Тут треба любові

Григорій Зленко
Григорій Зленко

Григорій Зленко 7 листопада минулого року тихо відзначив свій 76-й день народження. Така само дата роком раніше теж у нього пройшла непомітно, хіба що зі Спілки прислали вітальну телеграму, про яку знає лише сам адресат. Вважаю, що чоловік заслуговує на ширшу увагу.

«Ще у школі почав писати…». Ця тривіальна подробиця, коли йдеться про відомого письменника, у розповіді про Г. Зленка також є слушною. Але звернімо увагу на інші моменти: народився 1934 року в селі Потік, що біля Миронівки, в багатодітній селянській родині. Батьки, крім Голодомору, пережили ще кілька сімейних трагедій. Усю молодість пустили вони, істинні хлібороби, на збирання статків і купування землі, довівши її обсяг до трьох десятин. І все загинуло у веремії колективізації. Четверо середульших дітей померли від епідемії. І ось за таких обставин старші брат Іван і сестра Люба все одно стали згодом учителями, а Григорій – «Ще у школі почав…» Хіба не диво?

Батько – не землемір, не писар у сільраді, а правдивий селянин – навчався колись у церковно-прихідській школі, потім, на дозвіллі, займався самоосвітою. Для цього купував по ярмарках книжки, найдорожчою вважалася – «Кобзар». Оця-то бібліотечка й виховувала дітей аж до війни, робила з них інтелігентів. Боячись репресій окупантів, книжки (до них додалося щось із радянських видань) так заховали, що й забули куди.

Але свою справу ті книжки зробили. Після закінчення сільської семирічки Григорій відмовився, як сестра, вступати до сільськогосподарського технікуму за сім кілометрів від Потоку. Невиразні бажання повели його трохи далі, до Корсунь-Шевченківського педагогічного училища, яке й стало тією «школою», у якій Григорій почав складати вірші, надсилати їх та різні повідомлення до районної газети.

Учня Зленка вирізняв директор училища Костенко, він мріяв про літературний гурток у своєму закладі, запрошував на виступи пишучих людей, що опинялися неподалік Корсуня. Скажімо, завітав з Ленінграда до рідного Гарбузина Петро Жур, щоби дозбирати спогади земляків про Тараса Шевченка. На околиці райцентру під назвою Тартак осінньо-зимову пору проводив Дмитро Бедзик, пишучи роман «Квітки». Кликати на виступи до обох посилали учня Зленка.

Згодом цього учня без особливих роздумів узяли працювати до райгазети. А ще Григорій заочно навчався на факультеті журналістики Київського університету. Писав. Що саме? Послав до журналу «Україна» нарис «Тиждень над Россю» – про перебування Т. Г. Шевченка у Корсуні влітку 1859 року. Публікацію відзначили премією журналу. Надрукував оповідку про подорож Івана Буніна з Полтави по Дніпру до могили Тараса – її потім особливо відмітив серед подібних публікацій 1961 року Борис Антоненко-Давидович. Вочевидь, душа юнака глибше засвоїла науку П. Жура, ніж Д. Бедзика. Літературний пошук вийшов на перше місце.

Із початком 1960-х років Григорій Зленко переселяється до Одеси. Працював у багатотиражці інженерно-будівельного інституту, вісім років – у зональному видавництві «Маяк». Остання робота привабила, мабуть, тим, що скорочувала відстань до власної книжки. І перша його книжка пошукових нарисів та біографічних оповідань тут і виходить під назвою  «Нетлінне» (1968). Зраділий автор розсилає її вусібіч. Книгорозповсюдження тоді не ниділо, як сьогодні, а,  можна сказати, буяло. Видання розійшлося по Україні, за короткий час на нього з’явилося до двох десятків рецензій людей з науковими ступенями, просто літераторів та журналістів з Києва, Донецька, Вінниці, білоруського Гомеля, Херсона, Черкас і, звичайно, Одеси. Відгукнувся на прислану бандероль Олесь Гончар: «Одержав Вашу книжечку і оце прочитав. Цікава й сумлінна робота. Гадаю, що Ви можете багато ще доброго зробити в цьому потрібному й корисному жанрі (належу до його прихильників). Крім усього іншого, тут треба любові, а вона, я певен, у Вас є. Бажаю успіхів. 29 червня 1968 року».

А час був гаряченький. У серпні почалася радянська інвазія до Чехо-Словаччини. Усі силові та охоронні відомства Країни Рад стояли на вухах. Спішно «закручували гайки» після хрущовської «відлиги».

