Містична батьківщина Наталки Бабіної

Наталка Бабіна на книжковому ярмарку в Кракові. Фото видавництва «Ребіс». Листопад 2010 р.
Наталка Бабіна на книжковому ярмарку в Кракові. Фото видавництва «Ребіс». Листопад 2010 р.

Білоруська письменниця українського походження Наталка Бабіна народилася і виросла на хуторі Заказанці в сосновому лісі неподалік міста Берестя (згодом Брест-Литовський, нині Брест) на крайньому південному заході теперішньої Білорусі. Рідна мова письменниці – українська, вона пише білоруською та українською і вважає Україну своєю містичною батьківщиною.

Наталка Бабіна згадує Берестейщину свого дитинства в написаному українською мовою есеї «Тут була Україна»: «Мені не треба намагатися зрозуміти дух цієї землі. Я його знаю. Її дух – мій дух».

Цю українську землю комуністична влада двічі приєднувала до радянської  Білорусі: спочатку – внаслідок поділу Польщі між нацистською Німеччиною та Радянським Союзом у вересні 1939 р. (із цієї нагоди у Бересті тоді відбувся німецько-радянський «Парад Перемоги»), а вдруге – у липні 1944 р. Після війни Сталіну, врешті-решт, удалося, пише пані Наталка, «послабити потугу України як національного конкурента інтернаціонального СРСР» і «„збити” тут, на Берестейщині, рівень українського націоналізму». І якщо напередодні «золотого вересня» всі школи на Берестейщині були українськими, то вже через чотири десятиліття їх там не залишилося жодної, у книгарнях не було українських книг, у кіосках – українських газет, радянська влада видавала берестейцям паспорти із записом «білорус», а науковці переконували їх у тому, що їхня мова насправді є діалектом білоруської. І хоча старі берестейці-автохтони досі розмовляють українською, нині на Берестейщині немає українських шкіл чи навіть класів (білоруських і польських – також), «українською говорить і земля, але це вельми і вельми рідко».

Письменниця виросла біля західного кордону СРСР – у реґіоні, у якому сходяться Україна, Польща та Білорусь. Але, на відміну від культурної відкритості центральноєвропейського прикордоння, життєвий світ тодішніх мешканців правого, радянського берега Бугу був обмежений особливим режимом прикордонної зони, через який вони не могли навіть вийти на берег ріки: «Тих, хто живе на кордоні, ви впізнаєте завжди. В їхніх очах туга. Їхній простір лежить лише на схід. Із заходу – колючий дріт». Проте ця земля була ще й цивілізаційним пограниччям, і дитинство Наталки Бабіної припало на повільний перехід поліських селян від традиційного до модерного ладу життя: «Я народилась і жила у той час, коли це було ще і пограниччя цивілізацій. Я ще застала архаїчну поліську цивілізацію, в якій жили наші діди і прадіди, і той момент, коли сучасна цивілізація брутально зруйнувала те, що було раніше».

Про власне відкриття українськості Берестейщини Наталка Бабіна згадує як про культурний шок – наприкінці свого навчання у російській школі № 13 міста Бреста вона вперше розкрила «Кобзар», який її молодший брат Андрій виборов як приз на шаховому турнірі у Львові: «Стала читати, і раптом мене наче хтось ударив: ці чудові рядки написані НАШОЮ мовою! Ми, виходить, розмовляємо УКРАЇНСЬКОЮ! Як бачите, щоби знайти відповідь на запитання, ХТО МИ Є, вистачило ОДНІЄЇ книги».

