«Градок» Караткевіча

Уладзімір Караткевіч – студент ІІІ курсу Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка. 1952 р. Фото з сайту www.uladzimir-karatkevich.com
Уладзімір Караткевіч – студент ІІІ курсу Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка. 1952 р. Фото з сайту www.uladzimir-karatkevich.com

Якщо у більшості європейських країн національні міфи творили поети, а модернізували їх історики, то реформатором білоруського міфу став поет, письменник і перекладач Уладзімір Караткевіч. 26 листопада йому мало би виповнитися 80 років.

Улідзімір Караткевіч народився 26 листопада 1930 року в містечку Орші на півдні Вітебщині. Там, у верхів’ях Дніпра впродовж століть жили його предки. Саме у тамтешніх лісах під час Січневого повстання проти російської влади 1863–1864 років один із його предків «по куделі» командував повстанським загоном і після його поразки в бою на північ від Рогачева був розстріляний російськими солдатами. Цьому повстанню під проводом Кастуся Калиновського, такому важливому для історичної пам’яті білорусів, Караткевіч згодом присвятив свій роман «Колосся під серпом Твоїм», повість, драму, кілька оповідань і низку віршів.

Вірші поет почав, за власним висловом, «бубніти», а потім і писати, із шести років, а у середній школі створив їх загалом близько двох сотень, тоді ж узявся писати оповідання, які власноруч ілюстрував. Під час ІІ світової війни Караткевіч жив на Уралі – в околицях Кунгура та в Оренбурзі. 1944 року він уперше приїхав до родичів у Київ і добре запам’ятав те спорожніле місто, руїни Хрещатої долини, численних ящірок, що грілися на каменях навколо Золотих воріт, золоті каштани на вулицях, здичавілі парки, аж три Лисі гори і Дніпро: «Все згадується підземний хід під мур Лаври і світло місяця на біленьких хатках Телички, які відбиваються у нічній воді. <…>. І те, як на світанку дивився у туман над Дніпром і здавалося, що ось напливуть із верхів’їв варязькі човни, і Аскольд із Діром спитають: „Чий це градок?”».

1949 року Караткевіч знову приїхав до Києва і вступив на філологічний факультет університету імені Тараса Шевченка. У Києві він, за власним зізнанням, був щасливий, а саме місто з його небагатьма вцілілими пам’ятками й залишками колись розкішного культурного середовища не лише виплекало в нього «почуття хронічної закоханості в Україну», а й допомогло оцінити «по-неземному чудову, зелену, вологу» Білорусь: «Дружба, небезпека, натяк на пробудження серця і натяк на майбутній шлях – от скільки всього щедро одвалила мені Україна, Київ. Так як же можу я, онук свого діда, не ставитися до них і до Білорусі з легкою доброю іронією, і як я можу не розбити носа кожному, хто надумає жартувати з них недобре і всерйоз?».

Караткевіч згадував свої університетські роки із сумішшю сорому та глибокої ніжності. Сорому – через, як він це назвав, «вульгаризацію навчання»: хто за радянської доби сидів за тими старими чорними партами у «червоному» та «жовтому» корпусах, пам’ятає, як затято тамтешні «мікроцефали» (вислів Караткевіча) накидали студентам «марксизм-ленінізм і пролетарський інтернаціоналізм» і як нещадно вони боролись із проявами «українського буржуазного націоналізму». А ніжності – бо ж були старі рукописи, вірші, книги, музеї, бібліотеки, архіви, опера, концерти симфонічної музики, друзі та дівчата: «А дівчата київські! Дай Боже, років десь так тридцять тому вони були такі вродливі, як мінські, слонімські, рогачевські, а отже – найпрекрасніші у світі. І, Боже мій, скільки ж вони завдали мені радості і переживань сердечних! <…> Дай вам Бог кохати і бути відринутим, і бути коханим, як кохали ми і як кохали нас. А так просто… дякую вам, київські дівчата, за все, що ви нам, що ви мені дарували. Дякую за всі безодні відчаю та вершини щастя, за пісні, за ласку, за вроду вашу, яка нетлінна довіку стоїть і стоятиме у моїх очах».

