Японські історії в європейському контексті

Ольга Хоменко. KTLS. Японська історія: роман. — Харків: Фоліо, 2010
Ольга Хоменко. KTLS. Японська історія: роман. — Харків: Фоліо, 2010

Кожна людина, може переповісти історію свого життя, і то завжди буде цікаво іншому. Тільки великий сноб – або великий мізантроп — твердитиме, що воно не так. А насправді кожен літератор (не тільки фаховий) за певних умов може це зробити. І потрібні слова знайдуться, і потрібні факти біографії відсортуються. Але що далі після щирої розповіді про себе? Все-таки письменник має вміти вигадувати, бо, загалом, це спосіб сказати більшу правду, ніж документальна оповідь. І тому письменникам-початківцям не радили починати з автобіографії.

Але в постмодерну добу все змінилося. Можна взагалі тільки про себе й розповідати і на тому продуктивно робити літературну кар’єру. Це і тільки це робить, наприклад, досить успішна французька письменниця Анні Ерно. Бо ж у нашій біографії багато сюжетів, і кожен з них, переповіданий із належним надривом, або із належним гумором, може стати гідним літературним текстом. І тому тих, хто починає з автобіографії – або з тексту, написаному в риториці сповіді – сьогодні багато. В українській літературі, так само, як і в світовій. Скільки вже пророкують кінець текстам-сповідям, мовляв, ними літературний ринок перенасичено, – одначе, вони з’являються, їх читають і так воно в Україні й в усьому світі.

Ольга Хоменко дебютувала цього року романом «Японська історія. KTLS», чим додатково ввела Україну в європейський контекст. Не говоритиму за всю Європу, але у Франції вітрини кожної другої книгарні прикрашають тематично підібрані книжки на японську тематику. Неозброєне око помічає, що Японія інтригує французів, а така вітрина – шанс заманити до книгарні додаткового читача й покупця. А в Україні з’явилася чи не перша книжка про українців ХХІ сторіччя в Японії, і сама по собі тема також мала б інтригувати. Бо Японія – то зовсім інший світ, інша естетика, інша етика, інше мистецтво, інше все. Тому й діалог між Європою і Японією виходить такий цікавий.

«Японська історія» Ольги Хоменко – це кілька років життя української дівчини, яка нарешті стала доктором філософії Токійського університету. Але втратила кохання. Тема не нова для актуальної української, та й світової літератури. Але розроблена щиро, пристрасно й дотепно. Це історія діалогу культур, коли деталі роману важать більше, ніж сюжетні лінії. Переповідаючи історію свого шлюбу та його розриву, лірична героїня «Японської історії» паралельно згадує безліч українських історій. Історію своїх батьків, свекра й свекрухи, бабусі, тітки, друзів родини, а також і своїх друзів та знайомих – чомусь особливо щемко чіпляє історія австрійського хворого юнака – і ця мозаїка ніби підживлює центральну історію кохання та його загибелі, акцентує, відтінює й коментує ті чи інші моменти центральної історії.

В «Японській історії» діють молоді люди, які вже запросто подорожують із Токіо в Афіни через Відень і Цюріх, і це їхній природний спосіб життя, а не совкове хизування людини, яка «вирвалася». Але у досвіді Аліни все ще присутній досвід батьків, які жили по-іншому, і яким навіть не снилося, що їхні діти житимуть так. Як уже говорилося, своєю «Японською історією» Ольга Хоменко ввела українську літературу якщо не в європейський, то напевне у французький контекст із французькою актуальною «япономанією». А втім чи не Франція є квінтесенцією Європи? Тому мимоволі в пам’яті спливає суперпопулярна у франкомовному світі бельгійська письменниця Амелі Нотомб, яка суттєво посприяла моді на Японію у Франції. На початку ми говорили про документалізм і вигадку. Мовляв, коли письменник вигадує, виходить краще, ніж коли подає автобіографічні факти, чи факти, викладені в стилістиці автобіографізму. Амелі Нотомб спростувала це. Вона пише багато, її романи різні, але ті романи, де вона пригадує й аналізує той чи інший період свого життя («Страх і трепет», «Любовний саботаж», «Токійська наречена»), істотно кращі – щиріші, людяніші, та й стилістично довершеніші – за ті, де вона вибудовує якісь неймовірні умоглядні конструкції («Гігієна убивці», «Антихриста», «Злочин»).

