Словацький зв’язковий

З сайту ut.net.ua
З сайту ut.net.ua

1. Дивна земля

Є така дивна земля на сході Словаччини – Пряшівщина. Вона ніколи не була окреслена в яку-небудь адміністративну одиницю. Й існувала тільки в головах українських інтелектуалів. За центр цієї непозначеної на жодній мапі території вони обрали Пряшів, переважно словацьке місто, в якому, поміж іншим, буяло й українське культурне життя. Бо на північ і схід від нього суцільною смугою вздовж польського й українського кордонів розкинулися села, де мешкали українці. На початок ХХ століття їх налічувалося тут 130 тисяч.

Через сто років їхнє число  зменшилося в чотири рази. Далися взнаки як природна асиміляція, так і насильна. Люди переселялися з гір до словацьких  міст, закривалися українські школи, словакізувалася церква. За останнім переписом, українців залишилося близько 30 тисяч.

Пряшівщина завжди творила єдине ціле із Закарпаттям. Властиво, це і є Закарпаття, найзахідніша його частина, природне продовження Перечинщини і Великоберезнянщини, яке по карпатському хребту тяглася далі й далі на захід аж до Старої Любовні, далеко за Пряшевом і Бардієвом.

Нині на Пряшівщині вже не залишилося жодного населеного пункту, де би українці становили більшість. А колись таких було до сотні. Пряшівщина посідала четверту частину історичного Закарпаття – і за теренами, і за людністю. А нині тут українців лише 30 тисяч, коли на Закарпатті – вже понад мільйон. Такими є невмолимі втрати національного буття в чужій державі.

Тим дивовижнішим є феномен української літератури Словаччини — найпотужнішої і найорганізованішої діаспорної гілки нашого письменства.

Пряшів. Фото з сайту face-music.ch
Пряшів. Фото з сайту face-music.ch

2. Дивна література

На жаль, про цей феномен мало знають навіть літератори, не те що громадськість. Але спочатку кілька промовистих фактів. Запис першої української пісні у світі зроблено у ХVІ столітті саме на Пряшівщині — у селі Венеція поблизу Бардієва. Найбільші закарпатські будителі — Олександр Духнович та Олександр Павлович — народилися, більшу частину життя прожили і поховані на Пряшівщині. Саме вони були виразниками гасла: «Бо свої то за горами — не чужі. Русь — єдина». Перша українська літературна організація за кордоном заснована теж у Пряшеві — у 1850 році.

У міжвоєнний період Пряшівщина дала таких видатних українських письменників та громадських діячів, як Ірина Невицька та Зореслав. Феноменом післявоєнного часу стала Українська секція Спілки словацьких письменників. Гренджа-Донський, Іван Мацинський, Михайло Шмайда, Єва Бісс, Степан Гостиняк, Іван Яцканин, Йосип Збіглей — ці люди не просто творили українську літературу високої якості. Вони розширювали її межі, вносячи відчутні європейські інтонації. Це була абсолютно інша течія, якої так бракує материковій Україні.

Уже півстоліття у Пряшеві виходить український літературний журнал «Дукля», який значну увагу приділяє і Києву, Львову та Ужгороду. Це в той час, коли понад мільйонне Закарпаття так і не спромоглося на свій літературний часопис. Окремого слова заслуговує українське літературознавство Словаччини, представлене такими постатями, як Олена Рудловчак, Микола Неврлий, Михайло Мольнар, Юрій Бача, Микола Мушинка. Кілька десятків томів «Наукового збірника Музею української культури у Свиднику», по суті, реабілітували і зберегли всю довоєнну культурну спадщину Закарпаття.

Іван Яцканин. Фото О.Гавроша
Іван Яцканин. Фото О.Гавроша

А ще Пряшівщина — це історія єдиного професійного українського театру за кордоном, кафедра української філології при університеті, згаданий уже музей нашої культури у Свиднику, рівного якому нема в усій закордонній Європі, українське шкільництво, радіо, телебачення, преса.

І це все — на таку невеличку кількість населення. За освіченістю українці посідали перше місце в Словаччині, випереджаючи навіть словаків. Мабуть, звідси такі сильні літературні традиції. Наприклад, із півтисячі словацьких письменників – угорських є шістдесят, а українських – тридцять. Це при тому, що угорців у Словаччині – півмільйона або в 15 разів більше за українців.

На жаль, Україна майже не знає українське письменство Словаччини. Мовчимо вже про те, щоби його підтримувати чи популяризувати.

І хоча Ужгород розташований на словацькому кордоні і мав би нести прапор пропаганди в Україні нашої закордонної літератури, цього не стається. Спорадично щось відбувається, але продуманої і цілеспрямованої роботи нема. Проте останніми роками зросла цікавість до української літератури Словаччини. Нездоланний мур, вибудований в роки радянської влади, поволі крушиться.

У 2006 році  у видавництві «Закарпаття» вийшла ґрунтовна антологія «Під синіми Бескидами», в якій представлено близько півсотні українських авторів Словаччини. За останнє десятиліття в Ужгороді виступили Юрій Бача, Прокіп Колісник, Мілан Бобак, Василь Дацей, Йосип Збіглей. Частим гостем є академік Микола Мушинка. Нещодавно на фестиваль «Карпатська ватра» приїхали з Пряшева  Маруся Няхай та Ілля Галайда. А днями в Закарпатській обласній бібліотеці відбувся творчий вечір голови Спілки українських письменників Словаччини Івана Яцканина.

