Дім людських голосів

Мілош Чеслав. Абетка. /Пер. Н. Сняданко. – Харків: Треант, 2010
Мілош Чеслав. Абетка. /Пер. Н. Сняданко. – Харків: Треант, 2010

Чеслава Мілоша (1911–2004) нерідко називають неспокійним духом ХХ століття або ж його літературним сумлінням. Справді, письменника-нобеліанта сповна можна вважати ровесником свого віку: увійшовши в літературне життя ще в 1930-х роках, він залишався активним його учасником до початку нового століття, тобто, власне кажучи, до смерті в 2004 році. Проте це лише хронометричний показник. Коли ж удатися до аналізу ідей і проблематики Мілоша, то враження ровесника століття набуде конкретних обрисів. Адже в Мілошевій літературній спадщині своєрідно відбилися чи не всі провідні ідеї цієї епохи, принаймні ті, які активно обговорювалися громадянською думкою. У нинішньому році минає 100 літ від дня народження видатного письменника. Чим не нагода перечитати його твори? Тим паче, що сусідня Польща офіційно проголосила 2011-й роком Мілоша.

Як це нерідко трапляється з великими талантами, Мілош належить не лише своїй батьківщині. Нині його творчість належить світові. Це підтверджують численні переклади, книги біографів і дослідників. Сам поет лишив нащадкам багатий і різноманітний творчий доробок – вірші, художню й автобіографічну прозу, есеїстику, критику, переклади, епістолярій… Тим самим він запрограмував тривалу перспективу прочитання й перечитування. Коли ж у такому контексті оцінювати українські переклади поета та його знаність серед нашої публіки, то доведеться з сумом констатувати, що перебуваємо тільки на початку тривалого й складного шляху.

Цим разом мова про пізню есеїстику майстра. Нагадаю, що йдеться про кілька книжок – „Придорожний песик” (Piesek przydrożny, 1997), „Абетка Мілоша” (Abecadło Miłosza, 1997), „Інша абетка” (Inne abecadło, 1998). Перша й третя книжки вже опубліковані в українському перекладі. Це втішає й дає підстави сподіватися на уважне читання пізнього Мілоша. Попри його специфічний стиль і численні автокоментарі, наш читач знайде у творах поета чимало суголосного – і сучасній добі взагалі, й непростим дилемам інтелектуалів, і загрозам та викликам нашого часу.

Есеїстика поета-нобеліанта справляє враження відкритої, щирої й тим симпатичної прози. Автор стремить до подолання всіляких меж, що стримують свободу творчої рефлексії світу. Його зусилля спрямовані на подоланя стереотипних уявлень про світ, причому ця праця має стратегічний характер. Адже  тільки таким чином можна реалізувати свій творчий виклик світові, наголосити на ориґінальності, яка в щоденній дійсності рідно буває гідно оцінена.

Есеї Чеслава Мілоша дуже різноформатні. Здається навіть, що письменник зумисне руйнує усталені форми, які не задовольняють його своєю традиційністю та однозначністю. Він то вдається до стислого запису думки чи спогаду, що обмежується одним абзацом тексту, то подає й коментує якісь важливі цитати, то організовує більш розлогий і докладніше аргументований кількасторінковий текст. Під час читання впадає в око, насамперед, розмаїтість і строкатість цих творів, і лише потім осягаєш ту неочевидну спільність, що спонукала об’єднати їх у межах однієї книжки.

Усе це яскраво індивідуальне. Щодо „абеток”, то в них автор навіть спеціально акцентує на суб’єктивності змісту й форми свого письма. Найкраще, коли читач Мілошевої есеїстики є підготовлений, себто він уже знає попередню творчість поета – і то не лише вірші, а й критику, спогади, переклади тощо. Такий читач уявляє інтелектуальні горизонти Мілоша, ідентифікує його численні віднесення та покликання, прямі цитати й приховані алюзії. Бо в цих пізніх есеях поет не вважає за потрібне ретельно вибудовувати ланцюжки логічних аргументів та умовиводів. Рух наратора тут радше не поступовий, а коловий: час від часу він знову повертається до тих самих „проклятих” проблем, яких не вдалося розв’язати в попередній творчості. Інакше кажучи, востаннє реалізує своє право взяти слово у розв’язанні цих проблем, додати якийсь акцент чи штрих, що досі не прозвучав.

