Дуже серйозно про книжки серйозного дитячого поета Івана Андрусяка

Іван Андрусяк. М’яке і пухнасте. – Київ: Грані-Т, 2010
Іван Андрусяк. М’яке і пухнасте. – Київ: Грані-Т, 2010

Книжки віршів Івана Андрусяка не ризикують загубитися в багатому й різноманітному світі сучасної української поезії для дітей. Узявши до рук «М’яке і пухнасте», «Звірячу абетку» чи «Зайчикову книжечку», неможливо покласти їх назад на полицю книгарні: відчуваєш, що ці книжки треба терміново нести додому й читати власному малюкові, бо в них не вірші-одноденки, яких нині видається дуже багато, а тексти, що стануть улюбленими і залишаться з дитиною надовго.

Надовго – бо вірші ці не такі вже й дитячі… Тобто задоволення від текстів отримають читачі різного віку. Дворічні малюки насолоджуватимуться ритмікою та «ігровою» формою віршиків, чотирирічні потоваришують із веселими героями книжок, а молодші школярики оцінять тонкий гумор автора, який про все пише «з примруженим оком». Батькам також має сподобатися Андрусякова м’яка іронія.

Отже, про кожну книжку окремо.

«М’яке і пухнасте»
Колись Корній Чуковський казав, що найщирішими та найвдалішими твори для дітей виходять тоді, коли пишуться в період авторового «повернення в дитинство», коли письменник ніби сам стає дитиною і готовий, стрибаючи, кричати власні вірші. Отаке «дитяче» відчуття світу є й в Андрусякових поезіях, де розмови з бегемотами в річці, з чаєм у пакеті відбуваються цілком серйозно, тут і там висовують носа дражнилки, а вірші-діалоги написані цілком у дусі дитячих розмов. Проте й від цінного дорослого досвіду Андрусяк не поспішає відмовлятися, хоча щосили намагається ним не «тиснути» на дитину. Автор чудово усвідомлює, що без «педагогіки» в розмові з малюками ніяк не обійтися, але свої повчання він викладає граючись і з гумором. Тому замість бути нудними й нецікавими, вони перетворюються на маленькі шедеври:
За сьогодні сіра мишка
з’їла вже четверту книжку,
а така ж мала –
майже як була.

Докоряє миша-мама:
– Не читала ти їх, мабуть,
а без цього ти
не будеш рости.

Це, дитинко, знають всі,
миші й навіть люди:
не читаєш, а їси –
користі не буде.

Чудовий віршик «Чакалка» – один із найекспресивніших у збірці – це не тільки спроба переконати дитину бути слухняною, а й підсміювання над дорослим, який дає волю власній фантазії, щоб бути переконливим. Так і бачиш поважного татка, який із захватом розповідає про страховисько, і скептичні очі дитини, яка одним словом зводить нанівець увесь пафос.

Втім, трапляються й менш вдалі «повчальні» тексти, як, наприклад, «Шашіль» або «Уроки мови». Перший здається надто затягнутим; загалом, як на мене, Андрусякові значно краще вдаються короткі віршики: вони динамічні й афористичні, а тому дитині їх легко сприймати й запам’ятовувати. А другий неприємно вражає зневажливим ставленням до російської мови («нелюдську» вимову Баби Яги порівняно з розмовою гусака). Не думаю, що це гарний урок національної толерантності для дітей.

Не дуже помітною, та все ж прикрою слабинкою книжки є її мовні огріхи. Трапляються помилки, наприклад: «Спали дві червоних птиці». Часом текст буває складно вимовити («Лиш в сусідньому вольєрі», «Також справжнього коня», «Шерсті жмуточок з-під шафи» тощо) – а для дитини (та й для батьків, які читають уголос) плавність вимови має велике значення. А ще зустрічаються й суто «поетичні» слабкості, як то вживання вигуку для рими («Гамселять, грьопають – ого! – / По два, по три на одного», ціла перша строфа «Уроків мови») або перекручення речень («Аж по дрова в ліс ходили», «Не втручайся ти до них» тощо).

Та все ж ці дрібниці аж ніяк не псують враження від яскравої й доброї книжки, до того ж прикрашеної чудовими малюнками.

