Богдан Задура: «Я люблю людей, але сумніваюся, що люблю людство»

Богдан Задура. Фото з сайту novpol.ru
Богдан Задура. Фото з сайту novpol.ru

Ім’я польського поета Богдана Задури дуже добре відоме в Україні. Як, можливо, жоден з польських літераторів, він присутній у нашій культурі в кількох іпостасях, кожна з яких видається однаково важливою. По-перше, Богдан виступає в ролі уже багаторічного перекладача української поезії. Завдяки його праці з’явилася авторська антологія української поезії Wiersze zawsze są wolne, яка витримала кілька накладів, а також вийшли друком понад десяток збірок українських поетів польською мовою. По-друге (ця його іпостась – рівною мірою важлива), він сам належить до числа найцікавіших польських поетів сучасності, будучи при цьому літератором «поза межами будь-яких поділів і поколінь». Збірку віршів Богдана Задури під назвою «Поет розмовляє з народом» було перекладено Дмитром Павличком, Миколою Рябчуком і Андрієм Бондарем і видано 2007 року. По-третє, Богдан Задура настільки міцно інтегрований у безпосередні польсько-українські літературні стосунки, що його вже можна було б назвати польсько-українським поетом. З нагоди його виступу 24 березня, о 18-00, у книгарні «Є» пропонуємо невелику розмову з автором.

– Богдане, звісна річ, жодну поезію неможливо звести до схем. Однак, коли ми розмовляємо про поезію, завжди неминуче впадаємо в єресь схематизації, яка її іноді вбиває. Міркуючи про твої вірші, мені здається, що ти ідеально поєднуєш «життя» зі «смертю». Якби в тебе не було цих тем, то про що б ти писав?
– Смерть – і в лапках, і без лапок – є частиною життя, будучи його частиною також і в «реалі»: в образах людей, які відходять, і в думках про власну смерть. Метафорично висловлюючись, багато речей безперестанку в нас вмирає, закінчується дружба (хоч, сподіваюся, нашої дружби це не стосується), мрії, амбіції злущуються, як суха шкіра. Якби ти сказав, що я поєдную у своїх віршах життя з літературою, то я б відповів, що так склалось і література стала частиною мого життя. Щоб не означали ці два поняття ніколи не замислювався над тим, про що варто писати. Хіба що лише замолоду. Писання вірша є для мене чимось рефлекторним, інстинктивним, мало не фізіологічним, як дихання. Тобі бракує повітря і ти набираєш у легені повітря, ти пробиваєш п’ятку цвяхом і з криком смикаєш ногою… Отже, принаймні від певного часу писання віршів є природним процесом. Я вже їх не шукаю – вони самі напрошуються. Або не напрошуються.

– Один мій знайомий після прочитання твоєї книги в українських перекладах, сказав, що вперше в житті зустрічає поета, який так майстерно зміг поєднати віру зі спортом.
– Попри всі патології сучасного спорту, такі, як допінг, гроші та обман, у молодому віці він був для мене сферою прагнення до досконалості. Мені вдалося зробити на цьому шляху кілька кроків, і я перестав бути незграбою та нездарою. Спорт був фігурою світу, в якому були обов’язковими визначені правила, а також fair play. Озираючись назад, я пригадую, наскільки радісною і доброю може бути фізична втома, як смакує холодна вода після того, як ледь живий покидаєш тенісний корт. Яке задоволення можна отримувати від координації рухів і правильного ритму. Незалежно від того, виграв ти чи програв, все, здається, залишається на своєму місці. Ти славиш світ, і такий підхід на місці його гаданого Творця я б вважав найкращою з молитов.