Складніше було дізнатися, якими були українці Берестейщини до приєднання її до СРСР, а відтак зрозуміти причини нинішньої розмитості їх культурної ідентичності. Тому така важлива для письменниці історична пам’ять – образ минулого, згадки людини та її спільноти, що проступають у їхній свідомості, неначе старі написи на стінах міських кам’яниць, – хай би там як їх затирали «переможці». Відтак, для Наталки Бабіної старовинне Берестя – це, насамперед, місце укладання унії Київської митрополії із Римською церквою, а Берестейщина та сусідня Пінщина – насамперед терен бойових дій 300 відділів УПА. Вона пригадує розповіді своїх родичів і земляків про своєрідні змагання в аморальності між «визволителями» із заходу та сходу («совєти, щоби запанувати, здається, перевершили у жорстокості всіх»), про останній бій на лісовому хуторі повстанців загону Червоного, про радянські депортації та «репатріації» десятків тисяч німців, українців і поляків, про операцію «Вісла», терор «стрибків» («истребительные батальйоны») та нічні арешти «наркомвнудельцами» цілих селянських родин.

Підтримуючи притомність людини, пам’ять дозволяє їй, за висловом письменниці, згорнути час у сувій, і це дає сили героїням її оповідань фізично та морально протистояти завойовникам: 14-річна чеченська школярка-шахідка підриває російський блок-пост із 23 солдатами («Блок-пост»), молода ірландка Лійом долучається до національного визвольного руху («Три колони»), а стара гречанка, попри турецьку окупацію рідного острова, все життя зберігає свою віру («Сучасна назва Мідилі»). Зрештою, моральний опір авторитарній владі є частиною життєвого досвіду самої письменниці: приміром, вивісити на балконі своєї квартири білоруський біло-червоно-білий прапор – це вчинок, за який у нинішній Білорусі можна отримати до 14 діб ув’язнення.

Про спротив вельми і вельми конкретному злу, про пошуки та здобуття ідентичності йдеться і в романі «Риб’яче місто», який Наталка Бабіна написала в Мінську, але через цензурні обмеження виданому 2007 року у Вільнюсі. У ньому переплетені пригоди, кохання, історія, політика і містика, а його дія відбувається 2012 року на Берестейщині під час виборів президента Білорусі, що супроводжуються залякуванням і підкупом опозиційних кандидатів, переслідуванням їхніх прихильників і державною аґітацією за чинного президента: «З біґ-бордів уздовж усіх шляхів щирила зуби, реготала, знущалася з нас одна огидна пика».

Наталка Бабіна та Надзвичайний і Повноважний Посол України в Республіці Білорусь Ігор Ліховий на презентації українського перекладу «Риб’ячого міста» в посольстві України в Мінську. Фото Павліни Бабіної. 26 березня 2010 р.
Наталка Бабіна та Надзвичайний і Повноважний Посол України в Республіці Білорусь Ігор Ліховий на презентації українського перекладу «Риб’ячого міста» в посольстві України в Мінську. Фото Павліни Бабіної. 26 березня 2010 р.

Сюжет «Риб’ячого міста» – це ланцюг пограничних ситуацій, пережитих головною героїнею впродовж кількох тижнів: прокуратура звинувачує її в отруєнні улюбленої бабусі, за нею стежать і кілька разів намагаються вбити, їй зраджує близька подруга, її б’ють бійці спецназу та «братки», її заарештовують і засуджують до ув’язнення, чекіст намагається примусити її до співпраці, а бандит відбирає в неї батьківський дім. У старій брестській в’язниці гранично виснажена героїня несподівано «провалюється» у минуле, де їй хтось/щось показує її бабусю дитиною. Поступово героїня навчається «рити нори в часі» і щоразу глибше занурюється в минуле, шукаючи там своїх предків, аж поки «провалюється» у Берестя часів Хмельниччини – місто із замком, ратушею, Ринком, православними та уніатськими церквами, костьолами, кальвіністськими храмами, синагогами; місто шляхетських сеймиків і сеймів і церковних соборів; місто вільних людей, у якому лунають солодкі звуки староукраїнської мови.