Амели Нотомб. Токийская невеста. – Иностранка, 2010
Амели Нотомб. Токийская невеста. – Иностранка, 2010

А найкращі біографічні тексти Амелі Нотомб – це її щемкі оповіді про Японію, яку бельгійська письменниця також добре знає. Можливо, не так, як Ольга Хоменко, можливо, по-іншому. На відміну від Ольги Хоменко, Амелі Нотомб ієрогліфів так і не засвоїла, хоча й уміє розмовляти. Її батько був послом Бельгії в Японії, де й пройшло дитинство Амелі. А потім вона вже дівчиною кілька років жила в Токіо, працювала в японській фірмі, про що розповіла в романі Stupeur et Tremblement («Страх і трепет»). А також мала роман із японським хлопцем, про що розповіла в романі Ni Eve, ni Adam, який в російському перекладі іменується «Токійська наречена». Саме цей роман було б і цікаво, і показово порівняти із «Японською історією» Ольги Хоменко, попри всі відмінності між всесвітньо відомою бельгійкою і ще наразі маловідомою українкою. Бо ж у цих книгах так багато спільного! Той самий Токіо, той самий аеропорт Норіта. Те саме захоплення Японією як країною особливої краси,  мужності, своєрідної незламної честі. Той самий діалог культур, те саме нерозуміння, яке в обох випадках подається із незабутнім гумором. Із позиції гостросюжетної літератури обидві повісті «ні про що»: якби не талант обох авторок, якби не їхнє поетичне світосприйняття. В обох історіях спільна стилістика: важливіше, як сказано, а не про що. А головне, в обох японських історіях, і в українсько-японській, і в бельгійсько-японській  – незгода між чоловіком і жінкою, які, одначе, кохають одне одного.  Так, мало не кожен літературний твір про це. Але і в Ольги Хоменко, і в Амелі Нотомб в love story втручається Японія, і це робить обидві оповіді особливими.

Амелі, героїня Амелі Нотомб, не хоче заміж за японця, який їй дуже подобається і якого вона дуже цінує. Аліна Ольги Хоменко одружена з українцем, якого кохає і не хоче втратити. Та недаремно в українській мові слова «самотність», «самостійність», як і «самореалізація» – одного кореня. Чоловік Аліни йде від неї, і в цьому розриві уособлено чи не головний ґендерний конфлікт сучасної Європи: жінка, для якої самореалізація є важливою, має бути готова втратити коханого чоловіка. Бо чоловіки у своїй більшості ще не готові прийняти нову жінку, для якої кар’єра є не меншою цінністю, ніж кохання. Бельгійка до цього більш ніж готова. Та чи готова до цього українка?

Передостання фраза попереднього абзацу звучить аж до кітчу банально й потребує уточнення. Звичайно ж, в обох «японських історіях» ідеться не про кар’єру як набір зовнішніх фактів біографії, а про внутрішнє зростання, про духовні досягнення. Аліна хоче стати першою українкою, яка закінчила магістратуру Токійського університету, Амелі хоче стати письменницею, і поки пише першу книгу, не думає про успіх. І для обох дівчат це не просто кар’єрні поривання. В обох випадках мова йде про прорив до себе, до своєї сутності. І хоча до заявленої в анотації до книги Ольги Хоменко Самості дуже далеко, проте перші кроки на цьому шляху українка Аліна робить, і, як побачимо далі, вона на шляху до свого «я» стоїть вірніше, ніж бельгійка Амелі.

Коханець Амелі Рінрі дуже хоче стати її чоловіком, і обіцяє їй свободу після укладання шлюбу, але бельгійка переконана: це неможливо, бо свободи в шлюбі не буває. Там зовсім інші правила гри між чоловіком і жінкою. Тому Амелі втікає від Рінрі до Бельгії писати свою книгу «Гігієна убивці». Українка Аліна має ілюзії, що поки вона докладає зусиль для досягнення своєї мети, її чоловік Матвій також ітиме до своєї кар’єрної мети, і вони будуть разом. Але такий варіант не влаштовує українського чоловіка. В українській історії він ганебно утікає з Токіо «на запасний аеродром», до примітивної хижачки, з якою зраджував дружину, – магістрантки Токійського університету. Це призводить до стресової ситуації покинутої молодої жінки, мало не до нервового зриву.

