Одеса, Лесині сліди

Леся Українка. 1888 р.
Леся Українка. 1888 р.

Початок цієї історії висновується із сумного випадку, з невигойної хвороби дівчини — туберкульозу кісток і суглобів, що причепилася до неї ще в дитинстві. Початок — у зустрічі двох родин, Комарових та Косачів, на початку 1880-х років у Києві. Михайло Комаров свого часу вивчався у Харкові на правника і працював за фахом, але мав також пристрасть до збирання всього, що стосується українського фольклору і творчості Тараса Шевченка. Знайомився з усіма, хто обертався в колі однакових чи близьких інтересів. Почувши, що в новоприбулій родині Косачів, такій же багатодітній, як й його, пишуть українські вірші господиня й уся малеча, поспішив у гості. Згодом збиралися на розмови одні в одних, зближувалися за літами та інтересами. Майже однолітки Лариса Косач та Маргарита Комарова подружили так міцно, як це буває в підлітковому віці.

За два роки Комарови помандрували до Умані, де глава родини посів місце нотаря. Улітку 1887 року він  прилаштувався з тим самим заняттям в Одесі. Восени напитав житло  і перевіз сім’ю. Повідомив друзів, отримав од Петра Антоновича Косача уклінне прохання прийняти якось його дочку Лесю, бо лікування в Києві їй не допомагає, лікарі радять одеські грязі.

У липні 1888 року Леся вперше ступила на перон одеського двірця. Її супроводжував батько, а стрічали Михайло Комаров та, звісно, Маргарита… Почитавши листування Лесі Українки, спогади Богдана Комарова про неї, ще деякі писання про Одесу того часу, можна уявити, як розгорталися події далі.

Другий поверх будинку на Жуковського, 27, де мешкали Комарови. Сучасний вигляд
Другий поверх будинку на Жуковського, 27, де мешкали Комарови. Сучасний вигляд

Отже, шуміли молоді акації та широколисті катальпи (принаймні, нині вони шумлять там, на розі вулиць Жуковського та Катерининської), візник зупинив коней біля будинку № 27 по вулиці Поштовій (нова назва —Жуковського), що належав міщанці М. Г. Бодаревській. За годину Леся вже почувалася як удома, було весело й гамірно. Крім Маргарити (Леся нарекла її Гретхен за аналогією до «Фауста») та її батьків Михайла Федоровича і Любові Болеславівни, тут іще метушилися тринадцятирічна Люба (Леся називала її «левенятком», бо та була стрижена), Галя, Віра й п’ятирічний Богданко. Було з ким поговорити та пожартувати. Звичайно – коли в Лесі не боліла нога.

Першого дня дівчатка Комарови, новоспечені одеситки, показували гостям місто. Слово Богдану Михайловичу Комарову: «Одеса мала широкі вулиці, бруковані спеціально нарізаним гранітом, а подекуди й асфальтовані, гарні дво-триповерхові будинки легкої архітектури з високими вікнами і просторими балконами. Уздовж вулиць рівні ряди акацій, що просвічувалися ажурним прозорим листям. Яскраве газове освітлення по вулицях і в крамницях. Усюди по місту розмістилися маленькі й більші сквери та бульвари з ясно-зеленими газонами і густим запахом субтропічних квітів».

Одеський міський театр. 2 пол. ХІХ ст.
Одеський міський театр. 2 пол. ХІХ ст.

На Миколаєвському бульварі (нині Приморський) робітники мурували постамент для пам’ятника Пушкіну. Унизу «кипів» порт, посвистували паровики, за гаванню мерехтіли вітрила. Погідний день, сонячно, удалині море зливалося з небом. Леся довго туди вдивлялася. Їй, аматорці гри на фортепіано, не могли тоді не показати одеську оперу. Це ж не минуло ще й року, коли театр, побудований наново на місці, де згорів старий, розпочав вистави. Саме тоді запрацював, коли з’явилися в Одесі Комарови. Дівчата-«гіди» самі ще не надивилися на цю споруду, що обрисами нагадувала лінії глядацької зали і була прикрашена чудовими скульптурами.

