Проповідувати в пустелі

Володимир Панченко. Фото Макса Руденка
Володимир Панченко. Фото Макса Руденка

Ювілеї класиків завжди «провокують» масові виверження патетичної риторики, і, мабуть, на те немає ради.  Особливо гірко буває, коли раптом починає говорити український офіціоз, – збиваючись, плутаючись в іменах, кожним наступним словом виказуючи власну необізнаність із творчістю ювіляра (ювілярки). Казенщина не в силі замаскувати сама себе, вона завжди викликає почуття незручності й досади…

Втім, не про «вождів» зараз мова.

Мова про нас. Про нашу готовність/неготовність налаштуватися на одну хвилю з класиком, видати його твори, перекласти їх мовою театру, зробити художні тексти ЖИВИМИ через включення їх у мислительне дослідницько-читацьке поле (конференції, наукові збірники, ЗМІ)…

Коли йдеться про нинішню нашу ювілярку, то картина виглядає достатньо традиційно. Лесі Українки мало б бути в ці дні БАГАТО (проте 25 лютого багато буде не її, а Януковича: основні телеканали цього дня транслюють його «розмову з народом»). Я уважно шукав ім’я Лесі на столичній театральній афіші тижня – і знайшов лише одну виставу: у Київському театрі російської драми ім. Лесі Українки покажуть «Камінного господаря» у постановці Михайла Рєзніковича (ця сценічна версія має назву «У полоні пристрастей»). Лесин Дон Жуан виглядає цілковитим самітником; режисери, як і раніше, проходять повз драматургію поетеси. І це дивно, адже в ній є ті глибокі смисли, до яких варто було б привернути увагу сучасного глядача. Як актуально могла б прозвучати, наприклад, «Оргія» з її складними морально-психологічними колізіями, що породжуються контроверсійними стосунками «двох культур» – римської та еллінської!

Свого часу – десь на початку 1990-х – мене вразила вистава «Оргія», привезена до Києва «московськими акторами українського походження». Режисер А.Парра знайшов простий і ефектний хід: «елліни» в його спектаклі розмовляли по-українськи, а «римляни» – по-російськи! А Меценат, який спокушає еллінських митців, закликаючи їх переходити в лоно римської культури, демонстрував «двомовність» (його роль виконував народний артист СРСР Василь Лановий, до речі – мій земляк із Одещини)! Парра, таким чином, зробив Лесині алюзії абсолютно прозорими, представивши глядачам драму еллінського митця Антея, якого полишають найближчі люди – учень, друг і дружина: їх Меценат таки спокусив славою і грішми. Антея теж спокушають, проте він не може дозволити собі кроку, який у його очах є відступництвом. Адже хтось-таки мусить «проповідувати в пустелі» (як писав критик Микола Євшан, маючи на увазі ситуацію самої Лесі Українки).

Усі ці колізії до болю знайомі й «еллінам» сучасної України. Тож чому б не представити їх на театральній сцені?

Або інша Лесина драма – «драмище», як вона сама її називала, – «Руфін і Прісцілла». Написаний у 1907-1908 рр., цей твір поки що жодного (!) разу не виходив окремою  книжкою і майже не має сценічної історії! Минулого року я підготував його до видання в одному з київських видавництв, проте книга досі не вийшла, оскільки державна програма «Українська книга», до якої включено цю позицію, «не фуричить». Чекаємо…

Пишучи післямову до «Руфіна і Прісцілли», я мав можливість пересвідчитися, що Леся Українка таки зовсім недарма повторювала: я б не хотіла померти, не дописавши свого «Руфіна»… Цією «кассандрівською» драмою Леся Українка сказала надзвичайно важливі речі, причому – не тільки сучасникам. Вона апелювала й до нащадків, оскільки йшлося про трагічну візію ХХ століття, яке тільки розпочиналося. По суті, «Руфін і Прісцілла» – антиутопія, одна з перших у європейській літературі. Лесині герої – римляни часів раннього християнства, проте в усьому, що відбувається на кону, легко прочитується паралель «християнство – соціалізм». Лесі йшлося про перспективи «небесної держави», про ілюзії і спокуси, розплатою за які буде велика кров, нове поневолення особистості, по суті – соціалістичне рабство… Проектувати Лесині візії на реальну історію ХХ століття надзвичайно цікаво (й корисно): враження таке, що життя начиталося Лесі Українки…

Проте вона залишилася непочутою. Ані сучасниками, ані нащадками. До революції «Руфіна…» безжально «різала» духовна цензура; у часи ж «небесної держави» (СРСР) текст п’єси друкувався уже в повному обсязі (вперше – 1951 року), але інтерпретували його неймовірно спрощено, мало що не в суто атеїстичному ключі…

Режисери, агов, – де ви?!

Та що режисери, коли й літературознавцям ще роботи та й роботи. Зусиллями кількох дослідниць (В.Агеєва, О.Забужко, Н.Зборовська), звичайно, зроблено важливі кроки: творчість Лесі Українки поступово вписується в світовий модерністський контекст, – але об’єктивні запити все одно випереджають пропозиції. Немає повного академічного зібрання творів Лесі Українки. 12-томник 1970 років – за всіх його позитивів –  має чимало ґанджів (частина творів поетеси в ньому відсутня, листи – купюровано, коментарі – жахливі). Мріяти про новий 15-томник – поки що не випадає. Тому доцільно йти шляхом реалізації вужчих проектів. Напрошується, скажімо, видання повного корпусу епістолярію Лесі Українки, – і це завдання цілком реальне (Віра Агеєва стверджує, що для такого проекту є й виконавці, головна проблема – кошти). Три томи листів поетеси з фаховими коментарями – справжній скарб! Тим паче, що епістолярій із 12-томника є вже чим істотно доповнити. Та й купюровані місця слід поновити, попри «фізіологію» й ідеологію…

Листи Лесі Українки, між іншим, є чудовим матеріалом для її біографів, в тім числі й тих, які працюють у галузі белетристики. Можна помріяти навіть про родинну сагу Косачів, показану в тісному переплетінні з великою і драматичною сагою української історії ХХ століття, – який це могутній епічний і психологічний сюжет!

Останніми роками твори Лесі Українки видають переважно в «шкільних» серіях. Тим приємніше було отримати великий том її драматургії, щойно виданий «Книгою» за підтримки фонду «Відродження» (упорядник Віра Агеєва). Всі Лесині драми, на жаль, у ньому не помістилися, але все одно – цікавою і ефективною виявилася сама стратегія цього видання: кожна драма супроводжується сучасною літературознавчою інтерпретацією. Маємо, отож, множинність науково-методологічних підходів, та й автори-дослідники – люди з досвідом, або ж із молодим зухвальством. Вийшло, як на мене, добре…

Втім, не столицею єдиною… Найширша програма урочистостей – на Волині, що й зрозуміло. У Луцьку чекають навіть на балет «Лісова пісня», «привезений»  із Донецька…

Почуття, одне слово, змішані. Дещо й робиться, але пронизливий звук «пустелі» все одно дзвенить…

Володимир Панченко

Автор численних праць з історії української літератури, зокрема, «Юрій Яновський» (1988), «Володимир Винниченко: парадокси життя і творчості» (2004), «Неубієнна література» (2007). Його перу належить кілька літературно-критичних книг та сценаріїв документальних фільмів. Професор НаУКМА.