 

Іван Андрусяк. Звіряча абетка. – Київ: Грані-Т, 2008

«Звіряча абетка»
Ця збірка дуже добре підходить для того, щоб учити за нею літери. Адже її герої – звірята, яких добре знають і люблять діти (до честі автора можна сказати, що попри обмеження у виборі персонажів – адже звірів треба було підбирати за літерами абетки, – тварин обрано здебільшого саме тих, яких діти знають і бачили «наживо». А це важливо для створення асоціацій). Усі віршики короткі й дотепні, легкі для запам’ятовування. До того ж, у багатьох є внутрішні рими, і це разом із цікавим ритмічним малюнком більшості текстів перетворює їх на пісеньки-кричалки, маленькі мовні іграшки. А образи персонажів-звірят часом просто-таки вражають дотепністю (наприклад, Ьнело, Зайчики-пузанчики, Левеня, Слоненятко). Втім, є доволі слабкі, часом просто незрозумілі тексти, наприклад, про Вовка чи Єхидну. На сайті Андрусяка за адресою http://dyskurs.narod.ru/abetka.html можна знайти первісний варіант абетки; там опубліковано віршики, які, на жаль, не увійшли до остаточного варіанту збірки – як на мене, заміни здебільшого менш вдалі, ніж первісні варіанти текстів.

Загалом, «Звіряча абетка» – гарна книжечка; і хоч малюнки в ній не такі яскраві, як у «М’якому і пухнастому» (а може, надто яскраві?), ця збірочка стане справжньою окрасою дитячої книжкової колекції.

«Зайчикова книжечка»
Це книжка оповідань, написаних віршами. «Класикою» жанру віршованого оповідання для дітей є «Ясоччина книжка» Наталі Забіли, видана ще 1934 року. Саме з думкою про це видання Андрусяк, за його ж словами, писав власні тексти. Тож порівняння двох книжок вибудовується майже мимоволі.

Іван Андрусяк. Зайчикова книжечка. - К.: Грані-Т, 2008
Іван Андрусяк. Зайчикова книжечка. – К.: Грані-Т, 2008

Збірочку Забіли присвячено звичайним подіям із життя дівчинки, яка за час книжкових оповідань стає дорослішою на один рік. Ось Яся грається, спостерігає за ластівками й білочкою, ось купається в річці, малює, бачить фантастичні сни. «Ясоччина книжка» – це поезія буденності, але буденності дитячої, яка стає казковою просто тому, що дитина сприймає весь світ як казку і пригоду. В

Андрусяковій книжечці, навпаки, зібрано оповідки про незвичайні випадки з життя малого зайчика, який вирощує екзотичну рослину і цвітну капусту, рятує від загибелі їжачка та вовченя, знайомиться з сонячним зайчиком, готується до футбольного чемпіонства. Це книжка про сміливість і перемоги, книжка хлопчача. Забіла дивиться на дитину і на світ очима дитини. Андрусяк намагається скерувати дитячий погляд у певному напрямку. Із цієї точки зору видання є ніби взаємодоповнювальними.

Стилістично книжки також доволі сильно відрізняються, і Андрусякова збірочка видається значно слабшою. Оповідання Забіли – лаконічні, композиційно вивірені, стилістично довершені; тому, власне, стільки дітей і досі вчать їх напам’ять. Натомість найбільша вада «Зайчикової книжечки» – затягнутість. Оповідання надто довгі, перенасичені непотрібними деталями і дрібницями, які відволікають увагу від основного сюжету. Дозволю собі знову згадати Чуковського, який був переконаний, що у текстах для малят найбільше уваги має бути приділено діям, розвитку, динаміці; натомість у «Зайчиковій книжечці» забагато описовості. Та ще й речення побудовано так, що вони часто охоплюють більше, ніж два рядки, неприродно для мовного потоку розбиті римою. У книжці є ціле оповідання, яке навряд чи зрозуміє переважна більшість дітей: про футбол, у тексті якого обігруються прізвища гравців «Динамо» і «Шахтаря». Сумніваюся, що дітки 3-7 років, яким адресоване це видання, оцінять усі футбольні «конотації», бо чи дивляться вони футбол?..

Втім, Андрусякова книжка сповнена щирого тепла й любові до маленьких читачів, вчить правильним і потрібним речам. Дуже зворушлива остання оповідка, яка заохочує батьків до власної творчості. Щоправда, з малюнками виданню не надто пощастило: їх мало, і шедеврами ілюстрації не назвеш… Та все ж книжечка вийшла доволі цікава і дотепна, і приємно, що жанр віршованого оповідання знайшов у ній гідне продовження.

Із власного читацького досвіду можу сказати, що вірші Івана Андрусяка – чудова розвага для малюків і для їхніх батьків, тексти з його книжок швидко розбираються на цитати і стають частиною щоденних родинних розмов та ігор.