«А ти збрехала»

Віктор Неборак
Віктор Неборак

Тарас Григорович колись написав: „<…>у нас нема / Зерна неправди за собою”. Це рядки з хрестоматійного вірша „Доля”. Українські школярі з покоління в покоління заучують „Долю” напам’ять і, заробляючи свою оцінку, декламують кожний наступний рядок усе піднесеніше. Закінчення звучить якнайпатетичніше: „А слава – заповідь моя”. Усе б воно було добре, якби не речення з трьох слів у десятому рядку, звернене до тієї ж персоніфікованої доленьки: „А ти збрехала”. Як узгодити між собою такі різноскеровані твердження? – „збрехала” і „нема / зерна неправди”?

Патетичне читання віршів – наслідок побожного ставлення до поета, а ми змалечку привчені ставитися до Тараса Григоровича як до національного пророка, мученика і святого. Та зависокий тон часом затуманює сенс, і замість розуміння ми отримуємо емоційне патетичне інтонування. Натомість слова, записані самим Шевченком перед віршем „Доля” у „Щоденнику” (9 лютого 1858 р. за старим стилем) – далекі від патетики: „После беспутно проведенной ночи я почувствовал стремление к стихословию, попробовал и без малейшего усилия написал эту вещь. Не следствие ли это раздражения нервов?” Шевченкова доля запровадила поета на той час у Нижній Новгород. Там Тарас Григорович, недавній рядовий солдат і знову вільний художник,   очікував дозволу на проживання в столицях, потрохи знайомився з городянами і навіть закохався. Напередодні процитованого щоденникового запису він мав побачення з тією, хто полонила його серце, – з юною нижньоновгородською актрисою Катериною Піуновою. Те побачення було суто діловим, а не любовним, як мріялося 44-літньому залицяльникові. Шевченко, щоб мати нагоду відкрито зустрічатися з Піуновою, клопотав про місце для неї у більш престижному Харківському театрі. Нарешті з Харкова надійшла пропозиція. Та за Катерину все вирішували її батьки, які до Шевченка ставилися з застереженням, особливо матінка. Звідси – і „раздражение нервов”.

Так чи інак, а 9 лютого до поета приходить натхнення, і з’являється цикл із трьох віршів („Доля”, „Муза”, „Слава”). У кожному з них – звертання поета до різних понадлюдських сил, що уявляються в жіночих образах-алегоріях, титулуються по-різному, та  музу і славу наречено поетом ще й долею. У першому вірші жіночість долі не тотальна. Її схарактеризовано ще й двома іменниками чоловічого роду: „Ти другом, братом і сестрою / Сіромі стала”. Доля втілюється то в друга, то в брата, то в сестру, а певніше, в усіх них одночасно. Доля веде того, ким заопікувалася, життєвою дорогою і заводить „До п’яного дяка в науку”. Увага! – Початок професійної кар’єри Шевченка – наука в п’яного дяка. Навіть п’яний дяк може чомусь та й навчити. І поет визнає: „А я й послухав, і учивсь, / І вивчився”. Якими ж премудрощами і вміннями опанував хлопець у дяківській школі? Відповідь знаходимо в „Автобіографії” Шевченка: „…приютился он у дьячка в школе в виде школяра-п о п ы х а ч а. По мно[го]тяжком двухлетнем испытании прошел он «Граматку», «Часловец» и наконец «Псалтырь». Дьячок, убедившись в досужестве  своего школяра-п о п ы х а ч а, посылал его вместо себя читать «Псалтырь» по усопших крепосных душах, за что и платил ему десятую копейку яко поощрение. Но несмотря на столь лесное к себе внимание сурового спартанца учителя, в один из многих дней и ночей, когда спартанец учитель с своим другом Ионою Л ы м а – р е м  были мертвецки пьяны, школяр-п о п ы х а ч, без зазрения совести обнажив задняя своего наставника и благодетеля, всыпал ему великую дозу березовой каши”.

Отака наука і така відплата за науку.