Героїня бельгійсько-японської історії виявляє себе свідомішою, ніж героїня японсько-української. Дається взнаки тривалий досвід європейських цінностей, коли шлюб не є неодмінним атрибутом сучасної жінки. Але напруга в українсько-японській історії вища, ніж у милій повісті бельгійки, якій бракує того жару пристрасті, який тільки й робить історію кохання історією Кохання, а не історією «стосунків». Неодноразово згадана на сторінках «Токійської історії» полум’яна оповідь Маргерит Дюрас  «Хіросіма, любов моя» відтінює історію Амелі та Рінрі, промовляючи, що, попри всю зворушливість їхніх стосунків, між ними нема тої пристрасті, яка вимірюється в «хіросімах». Тут варто нагадати тим, хто добре не знає творчості Амелі Нотомб,  що таке її книга «Гігієна убивці», заради написання якої лірична героїня пожертвувала коханням до зворушливого Рінрі. Це роман, у якому письменник, Нобелівський лауреат, жовчний, злий монстр, який найбільше любить принижувати всіх пілряд, який може пересуватися лише в інвалідному візочку, бо весь час їсть, розкриває свою страшну таємницю: колись у стані екстазу він задушив кохану дівчину, про що не шкодує й досі. Чи не той демон, який диктував Амелі цей текст, блокував її здатність кохати, здатність відчувати біль розриву? Адже вона щиро зізнається, що ніколи не сумувала за Рінрі, коли того не було поряд.

А на сторінках українсько-японської історії читач, (особливо ж читачка!) мало не фізично відчує відчай і біль втрати кохання. І зрадіє, коли відчує, що відчай подолано, життя триває.  Зрадіє, що Аліна не здалася, що таки досягла своєї мети, хоча й без підтримки коханого. В кінці «Токійської нареченої» Рінрі, довідавшись про письменницький успіх своєї колишньої коханої, дарує Амелі «обійми самурая», що уособлює визнання її непересічності, визнання того, що банальна роль дружини заможного японця цій жінці аж ніяк не пасує. Так японсько-бельгійська love story здобуває завершеність. У випадку українсько-японської історії фінал лишається відкритим. «Все в неї буде добре», впевнена авторка в долі своєї ліричної героїні, і ми разом з нею.

Не втручатимемося в долю героїнь бельгійської письменниці. А українській випускниці магістратури токійського університету бажаємо зламати прикрий європейський сценарій, коли самостійність і жіноча самотність мало не автоматично випливають одна з одної. Як казав один із наймудріших мислителів ХХ сторіччя Ошо, справжнє кохання можливе тільки між рівними. В ліричної героїні Ольги Хоменко ще є шанс зустріти рівного. Зрештою, лірична героїня Амелі Нотомб не зустрічає, та й не хоче зустріти велике кохання (про це мало не всі її книги) не тільки тому, що вона така самостійна й самодостатня, а й тому, що в ній нема того вогню, який із надміром палає в душі української «кар’єристки».

Кілька слів про мову «Японської історії» нашої Ольги Хоменко. Звичайно ж, кожен читач побачить розкидані по всьому тексту прикрі русизми, яких би не було, якби у видавництві «Фоліо» був редактор. Але ця прикра відсутність редактора продемонструвала нам київську українську як вона є, коли поряд із природно вжитою шляхетною українською лексикою вирують російські вкраплення. Але це аж ніяк не суржиковий текст, українська перемагає. І підкреслено російська мова невірного коханого ліричної героїні теж про щось свідчить. Це один із моментів засадничої незгоди самостійної жінки й несамостійного чоловіка, незгоди, яка докотилась і відгукнулась луною аж у далекому Токіо.

На сторінках Ni Eve, ni Adam Амелі вчить Рінрі французькій і паралельно вдосконалюється в японській. Аліна Ольги Хоменко весь час самовдосконалюється, а її чоловік суттєво відстає. KTLS – це Kyiv Tokyo Love Story. Східноєвропейсько-японська  love story на порядок палкіша, ніж західноєвропейсько-японська. І українська жінка у своєму особистісному розвитку йде далі, ніж бельгійська. Так, в українки немає світової слави, але це зовнішнє. Проте її внутрішні здобутки чи не більші, бо подолати страждання – це більша перемога над долею, ніж не страждати. А українські чоловіки разом із книгою Ольги Хоменко отримали чергове попередження. Якщо вони й надалі не докладуть усіх мислимих зусиль для пошуків спільної мови з коханими, вони ризикують лишитися без справжніх жінок.
Амели Нотомб. Токийская невеста. – Иностранка, 2010