Що можна було писати й видавати в цих умовах? О. Гончар вимагав від українського письменника любові. Але «живого класика» Гончара за роман «Собор» лаяли в усіх київських та обласних газетах України. І до людей типу Зленка почали придивлятися на предмет «перекриття кисню». Починалася епоха маланчуківщини, не прихильна до українського слова. Г. Зленко мало фізично не відчував, як його виштовхують з видавництва. Ще встиг оприлюднити збірку нарисів та оповідань «Книга памяті» (1971) і пішов з «Маяка». Лише 2004 року він остаточно все зрозумів, вичитавши зі спогадів «Вікнина» поета В. Бровченка (журнал «Дніпро», № 11-12, с. 96), колишнього працівника ЦК КПУ, що його, Зленка,  прізвище було занесене (позиція 50 з чимось)  до кількасотенного «чорного списку»  секретаря з ідеології Маланчука: не друкувати!.. І не друкували десять років.

Довелося перейти  до написання «интересных страниц» (так значилося в анотаціях) з життя Пушкіна, Гоголя, Ісаакяна, Драйзера, Раймона Лефевра. А серед них у тонкій збірці, що не набирала й 4 видавничих аркушів, втиснути два нариси про Сосюру та Яновського (Одесские тетради. – Маяк, 1980). Зленкові натякали, що він на правильному шляху. Чому б йому взагалі не перейти на російську мову? Чому б не написати окрему книжку про Олександра Сергійовича? І така книжка вийшла у «Маяку» 1987 року під назвою «Берег Пушкина» (1987) – на крейдяному папері, накладом 50 тисяч примірників. Лише після цього Г. Зленко дістав змогу надрукувати у «Радянському письменнику» нормальну, не дуже пресовану цензурою збірку «З полону літ» (1988). Надворі стояла вже інша епоха: ЗМІ волали про «нове мислення» і «перебудову».

Перед новим тисячоліттям Григорій Дем’янович видав збірку «Пізня лірика» (2000), у якій є чималий розділ сонетів. Головним же для нього зоставався усе так само літературний пошук. Мобілізуючи сили вже літньої людини, письменник видав збірки нарисів «Пошук для прийдешнього» (2004), «Лицарі досвітніх вогнів. Тридцять три портрети одеської «Просвіти» 1905-1909 років» (2007). А своє 75-річчя він зустрів двома книжками «Відсвіти Тараса Шевченка» (2008) та «Літа і люди» (2009).

При кращому здоров’ї Г. Зленко здійснював від 50 до 100 публікацій щорічно. «Українська літературна енциклопедія» у трьох надрукованих томах помістила 84 його статті, у першому томі енциклопедії «Мистецтво України» міститься 20 статей. До багатотомної «Шевченківської енциклопедії» надіслано Зленком понад 400 статей. Укладачі енциклопедій довіряють йому. Письменник є лауреатом багатьох літературних премій.

***
Як часом ставляться до літературного пошуку? Як до чогось малоосяжного, близького до краєзнавства. Не добачають у доброму пошуковцеві творця літературної мапи країни, історика літератури, критика, доскіпливого літературознавця. Як на мене, усі ці категорії достатньо виразно присутні в літературному портреті Григорія Зленка.

Українофоби люблять виставляти Одесу як свою заповідну територію. Мовляв, нічого тут українці не означали і не означають. Кожному, хто їм легковажно повірить, пропоную почитати Зленка, письменника, якого колись запекло «стримували» і якого рятували працелюбність і терплячість. Як восени 1972 року перейшов з «Маяка» на «непомітну» посаду до новоствореного редакційно-видавничого відділу Одеської державної наукової бібліотеки імені М. Горького, так працює там і донині. І тепер виходять засновані ним бібліографічні серії «Літературна Одеса», «Письменники Одеси», «Одеська письменницька організація у … році». Зленко склав покажчики «Леся Українка в Одесі», «Іван Франко в Одесі», «Галина Комарівна» (Галина Михайлівна Комарова)» та інші. Особливо вагомий внесок зробив Г. Зленко в дослідження життя і творчості відомого бібліографа, критика й етнографа Михайла Комарова, якому він присвятив десятки статей і доповідь на IV Всесвітньому конгресі україністів. Та й про всю ту родину написав проникливо й вичерпно. Одеські епізоди з життя і літераторів, і представників інших видів мистецтва, як правило, вкладаються  ним у загальну культурницьку ситуацію певного часу. Завдяки яскравим літературним портретам українських художників Амвросія Ждахи, Михайла Жука, Івана Сошенка та ін., композиторів Петра Ніщинського, Вадима Пащенка їхні імена по-новому зазвучали на тлі історії української культури.