Шевченко, прислухавшись до напучувань долі, таки вивчився, та в „люде” не вибився. П’яний дяк заклав у ньому підвалини такої науки, з якою в „люде” не пускають. Що означає обіцянка долі „З нас будуть люде!”? – Так вже заведено, що в світі є „люде” і звичайні люди. „Люде” мають належний соціальний статус, повагу, пошанування, славу, волю розпоряджатися своїм життям на власний розсуд. Звичайні люди навіть не усвідомлюють свого підневільного становища. Отож хочеш бути Людиною – вчися. Це єдиний шанс бодай зрозуміти, що діється в світі. „Учися, серденько <…>”. Але ж не в п’яного дяка! Як можна було маленького сироту відвести „за руку” туди, де, в кращому випадку, навчать заробляти копійчину на церковних требах, та поряд з тим неодмінно буде щоденна чарка, сварка і бійка. До іронічного запитання, адресованого  собі і своїй долі „Які з нас люде?” у вірші немає й натяку на піднесену тональність. Читач спочатку чує компліментарне промовляння бувалого чоловіка, звернене до когось дуже близького. Та за кілька рядків – це вже неприховане з’ясування стосунків. Така ситуація нагадує несподівану зустріч із давнім приятелем. Як вихована людина хочеш сказати йому щось приємне, хоч, погодьмося, друг, брат і сестра в одній особів – трохи занадто. Після запевнення у найщиріших почуттях пригадуєш важливий епізод, до якого були причетні ти і твій доленосний  друг… Аж раптом виявляється, що саме той епізод став ключовим у твоїх життєвих невдачах, і тепер можна лише констатувати: „Які з нас люде?” Доля не відповідає, так наче мовчки визнає свою вину. У чому ж  вина долі? У тому, що вона – та, яка все знає наперед, –„одвела” не туди, куди потрібно було відвести, щоб вивести в „люде”. І в тому, що пообіцяла те, що не здійснилося, а може, й не могло здійснитися. Одне слово, „збрехала”. Після такого з’ясування стосунків можна і розсваритися.

Шевченко знімає напругу короткою фразою: „Та дарма!” Колишні невиконані обіцянки долі одним помахом списано з рахунку. Важливі не обіцянки, а примирення людини зі своєю долею, важливо те, що „Ми не лукавили з тобою <…>”. На початку вірша був займенник „ти”: „Ти не лукавила зо мною”, тобто говорила мені щиру правду, принаймні я так вважав. А життя показало, що „ти збрехала”. Шевченко, щоб примиритися зі своєю долею після такого звинувачення, запевняє давнього друга, непомітно замінюючи „ти” на „ми”: друже, ми з тобою не лукавили, не вводили в оману інших, долаючи дорогу життя: „Ми просто йшли; у нас нема / Зерна неправди за собою”. Шевченко зі своєю долею може не погоджуватися, виявляти часом марні сподівання, та на життєвій дорозі вони не залишили „Зерна неправди за собою”. Якщо неправда була, то залишилася з ними, у стосунках між ними, а не пішла у світ. Бо з такого незвичайного зерна, якби воно таки було посіяне, до наших днів вибуяла б розлога велика неправда. Шевченко, пишучи „ми” переносить відповідальність за слова і вчинки на себе, принаймні значну частину відповідальності. У першій частині вірша  за все відповідає доля, у другій – ще й поет. А це вже крок від фаталізму до персоналізму.

І ще – одна важлива зміна. Доля, яка колись видавалася багатою (бодай на обіцянки), врешті-решт виявилася такою ж убогою, як і сам Шевченко після солдатчини у Нижньому Новгороді. Ця вбогість їх майже зрівняла. Хоча перевага – принаймні у цьому вірші – все ж на боці Шевченка. Доля, яка колись давала поради й обіцянки, тепер відмовчується і слухає. Не вона веде свого обранця, а він їй пропонує йти далі разом, обіцяючи зустріч зі славою, як і вона колись годувала його обіцянками. Чого тільки друзі в напливі щирих почуттів не наобіцяють один одному! І все це на тлі закоханості геніального поетичного візіонера у 15-річну Катерину Піунову, яку поет був готовий уже трактувати як подружню долю. Навряд чи дівчина кокетувала зі своїм немолодим шанувальником. Саме Шевченко, як свідчить „Щоденник”, виявляв ініціативу, намагався сприяти кар’єрному ростові юної актриси, залучив у цю справу Михайла Щепкіна, та сподівався найперше на те, що справить відповідне враження і пошлюбиться з Піуновою. „Ходімо ж, доленько моя!” Доля, як знаємо, вберегла Тараса Григоровича від такого водевільного повороту подій. Проминуло два тижні, і в „Щоденнику” з’явився запис: „Дрянь госпожа Пиунова! От ноготка до волоска дрянь!” Усе-таки доля – не друг, не брат, не сестра і навіть не наречена, а Невмолиме Хтось чи Щось, яке оберігає людину від невиважених кроків. Не варто з нею бути за панібрата.

А слава, якщо взяти до уваги третій у циклі вірш, – жіночка легкої поведінки, ненадійна і неперебірлива. З нею випадає  позачіпатися, її можна обізвати і зразу ж до неї позалицятися. Вона, „задрипанка” і водночас „краля мальована”, звикла до різного обходження. Обіцянка Шевченка, дана своїй долі, що зі славою їм не розминутися, як ми знаємо, таки справдилася. Славетнішого українця немає і, напевно, вже не буде. І все-таки останній рядок „Долі” ( „А слава – заповідь моя”) з огляду на неканонічність Шевченкової заповіді  я б радив читати змовницьким притишеним голосом.

2.02.2011