Бокал сонця від Ірини Жиленко

Ірина Жиленко. Світло вечірнє: Поезії. — К.: Унів. вид-во Пульсари, 2010
Ірина Жиленко. Світло вечірнє: Поезії. — К.: Унів. вид-во Пульсари, 2010

Про її поезію воліють не говорити.

І, здається, я зрозуміла, чому.

Цієї поетеси, за словами Михайлини Коцюбинської, «критика аж ніяк не розбестила увагою», думаю, передусім не через своєрідність ліричного світу і «самобутній індивідуалізм», як вважає та ж таки п.Михайлина. І не лише тому, що вона, будучи дослідником людської душі й душі суспільства, на відміну від більшості шістдесятників, уникає «барабанного гучнопису», як зазначає Олександр Яровий.

Як на мене, основна причина — значно простіша.

Її поезія настільки справжня, настільки повнокровна й самодостатня (Василь Стус ще в 1971 р. обмовився, що в ній багато «здорово-людського»), що всі слова про неї будуть видаватись лише половою, пустоцвітом, шумовинням, а «Я ж маленька вода, що в глибинах живе. / Шумовиння не треба мені».

Її вірші, за висловом Юрія Лисиці, — «диво, яке треба пережити, а не пояснити».

Чи ризикую і я, намагаючись, попри все, таки щось «пояснити»? Звісно, ризикую. Чи боюсь? Безперечно! Чи обіцяю уникнути зайвого цитування поетичних рядків, до чого нерідко вдаються, коли сама поезія краща за те, що хочеться про неї сказати? Звісно, не обіцяю! Надто ж — враховуючи, що наклад її останньої книжки «Світло вечірнє», про яку йдеться (а це всього тисяча примірників), уже розсіявся, як сліди на піску (чи пак — як вечірнє світло в сутінках), і цитати — може, єдині «промінчики-соломинки», крізь які ще можна «сьорбнути» вишуканого «світло-вечірнього» еліксиру.

Але переконана: варто показати, як — хоч глухим відлунням, хоч блідим полиняним відблиском, — але відгукується, відбивається у читацькому дзеркалі її Слово. Її «Світло вечірнє» — нова поетична збірка.

«Світло вечірнє» — чомусь виникає в уяві не штучне сяйво нічного вікна (хоч воно часто й успішно зринає в «жиленківських» поезіях), а сакральне сонячне світло, образ якого пронизує не лише цю книжку, але й усі попередні збірки п.Ірини.

На перший погляд, це книга про старість і про близький Відхід за Межу. Про це натякають і назва, і прекрасно оформлена (художній редактор Л.В.Міщук) обкладинка: лугові трави, за якими вже майже заховалось вечірнє сонце. А високо в небі сережка спадного місяця — символ згасання…

Про це чітко промовлять форзаци. Перший — афористичним чотиривіршем, мало не тостом: «Нехай не здригнеться / й не схибить рука. / Допити. Дожити. / Розбити бокал / на тисячі віршів-дзеркал». Останній — віршем-зверненням до Бога про кожен рядок і день, які пишуться-проживаються, мов останні, та підсумком: «…Ми вже своє зробили. / Далі — турбота Божа».

Це обумовлюється також коротенькою анотацією, де вміщено ще один афоризм: «Боятись про старість писать — все одно, / що недопивати в бокалі вино, / бо страшно побачити дно», — і дуже слушно зазначено, що поетеса не боїться ні «дна», ні старості, ні самої смерті. Все це — життя, і все це — поезія».

Втім, перш ніж торкнутись віршів (ніяк не зважуюсь цього робити: це як залишити перший слід на першому снігу, як скаламутити непочату воду), — невеличкий «ліричний» відступ.

Ірина Жиленко давно зачіпає цю тему. Лірична героїня міркувала про неминуче ще в збірці «Автопортрет у червоному» (1971), бо вже тоді «бавилась» у цикл «Казки на заході сонця», вже тоді «розкривши очі», «ждала кінця» й була готова своїм «ласкавим кріслом, своїм блокнотом і собою» поступитись «прибоям дощів» (вірш «Вікно»).