Наступного дня на кінному трамваї Петро Антонович із дочкою та четверо дівчат подалися на Ланжерон, прибережну місцину за Олександрівським парком (нині імені Шевченка). Нарешті приглядання до центру міста завершилися. Такою ж «конкою» батько з дочкою рушили в протилежному від Ланжерона напрямку, на Хаджибейський курорт. Б. Комаров пише: «Одна конячка, впряжена у вагончик, поставлений на залізну колію, за годину потрапляла від міської станції, що містилася га розі Єлизаветинської і Торгової, до Хаджибейської грязелікарні. Лікарня збудована на подвір’ї, під селом Нерубайським, на віддалі 1,5 кілометра від дзеркала лиману.

Михайло Комаров. 1913 р.
Михайло Комаров. 1913 р.

Дорога до лиману йшла передмістями Одеси – Пересипом, полями зрошення, а далі пустельними білими солонцями… У 1888 р. Леся поселилася в центральному будинкові курорту, за п’ять кроків від лікарні. Цей будинок містився в середині мальовничого гаю, що вважався в Одесі та її околицях найкращим парком. Палкі одесити запевняли, що другого такого нема в світі».  А посеред того гаю – прісноводне озерце, оточене плакучими товстенними вербами, які пам’ятали, мабуть, ще турків із фортеці Хаджибей… Батько поїхав додому, а Леся почала приймати ванни, купатися в лимані. Від лікарні до лиману також ходила «конка». Плавати дівчина вміла й любила, здоров’я її того літа значно покращилося.

За нею приїхала мати. Аби порадувати гостей та гирилицю своїх дітей, М. Комаров влаштував для всіх подорож на пароплаві «Тургенєв» до Акермана. Було сміху і захопливих вигуків! Восени, пригадуючи ту прогулянку, особливо зворотній шлях, Леся писала  братові Михайлу з Колодяжного до Києва: «Поїхали ми собі назад в Одесу. Ну та й море ж було у той день! Певне, вже так задля нас вигладилося та причепурилося: синє-синє, з білими гребнями, з рожевими одблисками, з темно-зеленими тінями, золотими іскрами при заході сонця. Я все стояла з того боку парохода, де не видно берега, не хотілося мені його бачити, хотіла я бачить море в цілім просторі його, у всій красі його, а земля заважала б сьому»… Коли хлюпотіли за вікном волинські осінні дощі, дівчина пригадувала метушливий південний порт, залишки муру турецької фортеці на бульварі Олександрівського парку, прозору воду Ланжерона, що омивала її босі ноги, та гамірний Лиман. Вона складала віршований цикл «Подорож до моря». Для неї то було щасливе літо. Жаль, що щастя рідко повторюється.

На Миколаївському бульварі. Поштівка 2 пол. ХІХ ст.
На Миколаївському бульварі. Поштівка 2 пол. ХІХ ст.

Навесні наступного 1889 року Лесю возили на хутір Косівщину біля Сум, де її лікувала народна цілителька Параска Богуш… У червні дівчина знову прибула до портового міста з матір’ю, але та довго не затрималася, довірила Лесю друзям і повернулася до менших дітей. Здається, Михайло Федорович добре все облаштував. Перемовився з власником сусіднього будинку на Поштовій та дачі на Хаджибейському лимані негоціантом Д. Діалегмено, згодив ту дачу для Лесі. Але дівчина, тільки вселившись, була вражена великою кількістю павуків, тому назвала її «вілла Пауччіні». Невдовзі писала матері: «…Ванни ті ж самі, температури тієї ж самої, ходить на їх коли завгодно, хоч рано, хоч пізно, все одно, бо завжди натовп великий і завжди приходиться довго ждать, коли не прийди, — я вже в різні часи пробувала». І спека дошкуляла. От не повелося, і все. Леся писала домашнім: «…Я сміючись читала ваші скарги на спеку… Кажуть, що моряки, повернувшись з Африки і навіть з екватора, говорили, що там не так жарко, як тут, в Одесі. Тропіки переїхали на лиман!.. Всюди панують матроські костюми, віяла, зонтики, содова вода і морожене. Прикащики в магазинах стоять із пальмовими віяльцями. Я купила за 10 к. «спасення душі», себто віяльце. Кажуть, у неділю перебувало в городецьких купальнях шість тисяч чоловік. Я зі своїми ваннами в 29 градусів пропадаю». За Лесею посеред серпня приїхали мати, брат Михайло, сестра Оля. І ось вони та Маргарита постали на порозі «вілли Пауччіні»! Погуляли по хаджибейському парку, сфотографувалися… Наступного дня добрий Михайло Федорович знову катав усіх на пароплаві. Було весело, та вже не так. У Лесі з’явилася певна настороженість щодо тутешніх умов.