2009 року київське видавництво «Зелений Пес» підготувало український переклад «Риб’ячого міста», однак через фінансову кризу його видання було відкладено. А поки що український переклад побачив світ в одному примірнику – його власноруч виготовила авторка, щоби на презентації роману в посольстві України в Мінську 26 березня 2010 року подарувати Надзвичайному та Повноважному послу України Ігореві Ліховому. Романом зацікавилися і російські кінематографісти, запропонувавши перенести його дію в Росію та прибрати з фільму тему президентських виборів, але письменниця на це не погодилась. А восени 2010 року роман «Miasto ryb» видало познанське видавництво «Ребіс» накладом 7 000 примірників. У листопаді письменниця двічі їздила до Польщі, представляла книгу на Краківському книжковому ярмарку, зустрічалась із студентами-білорусистами Варшавського, Яґеллонського та Люблінського університетів і з читачами у Варшаві, Білостоці, Любліні та Ольштині.

Через 3 тижні після повернення Наталки Бабіної додому у Білорусі почалися чергові вибори президента, які завершилися «кривавою неділею» 19 грудня. Того вечора письменниця була на Площі Незалежності у Мінську на мітинґу протесту проти фальсифікації результатів голосування, разом із тисячами людей скандувала: «Не ба-ім-ся! Не ба-ім-ся!», – і разом з усіма підхоплювала за поетом Андреєм Хадановічем приспів пісні «Мури». Її написав каталонець Луїс Льяк 1968 р. – під час піднесення боротьби проти диктатури генерала Франко, у добу «Солідарності» її у власному перекладі співав Яцек Корчмарські, а Андрей Хадановіч переклав її напередодні виборів саме для того, щоби співати на Площі:

Разбуры турмы муры!

Прагнеш свабоды – то бяры!

Мур хутка рухне, рухне, рухне –

І пахавае сьвет стары!.

На білорусько-польському кордоні біля с. Заказанка. Фото Павліни Бабіної. Літо 2010 р.
На білорусько-польському кордоні біля с. Заказанка. Фото Павліни Бабіної. Літо 2010 р.

Після жорстокого розгону того мітинґу спецпідрозділами міліції Наталка Бабіна дивом урятувалася від «хапуна» (так білоруси називають вуличні облави), тоді як у центрі Мінська сотні разів відтворювалася сцена з її роману: «До мене раптом підскочили двоє молодців у чорному і, підхопивши під руки, затягли до автобуса з темними вікнами. Я не встигла й пискнути, як вони гепнули мене о підлогу… Я підняла голову, спробувала підвестися. – Лежать, сука, бл…ь, на х…! – Хлопець у чорному, з написом ОСОБЫЙ СПЕЦНАЗ над кишенею, діловито з розмаху вдарив чоботом по пальцях правої руки… Автобус рушив з місця… Рука набрякала якоюсь рідиною, пухла. – У, скот-тина! – Удар припав на поламану руку, і від страху й болю я, на щастя, відключилась».

У наступні дні у Мінську відбулися сотні судових процесів, теж напрочуд подібних до описаного у «Риб’ячому місті»: «Суду предоставлен протокол об административном нарушении, согласно которому гражданка Борисевич нецензурно ругалась в общественном месте, приставала к прохожим, на неоднократные замечания рабоников милиции не реагировала…По делу имеются свидетельские показания рядовых Шушко и Почтивого.  Объявляю приговор: 10 суток административного ареста!».

В останні дні 2010 року «мистецтвознавці у цивільному», згадані вже на 4-й сторінці «Риб’ячого міста», конфіскували всі комп’ютери в редакції незалежної газети «Наша Ніва», у якій нині працює пані Наталка. Але читачі принесли до редакції власні комп’ютери і вихід тижневика не перервався, а його сайт відновив роботу. Чекісти також «вилучили» комп’ютер із версткою другого видання роману, однак її копії збереглися на кількох флешках у надійних місцях, тож незабаром читачі побачать книгу, розрекламовану таким нетрадиційним чином. До того ж, тривають переговори про видання роману англійською, російською та шведською мовами. Відтак, не дивно, що у розпал репресій Наталка Бабіна написала у «Нашій Ніві»: «Я оптимістка, бо живу серед білорусів».

Віталій Пономарьов - нар. 1955 р. у Дніпропетровську, філософ, останні 48 років мешкає в Києві