Вона спритно —  легкими стрибками — змальовує всі «сходинки» людського життя у книжці «Вікно у сад» (1978), твори з якої потім увійшли до книги «Збулося літо»:
…І сімдесят, і далі… І ще, і ще — і все!
Хтось тяжко заридає. Хтось квіти принесе.
По східцях, як по гамі, донизу — о печаль!
І плаче донька-мама і донька-онуча.
Червоні черепиці на пагорбах горять.
Мені ж ласкаво спиться… Кому там докорять?
Це так було красиво — збігать
по сходах
вниз!
Горошок синій-синій, і повні очі сліз…

Лірична героїня майстерно пише про себе в минулому часі у збірці «Дім під каштаном» (1982):
Нас вина легко так хмелили,
Легким був труд, і сон, і шлях,
І навіть, коли спать лягли ми, —
Легкою нам була земля.

У вірші «Любов» з «Вечірки у старій винарні» (1994) героїня повнокровно й красиво проживає всі фази людського життя — то пташкою (що «і спіймана — літала»), то — квіткою (що «і зірвана — цвіла»), то — яблуком (яке «проростало дітьми»), то свічкою (котра «і згаснувши — була»).

Цілу баладу людського життя і людської минущості змальовує письменниця й у вірші майже десятилітньої давності: «…Тут, де була я молода, / і де старенькою була я, — / лишилась теплота гнізда, / а ластівки уже немає…». Ластівка — теж один з улюблених «жиленківських» образів, який свого часу дав назву двом книжкам вибраного «Євангеліє від ластівки» (1999 і 2000), — «промайнула» і в «Світлі вечірньому»: «рука моя, розміром з ластів’я, що в’янула, в’янула, в’я…».

Роздуми про старість (за Іриною Жиленко — про хворобу, при якій «не потрібно вживать препарати», хоч від неї і «треба вмирати») й перехід за вічну межу («кожен день — лиш острівець у океані смерті») подані в п.Ірини не лише зі смутком, а навіть із гумором. Вона її опоетизувала, «освітлила», ту «найгіркішу гру» — у смерть! Світлими і святковими запам’яталися їй з дитинства обличчя бабусь, котрі, розвішавши на провітрювання зі скрині своє вбрання «на смерть», гомоніли про щось своє і мали обличчя світлі, очікувальні, нетутешні, «як у наречених перед незвіданістю заміжжя» («Homo feriens»). Тож не дивно, що треба «прожити легко, як всміхнутись. / І померти просто, як зітхнуть». У її ліриці Господь просить бути людей веселими, бо ж: «Я веселих і вільних пустив вас у світ. / І прийму — лиш веселих і вільних».

А як щемко й водночас по-філософськи стоїчно сказано про «це» у поезії, яка, здається, не ввійшла до жодної збірки, — «Небо, мов сіренька полотнинка»: «небо все сіріше, я старіша», «може, вже й не треба отаких», — і раптом парадоксальне спостереження-зізнання:
Та стоять до мене в черзі вірші —
лиш встигай записувати їх.

А потім — так само парадоксально і з мужнім розумінням дивиться в очі неминучому:
…Допишу я вірш, і тайкома
передам Останньому: скажи там,
хай ніхто вже черги не займа…

Поетеса так давно і так прекрасно-містко прожила життя й перебула смерть у своїх віршах, що вже, здається, її нічим не здивуєш, і чекати, здавалося б, нічого. Проте (радій, читачу!) вони, ті невгамовні вірші — стають і стають у чергу! Вислів про те, що поезія любить молодих (якщо розуміти його буквально, звісно) — не про Ірину Жиленко: вона прекрасна й нова у кожній наступній книжці!..

І «Світло вечірнє» — не виняток.

