна серед чоловіків. Задовольнили потреби цієї вікової групи. А останній роман – „Антипедагогічна поема” – про школу, де Люба працює. Ми пишемо те, про що люди хочуть дізнатися. Напевно, це моя найбільша містифікація.

– Хто популярніший: Люба Клименко чи Ви?

– Я пишаюся тим, що проект зроблений професійно. Як виготовлення вікон: кожна деталька продумана, щоб і красиво, й естетично, й тепло. За 4 роки в Канаді я не піарилася. У Ґуґлі знайшла на себе 13 тисяч посилань, це дуже мало. На Любу Клименко – 230 тисяч. Мене це зачепило: зліпила її „з того, що було”, і вона набагато випередила мене. Я повиступала-повиступала в родині й через 10 хвилин забула. Виходить, що добре попрацювала продюсером. Люба Клименко – годувальниця видавництва „Дуліби”. Авторка бестселерів, які не отримують премій, але добре продаються. Люди хочуть читати таке, і ми даємо їм це гарною українською мовою.

– У колективі авторів чоловіки тільки надихали чи й допомагали писати?

– Писали тільки жінки – 2-3. Тут головне – почуття гумору. Деякі чоловіки зображують своїх жінок. Це вияв комплексів. У них не склалося, і він її принизить у романі, зло висміє. У нас ніхто нікого не принижує, самоіронія й самокритика. Межа дуже тонка – щоб не грубо і щоби збуджувало, як „Пор’ядна львівська пані”. Чоловіки були надто відверті. Може, ми не з тими співпрацювали, але нам не вдалося.

– Ви перечитуєте свої книжки?
– Так, і дивуюся: хто це написав? Напевно, тому, що займаюся багатьма видами діяльності. Давні тексти справді читаєш, як незнайомі. Маю чудову пам’ять – читаю лекції англійською мовою без конспектів або взагалі не готуючись, коли заміняю колег. Це фізичний закон, що дещо відсовується в шухлядки пам’яті. Я не геніальна письменниця, але дуже добре володію ремеслом. Отримую насолоду від своїх книжок.

– А від рецензій?
– Читаю, заходжу на форуми, відстежую. На те, що для тебе важливо, рецензент іноді не зверне увагу. Зверне на речі, що були начебто робочими моментами. Навіть на читацьких форумах можна прочитати щось грубе. Раніше мене це тривожило, думала: ніколи більше не читатиму те, що пишуть в Інтернеті. А тепер я вдячна за кожен запис, кожне прочитання і дуже ціную працю критиків, які пишуть про мої твори.

Буває таке, що хочеться відповісти?
– Було, скажімо так, один раз. Поки що. Інтерв’ю в одній київській газеті, яке потім переробили на смак редактора і перекрутили мої слова. Так вони могли мене розсварити з авторами, яких дуже люблю й поважаю – Любком Дерешем та Іреною Карпою. Ідея була, що це письменники, які чудово роблять літературні шоу для великої публіки. Те, що старі не вміють робити. Я сказала, що поїхала в Канаду і не маю змоги таке організовувати. Це потрактували, що письменники хочуть шоу, а я тепер не можу чи не хочу цього давати. Вийшло грубо, це вирвали з контексту. Проблема не в мені, а в тому, що я дуже дорожу стосунками з людьми. Не знаю, чи образилися Любко й Ірена. Я б на їхньому місці образилася.
А інші випадки – ну, не подобається тобі, але я дякую, що ти прочитав. Ви ж знаєте: чорний піар – це теж піар, теж реклама. Тобто… Люблю їх усіх.

– Вам притаманне літературне честолюбство? В якій формі?

