Роман про історичну й духовну сліпоту

Роман Петра Кралюка «Шестиднев, або корона дому Острозьких», безперечно, належить до історичного жанру, хоча композиційно і у назві співвідноситься із шестидневом, твором філософсько-богословського характеру, що пояснює світобудову з погляду християнського вчення. Зазвичай шестиднев (найвідоміший – Василя Великого) складається із шести трактатів, що відповідають шести дням сотворіння світу. За аналогією у романі Петра Кралюка ідеться про сотворіння світу українського – держави Острожчини, збудованої Василем-Костянтином Острозьким, некоронованим королем України-Руси. Відповідно роман поділяється на шість розділів: Турів, Київ, Варшава, Дермань, Дубно, Острог. Принагідно зазначу, що на території середньовічної України були й інші автономні утворення, наприклад, Вишневеччина князів Вишневецьких. Однак ані Острожчина, ані Вишневеччина не стали основою для національної української держави. Чому? Саме у цьому, здається, й варто розібратися. У романі прямої відповіді на це питання годі шукати. Швидше у романі знайдете апологію Василя-Костянтина Острозького, точніше його подвижницької, культурницької праці.

Князь Острозький є не тільки головним персонажем твору, а й наратором. Позуючи художнику, він згадує усе своє життя: збирання земель-маєтків, що було для нього найвищим сенсом, своїх предків – батька й матір, а також наступників – синів і дочок, інтриги і війни, друзів, — наприклад, такого любого йому Наливая, і ворогів – нелюбу братову Беату Костелецьку. Василь-Костянтин Острозький не просто згадує – він аналізує пройдений шлях, сповідається у своїх гріхах (чи не найбільший із них – його небога Гальшка, найбагатша і найнещасніша наречена Корони). Іноді, жахаючись власних вчинків, думок, можновладець намагається виправдати себе. Однак суть не в цьому: князь безсилий не тільки перед смертю, а й перед історією. Він не може змінити ані її наслідків, ані її ходу. Його монолог-молитву підхоплює, а іноді й перебиває гострими словом невідомий іконописець, маляр, сторонній спостерігач і безпристрасний суддя. Насправді тим іконописцем, здається, є сам Петро Кралюк, хоча іноді авторський голос долинає й з уст князя, але, підкреслимо, таке трапляється нечасто. В основному (і це головний плюс роману) письменник вдало провадить стилізований монолог Василя-Костянтина, що перетікає у діалог із майстром і в монолог останнього.

Безперечно, взірцем для письменника послужили історичні романи В. Шевчука останніх десятиліть, які можна назвати історичними з певною долею умовності. Адже в них ідеться не тільки про сьогодення, а й про речі найтривкіші: віру, безсмертя і вибір, головно у ситуації, коли вибору насправді не існує, бо такою є не тільки Божа воля, а й воля людська. Романові Петра Кралюка не закинеш неадекватності, відтак і непрофесійності. І тон, і мова, і персонажі, і деталі – все це родом із ХVІ ст., чого не скажеш, наприклад, про чимало інших найновіших українських романів, навіть тих, що стосуються сучасності, коли, наприклад, «ровні» пацанчики із сємками на бензоколонках десь у самому серці Луганщини, що мають бути взуті-одягнені, як з голочки, в «абібас», розмовляють правильною українською, нагадують як не Махна, то принаймні Че Гевару і поділяють європейські цінності або надзвичайно урбаністичний, бо «нєженський» колорит у кримінальних романах ще одного культового українського автора. Петрові Кралюку не закинеш ані кон’юнктурності, ані епатажності, ані примітиву. Він написав гідну, глибоку, актуальну і пізнавальну (велику вагу мають у цьому плані й чудові ілюстрації)  книжку, книжку не для «офісного планктону», а для людей, що прагнуть думати, для людей, яких точить сумнів з приводу двох основних питань – історичної і духовної сліпоти людини, конкретно — української.

Нагадаю, Василь-Костянтин Острозький – поодинокий руський князь, який залишився православним в драматичні часи Люблінської унії. Його коштом у 1580-1581 рр. було видано Острозьку Біблію церковно-слов’янською мовою, він заснував у Острозі академію (бл. 1576) і одну з найбільших друкарень у тогочасній Україні. Саме в Острозі сформувався гурток полемістів, які дискутували із католиками. Водночас усі діти князя, крім останнього – Олександра, який помер за таємничих обставин, перейшли в католицизм. У романі зрада дітьми батівської віри боляче ранить героя, однак письменник якось мимохіть згадує, що ніхто інший, як сам князь і став призвідцем цього лиха. Адже саме Василь-Костянтин уперше порушив родову традицію, взявши собі за жінку не православну дівчину, а католичку Софію Тарновську. У романі тактовно і водночас лірично описано велике почуття князя, який рано лишився удівцем, але так більше й не одружився. Однолюбство князя не може не викликати поваги, проте дивно, що Василь-Костянтин так і не відчув, якщо вірити версії Петра Кралюка, дисгармонії у своїх стосунках із Софією, яка була неуникненною в умовах різкого протистояння двох конфесій. Зрозуміло, що Софія виховувала дітей у католицькому дусі, а її чоловік цьому явно не перечив. Поза романом лишився вражаючий факт (згаданий лише у додатку «Діяння князів Острозьких: забуті сторінки історії»), який підтверджує істину: жодний переступ не минає безкарно. Внучка Василя-Костянтина Ганна Алоїза Ходкевич, що стала ревною католичкою, зруйнувала Богоявленський собор на замковій горі в Острозі, в якому й був похований її дідо. Тому нічого дивного в тому факті, що в Україні про покатоличений рід Острозьких невдовзі було забуто, немає. Інша справа – великі діяння князя Василя-Костянтина, якого після його смерті згадуватимуть переважно у зв’язку з іншими особами. Наприклад, коли говоритимуть про Острозьку біблію, то виринатиме ім’я Івана Федорова, її друкаря. Якщо йтиметься про опір полякам – знову ж розмова точитиметься довкола народного героя Северина (Семерія) Наливайка, який загинув у Варшаві мученицькою смертю. Прикметно, що й найбільші українські історики: М. Костомаров, П. Куліш, М. Грушевський так належно й не оцінили ролі Василя-Костянтина Острозького. Автор роману схильний пояснювати їхню історичну сліпоту «народництвом», однак існує й інша причина:  князь Острозький, як й інші українські зверхники, не зміг піднятися в історії вище свого родинного і родового інтересу. Історики-«народники», здається, це чудово усвідомлювали.