– У своїх коротких текстах ти дуже афористичний, прагнеш до якомога лаконічної форми. З другого боку, ти писав «багату» й багатослівну, «наративну» поезію («Кашель у липні», «Пташиний грип»). Але у двох останніх книжках («Все», «Нічне життя»), здається, превалює ота напозір проста поезія, коли висловлюєш дуже мало, але текст містить занадто багато. Настав час говорити про остаточні та по-справжньому серйозні речі?
– Я почасти погоджуюся з тобою. Ті коротенькі, одно- чи дворядкові вірші – це записи чогось схожого на осяяння, підґрунтям якого чи тлом є нескінченна темність мови. Це звучить дуже абстрактно, але, вочевидь, головним театром моїй поетичних дій (це трохи звучить по-мілітарному, але метафора на кшталт «театр воєнних дій» може бути виправдана) є отой непроникний, логічний і нелогічний універсум мови. Нещодавно я написав таку собі дрібничку:
Ius primae noctis
geny poszły w lud
[Право першої ночі
гени пішли в народ]

Богдан Задура
Богдан Задура

Древнє «право першої ночі» у латинській версії асоціюється з цілком сучасним поняттям «гени». На жаль, у перекладі губиться перший рядок, що є алюзією на перше речення роману Стефана Жеромського «Попіл», яке кожен освічений поляк зобов’язаний пам’ятати і яке звучить так: «Хорти пішли до лісу». По суті, це простий прийом, гра серйозного-несерйозного. Або такий собі текст – «Осінь Дон Жуана»:
wszystkie damy
na antydepresantach
[всі дами
на антидепресантах]

– Дослівний переклад, здається, не містить жодного ефекту…
– Щось у цьому віршику римується (слово «римується» я вживаю метафорично): осінь з антидепресантами, Дон Жуан з дамами. До того ж, слово «damy» є багатозначним: це або іменник множини жіночого роду, або дієслово першої особи множини. «Дати комусь» має сексуальне забарвлення («віддатись»). Тобто, обидва розуміння є рівноправними і ця лірична дрібничка функціонує, немовби осцилятор. Як на мене, мої вірші стають, звісна річ, дедалі простішими і стосуються суттєвих речей, але, сподіваюся, це не виключає певної грайливості. Писання про остаточні речі зовсім необов’язково має бути нудним. Так воно якось, зрештою, складається. Може, тому, що я люблю рівновагу у природі, ці афористичні форми переплітаються з довгими формами, майже оповідними поемами.

– Я давно помітив, що ти у своїх віршах намагаєшся відтворити все своє щоденне життя. Але не егоїстично, а згадуючи у своїх оповідних поемах імена людей, після яких залишився тільки, мабуть, нагробок і вже ніхто про них не пам’ятає. Але ти даєш їм нове життя. Чи поезія також виконує функцію увічнення анонімних людей?
– Знаєш, такі слова, як «увічнити» або «увічнити у вірші» мене смішать і здаються абсолютно анахронічними. Вірші також бувають смертними і немає жодної впевненості, чи за сто або двісті років хто-небудь їх читатиме. Ці прізвища, імена (живих, мабуть, усе-таки більше, ніж померлих) – скоріше доказ конкретного мислення, симпатії (іноді антипатії). Мені здається, що я люблю людей, але сумніваюся, що люблю людство. Насправді доля людства мені байдужа, однак доля тих, що його складають – ні. Моя вразливість (і пам’ять) налаштована на тих людей, котрі якимось чином опинилися в полі мого зору, а не на такі поняття, як, скажімо, народ.

– Я не мав на увазі речей патетичних, Богдане. Просто цікаво, як поезія населяється приватною історією. Знаєш, думаю, ти помиляєшся. Я впевнений, що твоя поезія залишиться надовго. До речі, оскільки ти сам – цілий континент поезії, ніколи не питав тебе про поетичні впливи. Тобто, що є цією безсмертною поезію у твоєму випадку?
– Дуже приємно таке від тебе чути, але це показує те, чого я взагалі не відчуваю, – різницю у віці між нами. Список поетів, на яких я орієнтувався на самому початку, – настільки довгий, а результати малопереконливі, що я обмежуся тими, хто насправді сильно вплинув на моє мислення про поезію та спосіб писання: Томас Стернз Еліот, Тадеуш Ружевич, Ярослав Марек Римкевич, Константінос Кавафіс, Тоні Гаррісон, Дж.Д. Енрайт, Джон Ешбері (останніх трьох я, зрештою, перекладав). Якби не Ярослав Івашкевич, я, мабуть, ніколи в не написав октостихів. До речі, якраз щойно вийшла в Польщі книжка «Івашкевич і Україна». Я тримав її кілька хвилин у руках, відкривши її на листі Ярослава до Дмитра Павличка, який починається з дивного звертання «Дорогий Павличко». В першому реченні Івашкевич перепрошує, що не пише українською. Читає та розуміє цією мовою і навіть розмовляє, але писати сміливості не має. Хоч я навіть і розмовляти не маю сміливості, але мені якось легше стало на душі, коли я це прочитав.