– Якби весь час сиділа на літературній творчості, точно була б дуже честолюбною. На жаль, я так розпорошуюсь, що нема часу професійно зайнятися власною розкруткою – як Марини Гримич. Це компенсується тим, що я реалізувалася в інших сферах. Тому що я доктор наук, мене запрошують викладати й організовувати експедиції, роблю наукові проекти чи в іншому плані – видавництво „Дуліби”. Ми видаємо небагато книжок, але кожна – на вагу золота: одна отримала Шевченківську премію, інша – величезний тираж… Тобто є інші сфери, які не дають мені сумувати, що я менше розкручена, ніж Люба Клименко.

– Як велося „Дулібам”, поки Ви були на чужині? („Дуліби” – видавництво Марини Гримич. Прим. авт.)

– Поки що „Дулібам” п’ять років. Вилізло багато помилок, котрі я не змогла контролювати через відстань. Головне, що сталося за цей час, – ми вижили і втрималися. Я спеціалізуюся на сучасній українській літературі. Торік почала науковий етнологічний проект. Багато видавництв, щоб вижити, друкують на ґранти те, що хоче ґрантодавець. Я видаю тільки те, що хочу, й шукаю спонсорів. Думаю, так працюють ще 2-3 видавництва в Україні. „Велетні” мають позаду ще бізнес, який підтримує видавництво. Я виросла в письменницькому середовищі. Батько був головним редактором радянського видавництва „Молодь”. Дід-письменник працював у газеті „Гудок” разом із Ільфом, Петровим та Зощенком. Книговидання треба любити, щоб ним займатися. Я вклала туди багато своїх коштів. Подобається процес роботи з авторами й редакторами. Це моє.

– Як Ви самі себе оцінюєте після чотирьох років дослідницької роботи в Канаді? Ви прогресували як письменниця і дослідниця?
– Думаю, що так, бо добре попрацювала над підвищенням кваліфікації. Прочитала дуже багато сучасної канадської й американської літератури, подивилася, як працюють бібліотеки, видаються і продаються книги, як працює читач. Коли сидиш у своєму середовищі, як жабка на болоті, – не знаєш, що діється навкруги. Я пишаюся українською літературою, мені все в ній подобається. Але: не так багато видають, як у Канаді (населення там таке ж, як в Україні). На одному й тому самому товчемося. Тематика й сюжети ті самі.
У Канаді й Америці вчать писати, як раніше в Радянському Союзі — тоді «ролили» письменників у Літературному інституті, власне – тих, хто добре знав ремесло. Ти можеш бути талановитим, але поки не випишешся, гарно не вийде. Негативним було те, що я там три роки не писала. Коли виїжджаєш, ти вже „не в темі” українській. Там – теж „не в темі”. Писала тільки „Листи жовтябристки” (блог Марини Гримич. – прим. авт.) – мандрівні записки, щоб не втратити форму. Тільки на четвертий рік написала дві речі – „канадський цикл”. Дуже багато читала й подорожувала, вивчила їхню історію, пожила їхнім життям і нарешті змогла писати про їхнє середовище.
Я була в довгій експедиції по Бразилії, зібрала величезний матеріал і з цього могла б вийти гарна наукова книга. Художній твір не змогла б написати – треба там пожити.

– А Ви вчилися на тамтешніх курсах для письменників?
– Я викладала й могла записатися на курс “Writing” – „Писання”. Подала заяву на семестр, а вони кажуть: „Ми записуємо за 2 роки на цей курс!” – настільки він популярний. Колись у нас із Ірен Роздобудько була мрія: знайти спонсорів і організувати курс для письменників-початківців. Не для того, щоб повчати, а щоб пояснювати деякі речі талановитій молоді. Ось тут сюжет розтягнений, тут читач може кинути книгу… Це на 100% потрібно.

– Студенти обговорюють із Вами Ваші книжки?
– Коли викладала в Київському університеті, розказували, як ходили мої книги по гуртожитку. У Канаді не афішувала, що я письменниця. Все-таки багато хто, хоч і українського походження, не розмовляє і не читає українською. Потім подарувала свою книгу комусь із українських студентів – книга почала бродити. Останній роман – „Острів Білої Сови” – я присвятила не тільки колегам, а й аспірантам і студентам, у яких викладала. Ясно, що вони не наважуються говорити мені погані речі в очі. Я до цього всього ставлюся прагматично: вам не сподобалось? А чому? О, треба запам’ятати…

– Як Ви стимулюєте в себе натхнення?