Леся Українка і Маргарита Комарова. 1888 р.
Леся Українка і Маргарита Комарова. 1889 р.

У жовтні її знову привезли до Одеси для спеціальних масажів. Помістили до закладу лікаря-ортопеда Вальтуха, якому допомагала масажистка Гіпперт. Ці німці застосували дивну методу – витягування кісток. Згодом хвора дівчина в листі до брата жалілася: «Сюди, в Одесу, я приїхала на лихо, бо не тільки масаж не поміг, але, здається, пропало й те, що я загоювала собі Лиманом, Косівщиною, пов’язками і всім лихом і бідою… Після тижня масажної курації нога моя розтроюдилась так, що й ступить було годі. Тоді я покинула його. Першу ніч я провела тоді, як тінь у Дантовому пеклі, – з плачем і скрежетом зубовним. На другу ніч затялася, не плакала і цілу ніч писала в ліжку, почала невеличку поему, і, здається, по їй не видко, як мені приходилось тісно при писанні».

І далі: «Через два дні приїхала Маргарита і забрала мене до себе. За се я їй дуже вдячна…» Після невдалого лікування Леся відходила тілом і душею у знайомій кімнаті Маргарити і Люби Комарових у будинку на Поштовій, 27.

Цілий рік Леся не з’являлася в Одесі. Зате влітку 1891 року приїздила аж тричі.  Коли їхала з Волині до Євпаторії; коли, захворівши на легку форму тифу, втікала з Криму до бессарабського села Шабо; коли поверталася з Шабо до Колодяжного. У Шабо її провідували «Гретхен» та її мати Любов Болеславівна. Люба-«левенятко» залишилася біля менших дітей, але передавала Лесі через сестру, що також обов’язково приїде до неї, нехай та чекає…

Косачі обговорили наслідки лікування дочки в Одесі. Вирішено було шукати нових місць. Перший погляд було кинуто на Крим. І перша ж Лесина поїздка була невдалою…

Станція трамваю, з рогу вулиць Тираспольської і Ніжинської. Поштівка 2 пол. ХІХ ст.
Станція трамваю, з рогу вулиць Тираспольської і Ніжинської. Поштівка 2 пол. ХІХ ст.

1892 року Маргарита Комарова зазбиралася заміж, Леся мала бути на весіллі. Проте його на рік відклали і Леся залишилася в Колодяжному. І фізично, й морально вона почувалася порівняно краще. Ще б пак! Іван Франко у Львові готував до друку першу її збірку «На крилах пісень». Лесина душа співала.

Улітку 1893 року вирушила з Гадяча на Дніпро, потім знову дісталася Одеси. На тиждень запізнилася: весілля Маргарити Комарової та асистента кафедри мінералогії Новоросійського університету Михайла Сидоренка вже відбулося, й молодята оселилися в будинку Трандофилова на вулиці Гулевій (нині Лева Толстого). Саме там вони й приймали Лесю, відвівши для неї найбільшу кімнату. 17 серпня Леся сама пише дядькові Михайлу Драгоманову до Софії, що вона в Одесі: «…Я тут не скучаю, бо я тут у свого “молодого старого друга” все одно, як у рідної сестри живу».
Леся приїздила передусім до Маргарити: де була Гретхен, там була й вона.

Леся Українка. 1888 р.
Леся Українка. 1888 р.