Г. Зленко пише не лише про митців. Він, як мовилося, в особах подав  історію одеської «Просвіти» (історію одеської Громади – також), окрема книжечка у нього – про перші українські видавництва, про першу тутешню українську книжку («Маруся. Казка»), ще – про такого собі добродія Венгера, якого можна вважати першим одеським українським письменником. Не дивно, що укладачі «Історії Одеси» саме Зленкові доручили написати розділ про культурне й літературне життя міста. Читаючи нариси Зленка, бачиш, що, попри багаторічне казенне замовчування вкладу найбільшого на Одещині і в Одесі етносу, українців, у культуру поліетнічного краю, вклад цей є доволі значним та різнобічним.

Без його нарисів, героями яких є Шевченко, Франко, Леся Українка, Руданський, Драгоманов, Коцюбинський, Кримський, Єфремов, Чупринка, Плужник, Борис Тен, Галина Журба (перелік має бути принаймні у десять разів довший) біднішою виглядатиме історія української літератури.

Помічено, що деякі дослідники літератури послуговуються писаннями пошуковців охочіше, ніж критичними матеріалами. Вони стверджують: «Пошуковці пишуть кращу критику». Думка не нова. У нарисі Томаса Еліота «Функції літературної критики» розрізняється критика фактів і критика інтерпретацій. Еліот надає перевагу першому типу  критики, мало жалуючи інтерпретації. Він каже: «…Усяка “інтерпретація”… правомірна тільки тоді, коли нічого не інтерпретує, а надає читачеві факти, яких би він сам, очевидно, не зауважив… І кожна книга, кожна стаття, кожна інформація в “Записках і студіях”, яка відкриває факт, бодай найпростіший, про твір мистецтва, вартісніша, ніж дев’ять десятих найпретензійніших критичних писань у книжках і журналах” (Слово – Знак – Дискурс: Антологія світової літературно-крит.думки ХХ ст. – Львів: Літопис, 1996. – С. 71). Мова, звичайно, може йти про пошуковців визнаних, авторитетних. Таких, скажімо, як Григорій Зленко.

Але як би не називати писане Г. Зленком, головна ознака його — цікаво читати. До книжки про одеських просвітян додано передмову Івана Дзюби, у якій про автора, зокрема,  йдеться: «…Його найулюбленіший жанр, здається, –своєрідний літературознавчий «детектив», розплутування різних «вузлів» і загадок, залишених стихією творчого життя ХІХ-ХХ століть і похованих в архівах та забутих старих газетах і журналах. Тут наш автор – справжній віртуоз і терплячий слідопит. Він обдарований тим чуттям, яке зупинить його там, де менш уважний дослідник нічого не помітить; він має ту міру впертості, яка дає йому снагу «копати» там, де інший втомиться і безнадійно махне рукою…» Показовим є дослідження Г. Зленка «У присмерках Тамані» – про працю Лермонтова над «Таманню». Здається, читається з такою ж цікавістю, як і художнє першоджерело.

Дар і вогонь справжніх пошуковців часто стає справжнім набутком національної літератури. І в Україні це зрозуміли: «Господні зерна» Григорія Гусейнова відзначені найвищою літературною премією.

До речі, Григорій Джамалович Гусейнов (навчався заочно на філологічному факультеті в Одесі), кажуть, вважає Григорія Дем’яновича Зленка старшим другом і порадником… Було б дивно, якби було не так.

Микола Суховецький народився 15 січня 1947 року в селі Писарівці Волочиського району Хмельницької області. Навчався на філологічному факультеті Одеського університету, вчителював, працював редактором художньої літератури в Одеському міжобласному видавництві «Маяк», в одеських газетах. Член Національної спілки письменників України. Є автором книжок оповідань і повістей «Три кілометри від станції» (1977), «Хоро» (з життя болгар півдня Одещини, 1981), «З коханих рук» (1985), «Кімната для ігор» (1989), «Мистецтво копати картоплю» (2009), роману «Розигри» (2004); збірки віршів «Зустрічі нашої світло» (2001); дитячої книжки «Вірші для Христинки» (2005).