Світлій пам’яті Михайлини Коцюбинської

Роксоляна Свято
Роксоляна Свято

Вцілілій миті тій нема ціни,
Бо час – одлуння втрати: він – це ми.
(Андрій Содомора)

Певно, є своя мудрість у тому, що Михайлина Коцюбинська відійшла у вічність саме 7 січня, в перший день Різдва Христового. Бо ж лише тінь цієї найрадіснішої в історії християнства події здатна хоч трохи пом’якшити смуток усіх тих, хто мав радість знати пані Михайлину. І тих багатьох, кому ще довго щемітиме її втрата.

Мабуть, найближчим часом чимало писатимуть про її роль у шістдесятницьких процесах, намагатимуться оцінити плоди її таки направду неймовірної працездатності, згадуватимуть про знамените прізвище й спадкоємність традицій.

І все це, поза сумніом, належить робити.

Але в цьому тексті мені хотілося би згадати про інше – те, що залишиться поза назвами статей, стислим викладом суті досліджень чи переліками здобутків і нагород. Це – всі ті моменти, які здатні вивітрити з некрологу атмосферу енциклопедичної сухості й дати змогу побачити за сукупністю фактів живий земний образ, хай навіть дуже суб’єктивний і фраґментарний.

Зрештою, саме такій особистій перспективі, в тому числі, й у розмові про літературу, надавала особливої ваги пані Михайлина. Й аж ніяк не випадково темою її найбільшого дослідження стало листування як літературний жанр – простіше кажучи, той текстуальний простір, де «художність» співіснує з приватністю, де вже «народилася» література, але ще не зникла фігура самого автора.

Про її ж власну перспективу осмислення світу можна чимало дізнатися з «Книги споминів» (Харків: Акта, 2006) – книжки, яку можна прочитувати не лише як приватну біографію, а і як одну з версій української історії ХХ століття; версію, з одного боку, одиничну й виняткову, та водночас дуже показову.

Сама ж Михайлина Коцюбинська належала до тієї рідкісної породи людей, які просто не вміли працювати несумлінно, байдуже, стосувалося це власних студій чи всієї тієї неосяжної за обсягом і не помітної для читача наукової роботи, вершиною якої, поза сумнівом, стало впорядкування багатотомника Василя Стуса.

Особисто ж для мене найдивовижнішою рисою пані Михайлини, рисою, що робила її дуже нетиповою шістдесятницею в моїх очах, була постійна відкритість до нового. Її без перебільшень цікавило все, що з’являлося в літературі: від нових есеїв Тараса Прохаська, щойно видрукованих із інтернету, до «Музею…» Оксани Забужко; від літературно-критичної есеїстики Костя Москальця до документалістики Григорія Гусейнова; від «Людей за темних часів» Ганни Арендт до українських перекладів Орхана Памука та Чеслава Мілоша.

Однією з останніх книжок, із величезним захопленням нею прочитаних, був «Ґоттленд» Маріуша Щиґела, багато сюжетів із якого видалися пані Михайлині майже біографічними.

Та, власне, вона й сама була невичерпним джерелом інформації. Саме завдяки їй я вже цієї осені відкрила для себе есеїстику Ольги Седакової, а також книжку «лекцій» Валентина Сильвестрова.

Водночас таке активне читацьке життя, здавалося, дуже мало позначалося на обсягах її власної роботи. Це – і впорядкування численних збірників спогадів і листувань, ґрунтовні, зазвичай на десятки сторінок, передмови до літературних видань, періодичні рецензії в пресі: інколи мені здавалося, що пані Михайлина просто не знає, що буває лінь. А ще часто думалося, що на таку безкорисливість і, зрештою, неамбіційність у роботі вже не здатне жодне наступне покоління.

Література була хоч і головним, але далеко не єдиним інтересом пані Михайлини.

Її завжди цікавили враження від усіх тих культурних подій, що в останні роки лишалися вимушено недосяжними: від концерту Боббі Макферріна та вистав «Гогольфесту» до фільму Кіри Муратової «Мелодії для катеринки».

Хотілося би згадати і про її філателістське захоплення: прозора папка з улюбленими марками (періодично поповнювана новими екземплярами) постійно лежала на її невеликому робочому столі. А справа над ним висів портрет її матері – вірменки за походженням Катерини Бедризової.

Вона вміла цікаво розповідати про власне життя. Мала неймовірне почуття гумору й майже фотографічну пам’ять на анекдоти (в тому числі, й дуже пікантні), й завжди охоче їх переповідала.

Ще пані Михайлина мала особливий пієтет до класичної музики, здається, відтоді, як сама почала в юності грати на фортепіано.

Також вона ніжно любила свого кота Тимка, який, за її розповідями, щоранку приходив вітатися.

Врешті-решт вона просто вміла тішитися життям і знала, як ділитися цим відчуттям з іншими.

І саме такою світлою, по-родинному теплою і з ніжно усміхненим поглядом мені б і хотілося її запам’ятати…