Хіба що думки й почуття тут стають ще глибші, ще справжніші, ще місткіші! Що більше «час обріза довкола мене простір. / Хоч стій у ньому на одній нозі», — то вище від будь-яких слів («Бо що слова?») стає героїня. І нарівні мовчить із Богом, а вірш уже пишеться «на мові безмов’я», такий «не напоказ», що справді: «повняться світи» її «промовистим мовчанням»!

Від того мовчання краще починають бачити очі. Від нього прозріваєш, несподівано помічаючи і «стареньку» на лаві, «якої уже нема», і дівчатко біля неї, «якого іще немає», і — часи, коли, власне, ще й «не було часів» і «пам’ять ще почата не була»…

«Я вірші не пишу — я ними плачу» — промовляє лірична героїня — прямісінько із «дна свойого дня». І біль її стає світлом, від якого «засвічуються зірки безжалісного космосу»…

Щоправда, є в книжці й те, чого просто-таки не приймає душа. Ні, аж ніяк не йдеться про дещицю русизмів і кальок («пугало», «лиши′ться», «привідхилю» (замість «відхилю»), «приглянешся» (сподобаєшся), «сторожи′ть», «постої′ть», «постоя′ли», «старість свою (треба старості своєї) не люблю» тощо): хоч вони часом кидають тінь на рядок, проте, за жиленківським висловом, «потрух» і «лушпа» не здатні зіпсувати величі Слова!

Йдеться про вірші, в яких авторка, всупереч притаманній їй життєстійкості; провалюється в прірву чорної безвиході авторка, чиє ім’я-прізвище якої утверджують життя («паспортне» Іраїда перекладається з грецької як «героїчна» а Ірина — «мирна» — співзвучна з праукраїнською Яриною: ярина′ — весняні посіви, Ярило — весняне сонце. Жиленко ж — від «жилавий», витривалий:
Я вже звусь не Ірина, на жаль.
Називай мене «смертна печаль».
Називай мене «та, що минула»…
Обмануло життя, обмануло…

Сім років тому, 23жовтня 2003 року п.Ірина поховала свого чоловіка, видатного прозаїка Володимира Дрозда:
…Він помер тільки раз. Удосвіта.
Відступилися муки земні.
А мені помирать щоосені.
І сьогодні вмирать мені.

Погодьтеся, щоразу при читанні цих моторошних слів від їх «скальпельної» точності мимоволі «помирається» й собі. Проте авторка не зважає, і ріже по-живому далі: «…Бо мало рим до слова «смерть», / а інших слів не хочу знати»!.. І ще, і ще, і ще!.. «Дзеркала напнулись чорним полотном», «померли всі слова», «життя вже не стосується мене», «спини моє серце», «чорнокрила омела-жура», «життя домучує»… Може скластися враження, що героїня, не маючи виходу зі свого відчаю, навмисно безжально жбурляється жорстокими чорними о′бразами-обра′зами, що за свою біду мстить собі, світові і нам у ньому!..

Невже?.. Невже — все? Невже таки «настали ночі ті, і дні. / Непрохані. В жалобному вбранні», на прикрощі душевні нашаровуються прикрощі побутові» і просвітку в збірці вже не побачимо?.. А схоже, що так!
…Ще й дах протік.
Сусід поставив латку…

В якийсь (можливо, саме в цей) момент, щиро кажучи, виникає навіть бажання згорнути книжку, бо читати далі стає нестерпно.
Та раптом — вже коли ні на що добре не сподіваєшся! —
—А в тебе, равлику, не протікає хатка?

Ось воно! Те, заради чого книжки таки не згорнуто! Це вона — справжня Ірина Жиленко!

І ми, як заплакані діти, полегшено зітхаємо, повторюючи вслід за героїнею: «І вперше усміх серцем перебіг»!..

І Господь уже втирає «вдовину сльозу» і знов прочинилось вікно — «впустить зозулі змерзлий голосок», щоб «віднайти до нього риму» (а не до слова «смерть»!), «і ти навчиш, як знову полюбити / розлюблену красу земного світу», бо —
…усе, що писалося — вже замолила…
І, пронизані золотом чуда світи,
Розгорнулись, мов янгольські крила,
Обняли і у смерть не пустили!..