3. Дивний чоловік

Саме останньому належить велика роль у налагоджуванні літературних зв’язків між двома сусідніми народами. Пан Іван є унікальною людиною. Працював теле- і радіожурналістом, шість років керував словацькою газетою, викладав україністику в університеті в Банській Бистриці, багато років видає український літературно-мистецький журнал «Дукля» та часопис для дітей «Веселка». І попри те, що є офіційно безробітним (Пряшівщина – найдепресивніший регіон Словаччини), продовжує редагувати українські часописи навіть на громадських засадах.

Саме Іван Яцканин став зв’язковим між Україною та Словаччиною, регулярно навідуючись до Києва, Львова та Ужгорода за свої кошти і привозячи до Пряшева цілі торби книжок. «Для чого вам це?» — питають здивовано словацькі митники, оглядаючи валізи з літературою. – Невже ви це потребуєте?». «Не тільки потребую, але ще й читаю!» —  зі своїм тонким почуттям гумору відказує Іван. Через Яцканина про українців Словаччини стали більше знати в стольному Києві.

Але попри активну громадську діяльність,  не забуває і про творчість. Вийшло з десяток його збірок новел, дитячі оповідки, переклади. Причому перекладає не тільки з української на словацьку,  а й зі словацької — на рідну. Цьогоріч у Словаччині вийшла його антологія українського оповідання міжвоєнних років «Місячний сміх». Дві новели навіть транслювали по словацькому радіо. До речі, книжка побачила світ за кошти брата – Андрія Яцканина. Справжній культурний подвиг однієї родини.

На жаль, Україна не робить промоції своїй культурі за кордоном, як та ж маленька Словаччини. Найповніша антологія словацького оповідання ХХ століття «Таїна» у перекладах Івана Яцканина видаватиметься за кошти Міністерства культури Словаччини. Ось така виходить асиметричність.

28 серпня письменник відзначив своє шістдесятиліття. В Ужгороді днями відбувся творчий вечір, присвячений цій ювілейній даті. Іван Яцканин сповнений творчих задумів – пише кілька нових повістей. Нарешті і в Києві готується до друку його книжка. Видавництво «Веселка» збирається видати його збірку дитячих оповідань «Мій дід Робінзон».

Дмитро Павличко називає манеру письма Івана Яцканина «реалістичною, з домішкою імпресіонізму». Це  й не дивно, бо улюбленими авторами пряшівця є Михайло Коцюбинський та письменники розстріляного Відродження. Серед світових величин його ваблять Уїльям Фолкнер і Кнут Гамсун.

І ніяк не оминути його світлого суму з великою долею самоіронії. Коли на твоїх очах згасає народ, що ще залишається? Звідси й назви книжок Івана Яцканина: «Добрим я вже був»,  «В усьому винні чоловіки», «Дерев’яний смуток», «Як збиті пси», «Шрами і тіні»…

А завершилася творча зустріч Івана Яцканина в Ужгороді чудовою ідеєю: відкрити в Закарпатській обласній бібліотеці стелаж української літератури Словаччини. Адже за повоєнні роки там видано понад півтисячі назв українською мовою. Їх не знайдеш ні в Києві, ні у Львові, ні в близькому Ужгороді. Окремі книжки трапляються, але цілісної картини нема. Іван Яцканин пообіцяв, що таку добірку вони підготують.

Тож українська література Словаччини невдовзі буде представлена і на Закарпатті. Це хай невеликий, але дуже важливий крок з повернення спадщини  українців Прящівщини до рідних порогів.

Олександр Гаврош народився 26 березня 1971 року в Ужгороді. Закінчив факультет журналістики Львівського Національного університету імені Франка. Працює в закарпатських та всеукраїнських ЗМІ. Член Асоціації українських письменників. Переможець «Коронації слова» 2007 року (ІІ місце) та лауреат 2008 року за п’єси «Ромео і Жасмин» і «В Парижі красне літо…». Автор поетичних збірок «Фалічні знаки» («Дніпро», 2004), «Тіло лучниці» («Піраміда», 2006), «Коньяк з дощем»(«Факт», 2009); публіцистичних книжок «Моя р-р-революція» («Карпатська вежа», 2005), «Закарпатське століття: ХХ інтерв’ю», («Мистецька лінія», 2006) «Владика Мілан: «Свобода – це можливість обирати добро» («Карпатська вежа», 2009); «Точка перетину» («Грані-Т», 2009); дитячих повістей «Неймовірні пригоди Івана Сили, найдужчої людини світу» («Видавництво Старого Лева», 2007), «Пригоди тричі славного розбійника Пинті» («Видавництво Старого Лева», 2008). Остання стала лауреатом Всеукраїнського рейтингу «Книжка року-2008» як краще видання для школярів середнього та старшого віку. Упорядник гумористичних альманахів «Карпатський словоблуд» та «Карпатський блудослов». Упорядник публіцистичних дайджестів: «Украдена перемога: хроніка найбрутальніших виборів», «Мукачівська епопея», «Закарпаття: 15 справ УСБУ», «Михайло Заяць -- наша людина в кіно». Також твори друкувалися в часописах «Сучасність», «Київська Русь», «Ї», «Дніпро», антології «Біла книга кохання», альманахах «Джинсове покоління», «Корзо». Окремі твори перекладені білоруською, словацькою, польською, сербською мовами. Засновник і співголова журналістського клубу «НеТаємна вечеря». Автор багатьох творчих проектів. Лауреат журналістської премії імені Йосипа Терелі (2010 рік). Захоплення – література, історія, культура.