Оповідь про українських жінок і Тадеуша Ружевича

Віктор Неборак
Віктор Неборак

Літні канікули 1981 року ми, студенти філологічного факультету Львівського університету ім. Івана Франка, повинні були офірувати «трудовій практиці». Дехто подався у студентські будівельні загони, а я вирішив побути у ролі вагонного провідника поїздів дальнього сполучення. Щоліта юрби радянських людей вирушали з усіх усюд на чорноморські пляжі, і саме тому на залізничних коліях країни з’являлися додаткові поїзди, і для їх обслуговування потрібні були сезонні провідники, котрих набирали зі студентів. Я здійснював рейси поїздом «Львів – Сімферополь» і на власні очі бачив, як непросто відпочивальникам не лише дістатися до місця відпочинку, а й повернутися додому. Отож ми, недосвідчені студенти-провідники, відчували величезну спокусу садовити у свої вагони «зайців» (безквиткових пасажирів) і заробляти таким чином додаткову копійку. Та мова тут не про те. На одній зі станцій ще на території півострова Крим хтось із колег-студентів сповістив мені, що в його вагоні їде Галя Пагутяк, моя колишня одногрупниця. Галя провчилася два роки у Львові, а потім перевелася до Київського університету ім. Тараса Шевченка. Галя писала повісті й оповідання. Галя читала такі книги, про які ми і не чули. Галя вміла вимовляти таємниче слово «екзистенціалізм». І ось Галя їхала з Криму додому в поїзді, де я працював провідником. Чи то їй не сподобалася місцина, де вона відпочивала, чи товариство, з яким їй довелося відпочивати, та коли я знайшов її в одному з вагонів, вона дала мені зрозуміти, що Криму з неї вже досить. Галю було непросто розговорити. Вона тоді, як і тепер, була класичним інтровертом, ховалася, як слимачок, сама у себе, за своє довге хіппове руде волосся. Те, що для мене було доказом чудесності, наприклад, наша випадкова зустріч, для неї могло виглядати підозрілим. Вона знала, що в нашій країні багато недобрих людей, які стежать за добрими і хочуть їм нашкодити. Та ми були приятелями, і я не міг належати до таємної мережі недобрих агентів, тим більше у формі провідника. Галя знала, що я віршую, і деякі мої вірші (рима, надмірна юнацька метафорика, класична силабо-тоніка), їй навіть подобалися. Та вона вміла ошелешувати. Вона витягла зі своєї валізи тоненьку книжечку. На обкладинці був портрет немолодого чоловіка. Галя подарувала мені її зі словами: «Це поезія Тадеуша Ружевича. Такі речі варто знати». Книга вийшла у Москві, у видавництві «Молодая гвардия», роком перед тим (1980). Перекладач – Владислав Бурич. Вибрані вірші видатного польського поета з чотирнадцяти його книг розмістилися на 63-ох сторінках. Тираж становив 50 тисяч примірників – фантастична як для поезії кількість. Один із тих примірників я тримав у руках. Наговорившись, а точніше намовчавшись із Галею, я попрощався і побрів крізь вагони до свого службового купе. Там я розгорнув книжку і відкрив для себе Іншу Поезію. Це сталося десь у південних степах України під перестук вагонних коліс. Незважаючи на томи засвоєної університетської мудрості, я, звичайно ж, був невігласом і про модерну поезію мав приблизне уявлення. Верлібри, які зустрічав на сторінках українського журналу іноземних літератур «Всесвіт», вважав підрядниками. Думав, що перекладачам не вистачало часу добирати рими і ритми. Я не розумів, у чому полягає верліброва «фішка». Українська поезія в усі віки носилася зі своєю наспівністю й образністю. Здається, жоден верлібр не потрапив у тодішні шкільні хрестоматії з української літератури. Згодом я довідався, що були винятки і навіть молодий Павло Тичина писав вільні вірші. Щось верліброве траплялося і в живого офіційного класика Івана Драча. Про Калинця, Чубая і поетів «Київської школи» я тоді нічого не чув. Та й врешті, як довідався згодом, на їхню поезію було накладено заборону. Російська поезія взагалі була суцільно неверлібровою. Офіційна поезія 70-х так наче присягла на вірність силабо-тоніці. Могло скластися враження, що десь