У Мілошевій «Абетці» передусім вражає несподіваність форми й композиції. Тут автор майстерно використав постмодерний принцип гри, умовної матриці, за яку правує цього разу загальноприйнятий у письменному суспільстві алфавіт. Сам Мілош зізнавався, що задумав був роман, однак пошук великої форми привів його саме до такого композиційного укладу. Звісно, абетка може бути й романною матрицею. Проте з дефініції вона радше противиться великій формі, сприяє подрібненню й фраґментаризації певної історії, заперечує фабульність як основу романістики.

Так сталося й із абетковим задумом Мілоша. Замість повноцінного роману постало щось інше, щось, що, за авторовим визначенням, перебуває „на межі роману”. У кожному разі, саме в таку форму втілились зусилля створити великий епос. Утім, говорячи про романний жанр, поет здавав собі справу з того, що не має права повторюватися. А свого часу він уже освоював епічну форму, видавши автобіографічний роман „Долина Ісси” (1955), щоденник „Рік мисливця” (1991), не кажучи про численні критичні статті та есеї автобіографічного характеру.

Чеслав Мілош схильний руйнувати й оскаржувати загальноприйняті ієрархії цінностей. У його есеях таким цінностям протиставляється приватний досвід письменника. Тому в них загалом небагато слідів авторової „забронзовілості” й, навпаки, багато суто суб’єктивних рефлексій із яскраво вираженою індивідуальною підкладкою. Мілош не боїться виносити на люди своїх приватних переживань. Конкретні деталі пережитого, які видаються нам цілком довільними, випадковими, малозначними, слугують для письменника орієнтирами й знаками чогось більшого, а то й чогось глобального, закономірного, основоположного. Звідси такий винятковий інтерес до деталей – споминів далеких років, сильветок приятелів і знайомих, цитат із класиків та віднесень до їхньої біографії тощо. Однак саме в такій „дріб’язковості” й виявляється на повну силу той унікальний образ світу, який презентує Мілош. Той образ світу, який потонув в імлі, зник, пішов у небуття разом зі смертю поета.

Есеїстика Мілоша звучить нині як відлуння зовсім іще недавньої, з відчутним і живим подихом ХХ століття, доби, коли наше існування на цьому світі ще скрашували своєю активною присутністю великі старці. Серед них – видатні поляки. Окрім Мілоша, це Іван Павло ІІ, Станіслав Лем, Лешек Колаковський, Збіґнєв Герберт тощо. Справді, їхня прониклива думка надто відірвалася від реалій свого часу. Тому й виникло враження незатишної порожнечі, містичної лакуни після їх відходу. З’явилося відчуття розірваного ланцюга поколінь, про що занепокоєно пишуть польські гуманітарії.

Українці можуть тільки іронічно всміхнутися на такі трени: нам би їхні проблеми! Адже сучасна Україна так гостро потребує голосів мудрих старців, їй так несказанно бракує моральних авторитетів. Що вже й дивуватися свідомості безбатченків, яка раз-по-раз озивається в рефлексіях молодших поколінь. От і Юрій Андрухович у передмові до „Абетки” прохоплюється ноткою жалю, що в українській літературі таки немає своїх патріархів, обдарованих загальною естимою суспільної думки, визнаних незаперечними моральними авторитетами. Це тривожний симптом. Зате бутафорних, блазнюючих, самопроголошених патріархів маємо подостатком. Але про них цілком інша розмова – не тут і не тепер. Хоча хтозна, чи популярність блазенади не викликана власне тугою за суспільними авторитетами, характерною для актуального моменту нашого історичного розвитку?