– Ой, це така проблема, ви знаєте… Стільки поточних справ, це вже починає бісити. От зараз виношую якусь ідею, знаю, що треба про це написати – і не можу. Треба поїхати в село чи в гори, заспокоїтися від цієї колотнечі. Головне – почати. Інколи почну твір і не знаю, чим він закінчиться. Це як окреме паралельне життя.
Є в мене поняття „криза тридцятої сторінки”. Ти пишеш 30 сторінок на одному подиху, а потім робиш паузу: як далі писати?.. Не знаю, як у інших, але якщо я затримаюся на цьому довгий час, то вже ніколи роман не допишу. Якщо щодня примушу себе писати хоч півсторінки, далі воно випишеться. Це мій підхід, мої проблеми з натхненням.

Марина Гримич
Марина Гримич

– Чи практикуєте Ви писання від депресії?

(„Коли ти переїжджаєш в інше місто, чи переходиш на іншу роботу, чи емігруєш, мусиш пережити культурний шок. Ностальгію за попереднім життям.” – „Second Life”).

– Так, звичайно. „Острів Білої Сови” – це коли я останній семестр викладала етнологію в таку довгу-довгу зиму. Була далеко від родини, втомилася – за два роки прочитала вісім курсів англійською мовою. Це величезна інтелектуальна праця. Мала високий рейтинг у студентів – після кожного семестру вони анонімно ставлять оцінки викладачу. В останній момент я вже не знала, чим себе зайняти: через місяць поїду додому, рахувала кожну годину, що наближувала до кінця семестру. Не знаю, як це сталося, – написала дуже швидко „Острів Білої Сови”. Не завжди ліки від депресії мають бути депресивними.

– Якщо „Острів Білої Сови” був писанням від депресії, то „Листи жовтябристки” – від культурного шоку?

– О, ви гарно підмітили. Культурний шок на Заході – теж функціональний, а не патологічний стан. Людина в іншій культурі має пережити адаптацію в три етапи. Спершу тобі все подобається. Другий – „я все це ненавиджу” (двічі наголошено повторює). І третій етап – ти починаєш жити з цією культурою, миритися. Дружини дипломатів міняють країну раз у чотири роки. Вони казали на тренінгу: я вже сім країн відвідала, і щоразу це є. Таке треба долати, і один зі способів – написати про це. Мені все подобалося, потім стало чуже, захотілося критикнути. Зараз я маю гарні спогади про Канаду.

– Коли все стало ненависним, що саме дратувало?
– Те, що зараз я в них поважаю. Оцей ідеальний порядок: все настільки правильно, люди живуть, як роботи. А вони просто винайшли дуже ефективну систему організації суспільства. Все життя й відносини розписані за правилами. Ти, перш ніж щось робити, вивчаєш інструкцію. І не можна, як у нас, обійти закон чи правило, бо в тебе знайомство…

У північних країнах не прийнято дуже виявляти свої емоції. Холодність – тип вихованості. Ніхто не буде лізти в душу й вантажити своїми проблемами. Зовні канадці холодні й роботоподібні, хоча всюди усміхаються, вибачаються двадцять разів і так далі. А в душі – м’який і делікатний народ, дуже виховані. Аж надто делікатні. Це треба було пізнати, вийти за зовнішній бар’єр, увійти в довіру до людей.

– На що схожий процес творення книжки?

„– Як? – спитав Артем. – Як практично відбувається процес творення?
…– Насправді цей процес нагадує створення комп’ютерної програми, хірургічну операцію, вакцинацію, інженерний проект.” – „Second Life”).