«І знову я бранець життя!» — ніби дивується сама собі героїня. І ми — з нею разом!..

Дякувати Богу, все стало на свої місця, сонце продовжує гріти й тримати круг себе планети, а Ірина Жиленко — це Ірина Жиленко!
…І жінка з мирним іменем Ірина
Прокинеться і пригадає рими.

Та сама, яка й раніше завжди вміла робити свято серед буднів (і — з буднів): «…Давай, земляче, як зумієм, / Уславим царствіє земне / Під сонцем миру і надії». І — «вирощувати» побутові деталі до святково-величних: «Як славно пахне вінегрет / із комунальної квартири», «В синій полив’яній мисці / мию редиску багряну», «Тарелі, повні жаром полуниць, / горіли, мов засвічені кадила», «Запах чаю. Передзвони ложок. / Стільки в світі радощів простих!» тощо.

Та сама, яка завжди любила і освячувала «предметний» світ навколо:
Люблю я жить! І клопіт свій люблю.
Злочинний вечір той, що без утоми.
Я все із насолодою роблю:
Пишу поеми, і город полю,
І квітники плекаю коло дому…

Отож і в «Світлі вечірньому» будень потроху перетворюється на свято:
Промінь сонця фіранку мою утішав,
І світилась, світліша жасмину, душа
У старої, як світ, поетеси.

Ось уже й окреслюються перед зором «півонії кольору вишні, / і кольору першого снігу, / і гілка жасмину пишна, / і вази прозора крига». Ось уже знову дзвенить вірш — «тонкий, мов порцеляна, / з якої тільки світло пить», а його авторка живе, «як вчить троянда».

Ото й тільки, що в «Світлі вечірньому» авторка-героїня констатує: «Вже мені не випада / днями перебирати. / Що би Господь не дав — / всьому я рада».

Або:
Може, це і останнє літо.
Але ж будуть у ньому квіти.
І метелики будуть теж…

Згадаймо Довженкове: «Хто возвеличить мене в стражданні?» «Світло вечірнє» — це насамперед про тих і для тих, хто пожив, і пережив нещастя, горе і втрати. Хто над віршами виплачеться, і йому полегшає, і від усвідомлення ймовірності самому піти за межу, він устократ відчує радість буденного, де «вигін із цапком і гусаком, базар, автобус, лаву під кленком», і пройметься мелодією «бджолиної віолончелі».

Може, саме у тому й цінність, що Жиленко про сумні питання так гарно написала, адже віршів подібної тематики не густо?!.

А найголовніше, що ми й тут бачимо Вікно у сад — також улюблений образ Ірини Жиленко. Початий ще звідти, із перших збірок, із «Соло на сольфі» (1965), де вона пахла садом, чи з «Автопортрета в червоному» (1971): «Коли я розчиняю вікна в сад — / мій сад сміється і тікає вглиб»; продовжений рештою книг, у тім числі й однойменною — «Вікно у сад» (1978) («Я не людина, я — вікно у сад») і — піднятий до найвищої ноти у «Світлі вечірньому». Адже книга, окрім численних згадок про сам сад, про розчинене у нього (й у світ!) «вічнозелене» (!) вікно, мабуть, недарма завершується символічним, може, й «програмним» віршем «Вікно у сад ІІ»:
Слова не мруть. Не йдуть в останню путь.
Живуть  собі — то й хай собі живуть.
І ждуть свого часу, як жде зерно.
Як жде в глибокім погребі — вино…

Тож налиймо в келихи цього вистояно-«вивічненого» вина (вино — ах, це ще один з найулюбленіших і найп’янкіших образів Ірини Жиленко!..), цокнімось дзвінкими келихами і скажімо:
—Ні!..

…«Світло вечірнє» — це книга категорично не про старість і вже точно — не про смерть!

