Московська саґа

Василь Махно
Василь Махно

“Moscow, Moscow – закидаєм бомбами, буде вам Олімпіада ого-го-го” – співали ми парафраз з відомої пісні, яка класифікувалась як антирадянська і за яку можна було вилетіти з інституту.

Від 1982 року почали помирати генеральні секретарі. Це траплялося майже щороку, і країна звикла до цього ритуалу. Траурні марші воєнної оркестри ставали єдиною музикою країни, в якій ми жили, але яку не сприймали. Для нас, студентів 80-тих, це не віщувало нічого доброго, відчувалася деяка незручність: часті траури були пов’язані із забороною музики та всіляких забав. Тоді дехто навіть постраждав: пильні песиголовці системи вишукували по студентських гуртожитках і тих, хто порушував догму у нас секса нет, і тих, хто не дотримувався загальнодержавного трауру за любим вождем. А такі завжди знаходилися, розігріті алкоголем.

Моя перша поїздка до столиці родіни – Москви відбулася взимку, на початку 1982 року, коли ми з приятелем (a саме тоді помер Суслов) у плацкартному вагоні потягу «Львів-Москва» їхали і слухали траурні марші. Трапилося так, що якась приятелева родичка вийшла заміж за москвича, що само собою було тоді великим щастям. Зійшовши з потяга на Київському вокзалі, нас зустріла та родичка, і ми в метро доїхали до готелю “Космос”, поруч із яким мали мешкати у старому будинку з ліфтом, двері котрого потрібно було зачиняти самому.

Ще на вокзалі вдалося хапнути морозяного московського повітря разом із російською мовою Коля, давай, блядь, ко второму вагону кричав носильник в форменому одязі – шинелі і кашкеті – своєму напарникові, – і вони обидва швидко пхали перед себе возики для багажу, продираючись крізь натовп, який нерадо розступався. Вокзал був переповнений людьми: одні проводжали, інші зустрічали,

Ми потрапили у звичайну московську комуналку з довгим коридором, спільною кухнею і туалетом. Приятелева родичка займала зі своїм теперішнім чоловіком дві досить просторі кімнати. Він, як виявилося, чи то колишній льотчик чи то охоронець Сталіна, а під ту пору літній і немічний чоловік, так що їхній шлюбний контракт був укладений із двосторонньою вигодою: він матиме опіку, а вона – московську прописку, а по його смерті – й житлову площу у Москві.

Мешкаючи кілька днів поспіль, ми легко налаштувалися на московський ритм життя: знали мапу метра, вміли кидати жетони і проходити до ескалатора, з’їжджати і виїжджати ним до потягів і на поверхню. Москва справила на нас, провінціалів, сильне враження, нашу російську легко впізнавали москвичі, запитуючи: с Украйны, мальчики?

У “Букварі”, за яким я вчився у першому класі, чи не найпершій сторінці – зворушливий малюнок: Мавзолей і безконечний потік людей на Красній площі. Цей нескончаемый поток формувався в Александровському саду протягом кількох годин, а потім усіх виводили на площу, і всі прямували подивитися на вождя. Десь збоку Історичного музею була кімната для збереження речей, що, на думку охорони, становили якусь небезпеку для вождя світового пролетаріяту, навіть уже при вході до самого Мавзолею, перевдягнені у цивільний одяг ґебешники, строго пильнували за кожним, хто входив до Мавзолею. Бути в Москві і не бачити Лєніна, це те саме, що бути в Римі і не бачити папи римського, а оскільки до Рима нас не випускали, то залишалось задовільнятись Лєніним…

Січень 1982 року у Москві, типово московський січень: падав сніг, тримався мороз на рівні 15-20 градусів, місто прочитувалося за якимись колись вичитаними чи почутими топонімами: Савеловский вокзал, Белорусский вокзал, станция Ногина, Кремль, собор Василия Блаженного, Лобное место, ЦУМ, универмаг “Лейпциг”, Ваганьковское кладбище.

При вході до Ваганьковського цвинтаря нас запримітив місцевий барига, котрий швидко зметикував, із ким має справу: Высоцким интересуетесь? – і потягнув нас убік від могили Висоцького, засипаної снігом та квітами. Ми йшли за ним глибокими снігами, нарешті він зупинився, розстебнув горішній ґудзик свого темного імпортного пальта і витягнув з внутрішньої кишені велику пачку фоток Висоцького, на яких Висоцький з Маріною Владі, на кухні, на кораблі “Шота Руставелі”, з сиґаретою, в кашкеті. Висоцький на фото вибивався зі звичного уявлення про радянського актора чи поета, бо, по-перше, його пісні завше були з підтекстом, а ці фота свідчили про живу людину. Ціна, яку заправив нам цвинтарний барига, була зависока, як на наші студентські кишені, і ми гречно йому відмовили, але барига не відступав, він діставав інші пачки фотографій, витягував їх і, як філіґранний картяр, розгортав перед нами обличчя Висоцького неподалік його могили. Бізнес уже тоді переступав усі кордони, зокрема, й моралі.

Не порозумівшись із продавцем Висоцького, ми попрямували знову до його могили, постояли там, без квітів, ціна яких просто зашкалювала.

Роком пізніше в інститутському коридорі мене перепинив М., з котрим ми мандрували до Москви і, відвівши убік, витягнув кольоровий буклет про Висоцького, щойно виданий Спілкою кінематографістів СССР.

Я миттю погортав це видання.

– Де ти його взяв? – мені не вірилося, що навіть після смерті Висоцького у Радянському Союзі щось таке можливе.

– Купив у кіоску «Союздруку».

Ми вирішили, що на сьогодні наші заняття уже припинено, тому поспішили до найближчої  тролейбусної зупинки. Скуповувати буклети Висоцького почали з центру, але швидко переконалися, що хтось до нас це вже зробив, – і не дивно, бо у центрі мешкали в основному освободітелі, їх діти та внуки, котрі всю російськомовну літературу гребли кілограмами, а також такий буклет, цілком придатний товар для чорного книжкового ринку, котрий у Тернополі процвітав. Натомість на БАМі та Східному кіоскерки, тьоті пенсійного віку, що підробляли торгівлею газет та журналів, радо вивалювали нам усі примірники цього буклету, радіючи, що місячний план ці двоє навіжених студентів допоможуть їм виконати.

Після такого рейду дві десятки зі стипендії, котру лише вчора нам виплатили, зникли.

Ми стояли поруч із останнім нашим кіоском із набитими у кишенях буклетами і розкурювали одну на двох сиґарету. Відсирілі сірники ніяк не запалювались, порятував випадковий перехожий – у якого вдалося шибнути ще одну сигарету і припалити.

Ми курили, гріючи у рукавах курток свої розчервонілі від морозу  руки, – і раділи.

З кіоска, з тепла, що давав незаконно увімкнений калорифер, дивилася на нас із цікавістю тьотя-кіоскерка.

Снігові хмари, сірі, наче зеківський ватник, насувалися на місто.

Пронизливий лютневий вітер задував наші сиґарети.

А ми  на цьому вітрі впивалися свободою.