– Я не програмую літературний твір… Виходить спонтанно. Іноді я задумала: він зробить те-то й те-то, пишу – а він робить зовсім інше. Мовби це не я пишу, а хтось диктує. Пишу про містику, насправді ж не містична людина: вірю, що все можна пояснити. Але цей процес… Мені соромно зізнатися, однак він відбувається якось містично. Не завжди, звичайно, – коли прописуєш якусь картину, має бути холодна голова.

– „Острів Білої Сови” – роман-самоіронія?
– Так, звичайно (усміхається). Особливо мене зрозуміють фольклористи й етнографи, що працюють „у полі”. Є така галузь етнографії – дослідження метафольклору. Фольклор про фольклористів і ту ситуацію, яку вони створюють своїм приїздом у село. Приїздить молодий недосвідчений фольклорист. „А розкажіть, у вас є легенди про Київську Русь?” Кожен нормальний дослідник вам скаже, що не збереглися ці легенди. Книжні варіанти – це одне. А бабка каже: так, і переповідає йому підручника з історії, а він усе це записує… Інколи дивишся дослідження фольклористів-етнографів, тільки й дивуєшся, що це туди потрапило.
Я писала не на українському матеріалі, а на канадському, як це практично могло би бути. Та у всіх моїх романах є самоіронія, і в романах моєї вихованки Люби Клименко теж.

– Ваші нові романи („Острів Білої Сови”, „Second Life”) претендуватимуть на премію „Книжка року Бі-Бі-Сі”. Якщо виграєте премію, чим це буде: приємним бонусом чи  знаком якості для книжки?
– Ну це, звичайно, достойна премія. Я, на жаль, не знаю, хто там у журі. Може, я щось пропустила, але ті книги, що перемагали, – дуже гідні. Я довіряю смаку, наприклад, Світлани Пиркало. Тобто сумнівів немає, що це знак якості. Але ж дуже часто премію отримують брендові імена. У цьому велика заслуга, бо для бренду письменникові треба дуже попрацювати. Твір може бути гіршим за якогось новачка, але саме ім’я… Ну, наприклад, ви купуєте футболку від FENDI. Вона буде такої ж якості, як… Але це не про цю премію. Мені здається, що тут завжди перемагають гідні претенденти і це визнання якості тексту.

– Мішель Монтень писав: „Прикмета мудрості – незмінно радісне сприйняття життя; їй… властива ясність, що ніколи не втрачається”. Ви могли б так сказати про себе?
– Я навчилася радісно сприймати світ і давати те саме іншим людям. Інколи, знаєте, приїдеш у забите село, зайдеш до баби, яка знає 2-3 слова написати, а ти – доктор наук – приходиш до неї і щось таке муляє, ти сам не можеш із цим справитись і ніхто не порадить. А ця бабця скаже: дитинко, та ти те-то й те-то, зроби так-то й так-то. Вона не має освіти великої, а в ній якась давня народна мудрість. Трошки інше, ніж розум. Мудрість – це прийняття рішень у будь-якій життєвій ситуації, незалежно від того, чи ти готовий до неї інтелектуально. Розум більше з інтелектом зв’язаний, з освітою, з можливістю маніпулювати словами, вчинками, людьми. Людина може бути і розумною, і мудрою. І це дається дійсно зі старістю. Ой, я ще не дуже стара, але мені здається, що в мене вже почали оці ознаки старості проявлятися в плані мудрості (сміється).

Розмовляла Аніта Грабська

Народилася 28 січня 1990 року в м. Перм. Дегустаторка літер. Студентка Інституту журналістики. Друкувалася у виданнях: „Голос України”, „Свобода слова”, „Високий Замок”, „College” (список підростає). Науковець-початківець. Інтереси: бібліофілія, масова свідомість, міфи, якісні рецензії, Deutsch, мандри, етнофести, джаз, Айкідо, бальні танці, коні, ковзани.