Подружжя Сидоренків разів зо п’ять змінювало місце проживання. Якось поселилися на Олександрівському проспекті. Але в основному шукали осідок у кінці вулиці Гулевої та близьких від неї місцях. Будинок Сушкевича мав вигляд одноповерхового флігеля посеред неширокого двору. Звісно, його мешканцям краще було б купатися тепер на лимані. Однак Леся побоювалась купань у спеку, і подруга зоставалася з нею в місті, розважала розмовою, допомагала, як могла, різними побутовими дрібницями.

Мимовільний відступ: кілька разів я згадував, що головною купальнею Одеси в другій половині ХІХ ст. був Хаджибейський лиман, або просто Лиман. Це може здивувати людей, які знають пляжі та санаторії сучасної Одеси, розтягнуті вздовж морського узбережжя від парку Шевченка й аж до16-ї станції Великого Фонтану. У часи Лесиних приїздів узбережжя виглядало не так, воно було малолюдним і дикуватим. Лиш де-не-де виднілися очищені від каміння купальні та дачі. У наступні ж роки їх кількість збільшилася. А найупорядкованіший пляж був таки на Лимані, слава якого як місця для лікування й відпочинку згодом поступово гасне. Збігло якихось десять років, як тут уперше побувала Леся, а місцева преса вже писала: «Лиман є доволі неприємним для ока видовищем. На березі лиману, по якому ліпляться так звані дачі, зовсім немає зелені, дерев, і ви не захищені від палючого сонця. У самому центрі містяться два паралельні бараки, буквально напхані бідняками, каліками-хворими. З цих вертепів вони розходяться вусібіч по місцях для купання і просять милостиню, якою зможуть заплатити за свої нещасні закути».

Почав миршавіти й занепадати величний парк — те місце поступово покрили солонці. Згодом Хаджибейський лиман став стічною ямою для одеських каналізацій, солоність його різко впала. Там, де століттями черпали сіль, нині цвіте вода. Щодо лікування, то заклади, які лікують грязями, поступово відновилися на сусідньому лимані, Куяльницькому…

Меморіальна дошка Лесі Українки на вул. Жуковського, 27
Меморіальна дошка Лесі Українки на вул. Жуковського, 27

Згадаю хіба що приїзд 1904 року. Тоді Лесею опанували плани влаштуватися на службу. Діти Косачів доросліли, коштів не стачало. Леся писала до Маргарити: «Ти краще знаєш Одесу і її умови, то, може, ти мені скажеш, чи може там знайти літературний, педагогічний, чи так який конторщицький, кореспондентський (у торгових фірм, наприклад) заробіток людина без диплома, але тямуща в чужих мовах (настільки, що може писати по-французьки, німецьки, італьянськи і англійськи), і взагалі такого типу, як я. Якби я мала якісь вигляди на такий заробіток, я б серйозніше зайнялася переведенням в діло моєї думки (прожити зиму в Одесі)…» Леся серйозно говорила про бажання стати редактором одеських «Южных записок». Погіршення здоров’я знівелювало її намір поміняти взимку Тбілісі на Одесу.

Чим ще можна «розбавити» тему лікування? Крім так званих «уліт» — власних творчих задумів («Улита едет, когда-то будет»), голову Лесі сповнювали й інші думи. На засіданнях київського гуртка «Плеяда» визріла ідея, що для зміцнення національної свідомості народу добре спрацюють переклади українською зразків світової літератури. Справа – за перекладачами. Леся Українка возила з собою довгий список таких творів і показувала його багатьом із тих, кого вважала потенційними перекладачами. Під пресом її «агітації» опинилися всі дівчата Комарови.

При ній ніхто не міг «сачкувати». Маргарита, наприклад, перекладала оповідання Володимира Короленка «Сон Макара» (було надруковане у львівському журналі «Зоря»), статтю Дмитра Клеменсова «Дещо з життя Т. Г. Шевченка в Раїмі». Згодом вона робила переклади українських авторів на російську мову й публікувала їх в одеських журналах «По морю и суше» та «Южные записки». Але, хоч як гнівалася Леся, Маргарита пожертвувала своїми творчими можливостями задля турбот про дітей і чоловіка.