Лесь Белей, Андрій Бондар, Богдан Задура. Фото Іллі Стронґовського
Лесь Белей, Андрій Бондар, Богдан Задура. Фото Іллі Стронґовського

– Як ти ставишся до вже давнього поділу сучасних польських поетів на «варварів» і «класицистів»? Чи існує він і далі?
– Цей поділ, запроваджений у критичному дискурсі, здається, Каролем Малішевським, був свого часу дуже зручним. Однак сьогодні цей інструмент уже притупився. Зрештою, вже тоді я мав би проблеми з вписанням себе в таку таксономію, хоча це стосувалося швидше молодших поетів. Якщо ознакою «класицистів» були речі формальні, як-от рима чи ритм, то частина так званих «варварів» почала вдаватися до вельми вишуканих форм, таких, як септина або вілланела. В найновішій збірці Марти Подґурнік «Резиденція сурикаток» трапляються майстерно римовані вірші. Якщо критерієм належності до цих течій вважати ставлення до традиції, як до чогось суттєвого, важливого, до чого звертаєшся і що якимось, хоч і не безпосереднім чином, продовжуєш, то вже, приміром, Марцінові Сендецькому приклеїти етикетку «варвара» вже не вдасться. Кілька по-фундаменталістському ідейних «класицистів» міцно тримаються, приміром, Войцех Венцель. Однак, гадаю, найцікавіші явища не вміщуються в жодні поділи та класифікації.

– І останнє запитання. Ти перекладаєш багато українців. Чим ми, на твою думку, відрізняємося одні від других? Яких рис нашої поезії ви не маєте і навпаки?
– Після модернізації української поезії за участі «Бу-Ба-Бу», ці відмінності зводяться тепер хіба що до якихось нюансів, наприклад, ми маємо двох нобелівських лауреатів – Мілоша і живу й активну Шимборську, і пропорцій, бо все ще, здається, в українській поезії переважає традиційний силабо-тонічний вірш. Я відповідаю на це запитання з певним замішанням, бо в мене досить обмежене бачення актуальної поетичної сцени України і, щиро кажучи, я не читав багато авторів, окрім тих, яких перекладав. Зрештою, те, що читалося кільканадцять років тому і читане вчора, (це якраз була антологія Сергія Жадана «Метаморфози» – 10 український поетів останніх років) якось мені збігаються в одну суцільну хвилю. Те, що я кажу і скажу, є радше таким собі необов’язковим спостереженням. Мабуть, більшою є соціальна заангажованість української лірики, що, зрештою, зрозуміло – з огляду на час, який минув від часу здобуття незалежності. Більша, ніж у польській поезії присутність Сходу – Китаю, Японії та Індії. Ці мотиви присутні в Андруховича, Білоцерківець і Махна. Частіші посилання на іспаномовну поезію. Більша присутність сатири у порівнянні з перевагою інтелектуальної іронії в наших віршах. Трохи змінюючи стиль цієї відповіді, я сказав би, що ви не маєте Анджея Сосновського чи Еуґеніуша Ткачишина-Дицького, а ми не маємо Сергія Жадана та Остапа Сливинського. Ми маємо Марту Подґурнік, ви маєте Галину Петросаняк, ви – Маріанну Кіяновську, ми – Мажанну Боґумілу Кєлар. Можна наводити ще багато таких пар, але висновок, як на мене, з цього випливає такий: і в нас, і у вас із поезією все в порядку.

– Дякую за розмову, Богдане. До зустрічі в Києві та Ужгороді.

Розмовляв Андрій Бондар