Петро Кралюк підкреслив і у своєму романі, і в науковій розвідці, уміщеній в додатку, що причина прийняття в Україні унії лежала не так у політичній, як у культурній площині. Після завоювання турками Візантії православна церква, осередок якої перенісся до Москви, почала неухильно занепадати. Звичайно, всі зусилля Василя-Костянтина Острозького у справі поліпшення освіти православних священиків і піднесення православної культури на цьому тлі були краплею в морі. Острог не міг протистояти католицькому Заходу, який пропонував руській еліті не тільки досконалішу культуру, а й давав їм перспективу у Речі Посполитій. Не зміг князь передбачити й подальшого розвитку подій, коли унійна церква виявиться надією українців і чи не найголовнішим чинником їхньої консолідації, принаймні в Галичині і в українському рухові опору часів ІІ світової війни. На схилі літ М. Костомаров, вивівши свою теорію української мови як мови «домашнього вжитку», зауважував, що лише інша церква, не підпорядкована Москві, може врятувати українців від асиміляції із великоросами. У даному разі знову ж ішлося, напевно, не тільки про політику і навіть не про культуру, а передусім про речі духовного порядку. Адже Російську православну церкву (про це чимало сказано у Т. Шевченка) складно назвати духовною інституцією. Тому у випадку князя Острозького можна говорити не лише про історичну сліпоту, коли ми не помічаємо, а іноді й не хочемо помічати власного походження, а й про сліпоту духовну. Князь Острозький не передбачав, що Острог не встоїть і проти Московської держави, яка перетворить православну віру на форму отримання мзди і на безвідмовний інструмент державного контролю.

Добре, що Петро Кралюк вслід за І. Франком й І. Огієнком вирішив нагадати українцям про їхній родовід, про те, що не є ми виключно селянською, бездержавною нацією, що й у нас була шляхта. Однак не варто забувати, що шляхта ця так і не виконала свого історичного призначення. Петро Кралюк ніколи не дає різких оцінок своєму герою. З одного боку, він не судить, а, з іншого, й не ідеалізує його, намагається не втратити стереоскопічного бачення, спонукаючи читача до власних висновків. Автор скупо констатує: князь Острозький зайняв у часі Люблінської унії компромісне становище через своє бажання отримати «тарновську спадщину» по смерті тестя. Можливо, саме через таку його меркантильність на останньому портреті Василя-Костянтина Острозького й було зображено із монетами у руках. Однак письменник не погоджується із таким потрактуванням й пропонує іншу, майже фантастичну версію: насправді князь тримав у руках корону, згодом її замалювали. На думку Петра Кралюка, Василь-Костянтин залишив по собі не тільки країну Острожчину, а й цінності духовні (хоча б і Біблію). Принаймні, він, на думку письменника, порівняно з іншими українськими можновладцями, які просто безжурно витрачали море грошей на витребеньки (як сучасні – на мерседеси і вертольоти), зробив чимало корисного. Саме тому невідомий іконописець наприкінці роману не тільки переховує королівський скарб – корону, а й вірить у появу достойного українського монарха, якому зможе її передати.

Попри такий оптимістичний фінал поява достойного українського лідера, який спроможеться запропонувати сучасному українському суспільству ідею, що виведе його зі стагнації, не належить до розряду віри. Поява такого лідера залежить від сили нації, від потужності її інтелектуального прошарку, чіткого історичного й духовного бачення, яке неможливе без критичного погляду на українське минуле й сучасне, від здатності самоорганізуватися і головне – від спроможності піднятися вище своїх родинних інтересів до рівня інтересів загальнонаціональних. Князя Острозького зображено на портреті з монетами. Можливо, це геніальна метафора, що пояснює наші невдачі, бо українцям – і провідникам, і масі хронічно бракує ідеалізму.

Роксана Харчук

Харчук Роксана Борисівна народилася 1964 у м. Києві. Закінчила полоністику Київського університету ім. Т. Шевченка у 1986. Кандидат філологічних наук (з 1992), займалася порівняльними дослідженнями української та польської літератур XX ст., теорією літератури (література соцреалізму, творчість Ю. Яновського), нині працює над «Шевченківською енциклопедією» у відділі шевченкознавства Інституту літератури НАН України ім. Т. Шевченка. Паралельно викладає в університеті «Києво-Могилянська академія»: у 1997–1999 викладала польську мову, у 2006–2008 – курс сучасної української прози. Авторка численних статей, які друкувалися у часописах «Дивослово», «Кур’єр Кривбасу», «Слово і Час», «Сучасність». Перекладає з англійської і польської. Авторка підручника «Сучасна українська проза: Постмодерний перід» (2008).