Одиночне катання. Жінка

Людмила Таран. Артеміда з ланню та інші новели. – Львів: Срібне слово, 2010
Людмила Таран. Артеміда з ланню та інші новели. – Львів: Срібне слово, 2010

Нова книжка Людмили Таран нагадує довільну програму з фігурного катання, яке за часів мого дитинства захоплено дивилися всі. Програма довільна, але є певний набір обов’язкових елементів, і без них – усіх тих потрійних акселів, сальховів, тулупів чи фліпів – нікуди. Мусиш стрибати, коли вже береш участь у змаганнях такого рівня.

Збірка «Артеміда з ланню» побачила світ у львівському видавництві «Срібне слово» обмеженим, як сказав би досвідчений піарник, накладом, зате в дуже стильному дизайні – вже не вперше обкладинку книжки Людмили Таран прикрашає картина Володимира Тарана, і вони пасують одне одному. А на четвертій сторінці, це ж треба, знайоме прізвище! – себто моє, щоправда, під словами… самої Людмили Таран, винесеними мною колись у заголовок рецензії на роман «Дзеркало Єдинорога». «Щось зовсім інше, ніж як пишуть чоловіки», – так його героїня визначала жіночу прозу, її природу і покликання.

Саме в цьому ключі, на прямому протиставленні чоловічого/жіночого, прочитав збірку автор передмови Віктор Неборак, і загальна інтонація цієї передмови – дещо розгублена. Чесно переповівши кілька сюжетів та підрахувавши кричуще незначну кількість більш-менш позитивних чоловічих образів, Неборак доходить висновку: «письменниці не надто йдеться про спроможність українських чоловіків зазнати щастя. Та, безперечно, серед читачів цієї книги будуть і чоловіки, хай не такі занудні, як я, котрі розуміють або зрозуміють у процесі читання, що деякі складові жіночого благополуччя – у їхніх надійних чоловічих руках».
Однак насправді з жіночою прозою у сучасній Україні не все так просто. В одиночному катанні, де задають чемпіонську планку наші льодові зірки Оксана Забужко і Марія Матіос, уже склалося певне коло обов’язкових елементів програми, наскрізних тем і трендів, оминути які письменниці з претензіями на місце в олімпійській збірній не випадає. І Людмила Таран, досвідчена новелістка, котра, втім, раніше майже не виходила за межі особистого, чуттєвого чи химерного, – стрибає оті потрійні сальхови й акселі. Оповідання про сталінські табори! Про національно-мовну ідентичність! Еротична новела, написана від імені чоловіка! А ось інший набір елементів, обкатаний до блиску на гендерних студіях: про жіночу особистісну нереалізованість, про шлюб з іноземцем, про домашнє насильство…

Не всі елементи виконано однаково чисто. В дівчину-селянку, репресовану за сталінських часів («Таємний сад»), яка на допиті з холодним розумом аналітика намагається «не згубити жодної ниточки із запитань слідчого і своїх відповідей, тримати їх у своїх руках» (а паралельно ще й читає молитву!) – не вірю. Так само як і в чоловіка, котрий, роздивляючись зблизька жінку своєї мрії («Артеміда з ланню»), бачить «чорне плаття з невеликим викотом, рукава – три чверті» (коли б ще він був модельєр – але ж ні, журналіст!). А в оповіданні «Сповідь Софії Оксамитної» найбільш виважену й дорослу позицію демонструє юна героїня, щиро не розуміючи, чому її мати робить проблему зі своєї національності та мови спілкування (на жаль, потім ця дівчинка виросте й теж, м’яко кажучи, не порозумнішає).

Натомість дуже точно й трагічно змальовано немолоду жінку, змушену доглядати немічних і психологічно нестерпних батьків, у той час коли вона б воліла радісно ростити немовля-онука («Туринська плащаниця»): ситуація настільки ж пересічно-життєва, наскільки й безвихідна. Найцікавіша ж новела в збірці інтригує латинською назвою «Quousque tandem abutere, Катерино», тобто інтригувала б, якби читачам не розтлумачили одразу ж алюзію на Цицерона в посиланні внизу сторінки (ну навіщо? – у тексті ж є пояснення в потрібному місці). Автоіронічний образ такої собі письменниці, котру весь час відривають від літературної творчості то робочі, то господарські клопоти, міг би витягти окрему новелу цілком у тренді сучасного українського жіночого фігурного катання, себто прози. Але тут усе складніше, бо в письменниці є її героїня – Катерина. І навіть дві.

Дві літературні (мається на увазі література-в-літературі) реальності, пов’язані образом вогнища, розпаленого з книжок, химерно переплітаються і віддзеркалюють одна одну. Катерина-відьма перед судом інквізиції – і Катерина-домогосподарка, зневажена як жінка чоловіком-інтелігентом. А між ними письменниця, котра не може дати їм ради, так само, як неспроможна, постійно відволікаючись то на дзвінки колег, то на незаметену хату, вирішити вічні проблеми українського жіноцтва, включно зі своїми власними…

А завершує збірку есей під грайливою назвою «Про один мій роман», лайт-версію якого читачі «ЛітАкценту» могли прочитати на блозі Людмили Таран. Письменниця розповідає історію своїх бурхливих стосунків… з комп’ютером. «…Невдоволена (чим? ким?) закрила того DELL’а, натомість для заспокоєння душі відкрила свого старенького «Мака», на якому й пишу цю історію.

…Через те й думаю: ніколи б не вийшла заміж удруге.

А до чого тут, власне, заміжжя?..»

Оце і я, гріх не похвалитися, закінчую цю рецензію на гламурному SAMSUNG’ові з лискучою червоною кришечкою. Оскільки мого попереднього, кишенькового ASUS’а з блакитною, випадково втопила в морі цього літа.

Сподіваюся, заміжжя тут і справді ні до чого.

Яна Дубинянська

Народилася 1975 року в Криму, м.Феодосія. Закінчила Кримське художнє училище та Київський інститут журналістики. Живе в Києві, працює у сфері журналістики. Письменниця, авторка кількох романів і численних повістей та оповідань, виданих в Україні й Росії. Лауреатка літературних премій «Смолоскип», «Портал», «Русская премия».