Уладзімір Караткевіч. 1963 р. Фото з сайту www.uladzimir-karatkevich.com
Уладзімір Караткевіч. 1963 р. Фото з сайту www.uladzimir-karatkevich.com

Після закінчення університету Караткевіч збирався бути не літератором, а літературознавцем. Він вступив до заочної аспірантури Київського університету, написав кілька статей («Богдановіч і сучасність», «Мовна стихія Пушкіна», «Темні місця „Слова…”», «Білоруські та українські шкільні драми»), почав працювати над дисертацією про відображення Січневого повстання 1863–1864 років у польській та східнослов’янських літературах і навіть склав кандидатські іспити. Проте літературознавцем Караткевіч так і не став, натомість вирішив написати про те повстання роман «Колосся під серпом Твоїм», публікацію якого уважав сплатою свого боргу перед повстанцями Калиновського і Білоруссю. Упродовж двох років Караткевіч учителював у селі Лісовичах неподалік Таращі на Київщині; тоді ж, улітку 1955-го, у мінському часописі «Полымя» був опублікований його перший вірш «Машека». І хоча після того Караткевіч ще два роки вчителював у рідній Орші, відтоді він уже почувався професійним літератором.

Протягом наступних дев’ятнадцяти років Караткевіч опублікував 4 романи, 9 повістей, 6 п’єс, 27 оповідань, 18 казок, 5 збірок віршів, 5 кіносценаріїв і численні переклади з Франка, Зерова, Чумака, Катулла, Міцкевича, Гамзатова, Байрона, Махтумкулі, Каріма, Малдоніса та Іоселіані. Офіційна критика звинувачувала Караткевіча в «абстрактному гуманізмі», а набір його роману «Леоніди не повернуться на Землю» був розсипаний у друкарні. Однак історичні твори письменника мали успіх, а знятий за його повістю «Дике полювання короля Стаха» однойменний кінофільм зажив слави і в Білорусі, і за її межами.

Історична проза Караткевіча дала поштовх радикальному оновленню білоруської ідентичності. У його творах білорус чи не вперше побачив себе не у традиційному для народницької та радянської літератури образі знедоленого «тутейшого» з-під солом’яної стріхи: пан сохи та коси у личаках на ногах і сіряку на плечах, із ковтуном на голові, трасянкою на вустах і вірою у свою меншовартість – у серці. Караткевіч поставив у центр модернізованого ним білоруського міфу цілковито інших культурних героїв: веселого шляхтича, вільного городянина, завзятого повстанця. Ці герої, як і їхній творець, найбільше поціновують кохання та свободу, але над усе – гідність: вона одна ніколи не минає, бо породжена сумлінням людини; тож вони можуть повторити слідом за Караткевічем: «Я пан жартувати сам із себе. Але нехай тільки спробує інший».

Для Уладзіміра Караткевіча — саме «На Білорусі Бог живе», і невипадково найвідоміший із його романів називається «Христос приземлився в Городні» – найзахіднішій з історичних столиць Білорусі. Але, на переконання письменника, ця фантастично гарна країна – «Земля під білими крилами», «Любов моя, Білорусь», – варта того, щоби за неї повстати навіть проти Бога. Білорусь і справді є головною темою всіх творів Караткевіча, а назва його вірша, що стала також назвою його останньої поетичної збірки, виглядає як пророцтво про долю самого автора і витвореної ним ідеальної країни – «Був. Є. Буду».

Востаннє Уладзімір Караткевіч був у Києві впродовж п’яти днів наприкінці червня – на початку липня 1984 року на ювілейній зустрічі випускників університету – за три тижні до своєї смерті… «І коли знову випливуть туманним Дніпром човни, і люди на них спитають мене: „Чий це градок? ”, – я озирнуся на кручі, на стародавнє місто на них і відповім востаннє: „Мій. Мій це градок. І моїм буде, допоки існує рід людський на землі, на берегах мого Дніпра”».

Віталій Пономарьов - нар. 1955 р. у Дніпропетровську, філософ, останні 48 років мешкає в Києві