на рівні керівної верхівки Совєцького Союзу було прийнято рішення: соціалістичні вірші мають бути з відповідними ритмом і римами, а вільні вірші – це облудна мода, яку поширює капіталістичний Захід разом з рок-н-ролом, джинсами та іншими різновидами отрути. Отож до моменту першого знайомства з поезією Ружевича я аж ніяк не був таємним сповідником верлібризації і не розумів, у чому переваги верлібру. І раптом – сталося. Слова, не розмиті метафоризацією, не роз’єднані розділовими знаками, а лише інтервалами і рядками, промовляли – чітко і без реверансів – найважливіше, саме те, що потрібно. Слова були наповнені значенням, а не настроєм вкупі зі звукописом і наспівністю. І не виникало жодного відчуття, що бракує якихось поетичних аксесуарів. Якщо поезія – це мова сенсу, то до мене напряму зі сторінок збірки Ружевича промовляла саме поезія. Я перечитував «Оповідання про старих жінок», і від перших слів зізнання поета в любові до старих бридких злих жінок і до останніх слів вірша, де з’являється усмішка молодої дівчини, відчував себе у вирі впізнаваних асоціацій. Старою жінкою була моя бабця Катерина Карвацька, яка щодня впродовж десятиліть робила необхідну для життя великої родини жіночу роботу, незважаючи на війни, пошесті, нищення, втрати. Щоправда, я не вважав свою бабцю ані бридкою, ані злою. Я вважав її  доброю і лагідною, хоча її долоні були тверді, а шкіра на руках суха і зморшкувата. Бабця була ровесницею ХХ-го століття, рано втратила свою маму, підробляла покоївкою в помешканнях заможних міщан у Львові. Вона одружилася з дідом Михайлом, який був австрійським солдатом під час Першої світової війни, а власне дизертиром з італійського фронту. Якби війна закінчилася трохи пізніше і Австро-Угорщина не розпалася, діда Михайла могли б розстріляти, і не було б нікого з його нащадків. Отож я не маю сентименту до Австро-Угорщини. У бабці з дідом було чотири сини, з яких двоє загинули в Другу світову, а один помер немовлям, і шість доньок. Моя мама була шостою дитиною в сім’ї Карвацьких, народилася за два роки до початку Другої світової… Бабця Катерина справді бачила велич і нікчемність у реальних вимірах і знала, що таке потреба дня буденного. Ружевич показав мені, що поезія не лише в дівочих принадах, а й у зморшках старих жінок. Показав, не прикрашуючи свої зрозумілі слова жодною літературщиною. Раптом я зрозумів, що поезія не лише в чомусь надзвичайному, а й у тому, що здається повторювальним і цілком звичним. Я зрозумів, що не конче шукати поезію в несподіваних сполученнях слів і рідкісних римах. Вона – довкола і в мені, та потрібно стати настільки прозорим, щоб межа між мною і нею зникла, і поезія проходила крізь мене без перешкод. Я відчув, що навіть записувати її необов’язково – варто якнайповніше жити нею, споживати її, як хліб наш щоденний, і намагатися бути справжнім, не паперовим, не пластиковим.

Пізніше прийшов час на знайомство з більшим обсягом поезії Ружевича, а також з його прозою і драматургією. І завжди під час читання було відчуття – це саме те, що треба і чого так бракує українській (принаймні тій, що друкувалася в офіційних виданнях) літературі.

Проминули роки, і в перекладах моєї дружини Ярини Сенчишин вийшли «Вибрані вірші» Ружевича у Львові (1997), де подано і польські оригінали. Поет отримав кілька примірників цієї книги і відгукнувся до Ярини листом, написаним власноруч.

Ми з дружиною ніколи не чули, як наш улюблений поет читає свої вірші, не були на жодному його літературному вечорі, не  бачили жодної телепередачі з його участю. Тобто не перебували під чаром поетичного навіювання, яким володіє більшість поетів. Ми спілкувалися лише з текстами Ружевича. Та ці тексти перезнайомили нас із багатьма людьми, які стали нашими приятелями. В Україні почав ширитися новий різновид шанувальників поезії. Це читачі Ружевича. І, може, найголовніше – Ружевич примирив нас із тим, що ми зазвичай вважаємо буденністю, і навчив цінувати звичайні речі як безцінний дар.