Ця книжка — наче прощання з цим світом на порозі до неминучого. Однак і тепер багато хто може п.Ірині позаздрити. Бо це не прощання жоржини, що розпустилась перед самим морозом. Так прощається квітка, яка довго й пишно цвіла, яка збирала цілунки бджіл і метеликів, яка зав’язала й виростила насіння і тепер останніми пелюстками вбирає проміння схололого осіннього сонця. І яка перед зустріччю з тим неминучим лишає себе для Майбутнього.

Це книга про незнищенну юність і Повернення: «Я крізь життя пройшла, мов промінь — / пора у сонце повертать». І навіть сумна обкладинка не вміє приховати оптимізму. З протилежного боку на ній у перших сутінках — таке ж, як і на початку, нестримне буяння лугових трав і вирування життєвих соків, така ж достигла зелень і знову — місяць, але — молодий.

Бо поетеса ще в своїх прекрасних мемуарах «Homo feriens» («Людина, яка святкує») раз і назавжди вирішила проблему вибору — по-своєму, чисто «по-жиленківськи»: «…або все на світі — життя, і смерти немає взагалі. Або все на світі — смерть, і немає життя. Оскільки вирішити це неможливо і треба просто вибирати на віру, то чому би не вибрати перше? Я і вибираю. І вже знаю, що не буде кінця у цьому дощовому осінньому дневі на дачі. І ніколи не згасне остання малинова квіточка на сухій мальві».
…Щовіку сад мій буде воскресать
З веління трьох вічно квітучих слів.
І кожну вічність буду я писать
Про світле щастя жити на землі.

Щастя! Ось іще один чисто жиленківський образ, рушійний складник її лірики, наріжний камінь її справжності! Адже, як мовила вона в тій-таки «Людині, яка святкує»: «Нам у цьому світі лишається одне: постаратися бути щасливими».

«Світле щастя» — уточнюється у «Світлі вечірньому». А може, то лиш передзвін келихів, які — попри все! — радіють, і співають, і сповнюються зовсім не призахідним, а повнокровним, життєдайним і життєствердним сонцем, бо, як напророкувала Ірина Жиленко:
…Вірші мої, недосяжні для тьми,
Будуть відлунювать сонце!..

Павленко Марина Степанівна народилася 30 березня 1973 року на Львівщині. Викладач кафедри української літератури й українознавства Уманського державного педуніверситету імені Павла Тичини, кандидат педагогічних наук, доцент. Автор багатьох наукових публікацій, методичних рекомендацій “У країні Лісових Дзвіночків”, монографії “Тичининська формула українського патріотизму”, упорядник нових, незаідеологізованих спогадів про Павла Тичину “З любов’ю і болем”. З художніми творами друкується з 1990 року. Переможець багатьох літературних конкурсів, у тім числі “Гранослов”, “Привітання життя”, “Смолоскип”, “Коронація слова”, «Золотий лелека», конкурсу історичних творів «Ярославів Вал», Всеукраїнського конкурсу сучасної радіоп’єси. Авторка книжок поезій “Бузкові зошити”, “Чар-папороть”, “Душа осики”; книжки оповідань “Як дожити до ста” й роману «Санта Лучія в кирзових чоботях»; роману-трилогії для підлітків “Русалонька із 7-В…”, книг казок “Півтора бажання (Казки старої Ялосоветиної скрині)”, “Домовичок із палітрою” та «Домовичок повертається»; книг повістей для дітей «Миколчині історії» та «Дитинство П.Тичини, Н.Суровцової, В.Симоненка, В.Стуса, І.Жиленко». Член Національної Спілки письменників України. Лауреат літературної премії «Благовіст», українсько-німецької премії імені Олеся Гончара, літературної премії імені Михайла Чабанівського, премії Фонду Воляників-Швабінських, журналу «Березіль» (за 2007 і 2009 роки), премії імені Лариси Шахової (газета «Сільські вісті»).