Можна сперечатися про те, наскільки істинним є самокоментар поета. У ньому завжди сильним залишається чинник суб’єктивний, емоційний. У випадку Мілоша зафіксоване, оприявлене в есеїстиці останніх років, принаймні, лишилося виразним саморельєфом натури письменника й мислителя. Це логічна крапка творчих пошуків. Інше, більше, повніше скажуть критики, біографи, дослідники. Есеї – це останнє автентичне мовлення самого автора. Важливе остільки, оскільки важливий фінальний монолог п’єси, коли завіса от-от має опуститися. Чеслав Мілош був абсолютно свідомий цього ефекту, як видно. Тому гідно відіграти останній акт для нього – справа честі. Звідси відсутність пози й пихи. З іншого боку, звідси гранична відвертість, що перетворюється в самоаналіз, а іноді зраджує слабкі сторони старіючого інтелекту, схильного до сентиментальності та культу минувшини.

В есеях „Абетки” поет переважно говорить про інших, хоча ця мова виразно індивідуальна: формулюючи оцінку щодо тієї або іншої особи, автор приміряє ті ж критерії й щодо себе самого. Взагалі, грайлива форма абетки дає йому змогу змішувати різні ієрархічні ряди, ставити поруч із загальновизнаними авторитетами культури ХХ століття своїх приятелів різних років, себто авторитети цілком приватні, що жодною мірою не претендують на всезагальне визнання, проте є симптоматичними постатями в контексті своєї доби. Цим підкреслюється суб’єктивність Мілошевих оцінок. Письменник указує цим також на палімпсестний характер самої культури, в котрій немає раз і назавше прописаних правил та незрушних канонів. Принаймні на межі ХХ–ХХІ століть динаміка перегравання й перезаповнення канону стає вражаючою, чого не міг не спостерегти поет-нобеліант.

„Абетка” цілком гідно представляє читачеві пізнього Мілоша: заглибленого в себе, зануреного у свою драматичну, багату подіями й зустрічами минувшину. Автор книжки заслуханий у голоси своєї епохи, котра на початку ХХІ століття вже однозначно вважалася епохою перейденою. Алфавітний принцип укладання есеїв дає змогу читати і сприймати їх не тільки у прямому порядку називання літер, а й у довільному, – при цьому цілісність сприйняття тексту не порушується. Це таке своєрідне дзеркало, коли, пишучи про інших, пригадуєш себе колишнього, ще раз осмислюєш перейдену життєву дорогу, її вершини та низини. „Старість перетворила мене на дім, відкритий для голосів людей, яких я знав раніше, про яких чув або читав”, – стверджує автор „Абетки”. Отже, письменник намагається освоїти той умовний дім, дім споминів і пам’яті. З іншого боку, варто оцінити, наскільки він опирається стихії споминання, що загрожує затопити весь текстовий простір. Мілошеві ж важливо не лише згадувати, а й аналізувати, зважувати та оцінювати.

Видання „Абетки” зовсім недавно з’явилося на книжкових полицях.  Щоправда, переклад Наталки Сняданко, як зазначається в передмові, було виконано ще далекого 2001 року, і з того часу книжка чекала на видавця. Шкода, і тут ми не встигли. Бо 2001-го поет ще міг потримати в руках це українське видання. І втішитися, тому що високо цінував видання своїх творів у Литві, Росії чи Україні, вважаючи, що саме в нашій частині Європи вони будуть більше, ніж деінде, потрібні й зможуть викликати значний резонанс у добу суспільної трансформації. Чи ж мав рацію покійний поет, якому нині виповнилося б 100 літ? Поки що не заноситься на масовий інтерес до його творчості в нашій країні. А втім, час покаже.

Ярослав Поліщук

Літературознавець, культуролог, краєзнавець. Закінчив аспірантуру при Національному педагогічному університеті імені М. П. Драгоманова, де захистив кандидатську дисертацію «Філософська поезія Лесі Українки». Докторську дисертацію захистив в Інституті літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України. Тема праці - «Феномен міфу та міфологічний горизонт українського модернізму». Працював на кафедрі україністики Яґеллонського університету у Кракові (Польща), викладав у Національному університеті «Острозька академія». Автор понад 400 наукових та науково-популярних публікацій, окремих книг з історії літератури й літературознавства.