Меморіальна дошка Михайла Комарова на вул. Жуковського, 27
Меморіальна дошка Михайла Комарова на вул. Жуковського, 27

Любов Комарова вже в радянські часи переклала працю Майкла Фарадея «Історія свічки» та роман Віктора Гюго «93-й рік».

Галина Комарова писала та публікувала вірші ще за Лесиного життя у «Літературно-науковому віснику», альманахах «Акорди» (1903) і «На вічну пам’ять Котляревському» (1904), антології Олекси Коваленка «Українська муза» (1908). Вийшли її окремі поетичні збірки «Починок» (1905; наклад привезли якраз під час чергового приїзду Лесі Українки до Одеси), «Роксолана» (1917). Про Галину Комарівну згадували І. Франко та С. Єфремов в «Історії українського письменства». Твори її входять до сучасних антологій «Тридцять українських поетес» та «Українська хата»… Ім’я в літературі, що з’явилося під безпосереднім впливом Лесі Українки.

Багато черпала для себе як письменниця і Леся в родині Комарових. Насамперед — із багатої української бібліотеки Михайла Федоровича. Богдан Комаров писав про батька: «Кожну заощаджену копійку він тратив на друкування і придбання книг. Бібліотека була велика й унікальна. Усе, що видавалося на терені Російської імперії і в Галичині українською мовою, не минало батькових рук. Леся і вдома завжди була в багатому книжковому оточенні, а коли приїздила до нас в Одесу, то мала можливість обізнатися зі всіма надбаннями і новинками рідного друкованого слова. У свій перший же приїзд до нас Леся відшукала на книжкових полицях батькову брошурку «Земні сили» і похвалилась, що то перша книжка, яку вона прочитала в дитинстві, а йшов їй тоді, здається, п’ятий рік. Цією, здавалося, такою вже дрібницею батько пишався і Лесину допитливість та жадобу до книг завжди ставив нам у приклад».

…Дійшло до останнього приїзду (весна 1913 р.): «Врешті-решт, Сидоренки осіли на правому крилі П-подібного двоповерхового будинку Є. Рогальова по вул. Кузнечній, що стоїть майже навпроти дому Сушкевича і має двадцять перший номер… Як передає Б. М. Комаров зі слів дочки Сидоренків – Леоніди Михайлівни Василишиної, «сюди в останній приїзд Лесі до міста її внесли на кріслі, бо піднятися по сходах не могла» (Григорій Зленко. «Подорож до моря»).

Одеське узбережжя. Знімок 2. пол. ХІХ ст.
Одеське узбережжя. Знімок 2. пол. ХІХ ст.

Якою була остання розмова двох подруг?

В одному з листів до Олени Пчілки Маргарита писала: «Здається, я б половину свого життя віддала за те, щоб Леся була здорова; я так її кохаю, так люблю, біда моя тільки, що я не вмію виказувати свою прихильність, як другі; все якось виходить зовсім інакше, не те, що я б хотіла.  Тому-то мене й називають деякі “холодною натурою”. Але Лесі я буду завше дякувати і платити самою щирою прихильністю, самою гарячою дружбою за те, що вона вгадала, що і під холодною наружностью може битися гаряче серце»…

Одеса стала тим українським берегом, що провів велику поетесу у вічність.

На її похорон Маргарита привезла вінок із написом «Лесі від її Гретхен»…

Микола Суховецький народився 15 січня 1947 року в селі Писарівці Волочиського району Хмельницької області. Навчався на філологічному факультеті Одеського університету, вчителював, працював редактором художньої літератури в Одеському міжобласному видавництві «Маяк», в одеських газетах. Член Національної спілки письменників України. Є автором книжок оповідань і повістей «Три кілометри від станції» (1977), «Хоро» (з життя болгар півдня Одещини, 1981), «З коханих рук» (1985), «Кімната для ігор» (1989), «Мистецтво копати картоплю» (2009), роману «Розигри» (2004); збірки віршів «Зустрічі нашої світло» (2001); дитячої книжки «Вірші для Христинки» (2005).