«Березневі коти» як дзеркало нашої еротичності

Олександр Гаврош
Олександр Гаврош

Хоч це й парадоксально, але Україна має один-єдиний відомий мистецький фестиваль, що безпосередньо декларує свій зв’язок із еротикою. До того ж, фестиваль, у якому літературна складова — головний стрижень. ЕротАртФест «Березневі коти» уже вшосте відбувся в найзахіднішому місті України.

Щодо місця проведення — жодних заперечень: де ще віддаватися еротиці, як не в теплому Ужгороді, на вічному перехресті доріг, культур та вір. Коли в Києві березень ще дихає снігом, тут дівчата вже демонструють довжину своїх ніжок.

Закарпаття просякнуте еротикою. Захищені Карпатами від холодної півночі, відкриті Європі та сонцю,  ужгородські юнаки і юнки таки несуть в очах вогонь,  викоханий на столітньому змішуванні крові. Тут намішано всього: українська сердечність і балканська нестримність, мадярські гострі страви й запальні танці та чеська іронія, єврейське «сам собі на умі» і словацька набожність.

Не дивно, що найбільшим опонентом «Березневих котів» є  передвеликодній піст. Це визнають і самі організатори фесту.
Але вони мають залізний контраргумент: коти не винні. Що вдієш, коли нявчання на вулицях Ужгорода розпочинається із першими сонячними променями. Природа бере своє, не питаючи ні в кого дозволу.

Тож фестиваль у найменшому обласному центрі України продовжує жити, дивуючи посвячених у довколафестивальну кухню. Бо літературні фестивалі у провінції все одно продовжують залишатися в Україні маленьким дивом. Можна згадати «Фортмісію», «Потяг до Яремче» чи «Бандерштат», але їх літературна частина є лише доважком до всього іншого.

А тут навпаки: «Березневі коти» — це насамперед озвучені тексти. Власне, так вони й починалися – з великої аудиторії в Ужгородському Національному університеті, де вперше закарпатські автори прочитали свої поетично-еротичні візії шість років тому перед студентами.

Тепер «Березневі коти» розрослися вже на три дні і «проживають» їх у різних ужгородських кав’ярнях, ресторанчиках, театрах і навіть просто неба, де відбуваються численні акції.

Після тихої смерті доволі знаного книжкового ярмарку «Ужгородський книжковий Миколай» здавалося, що Закарпаття знову зануриться в провінційні сутінки й нічого цікавого літературній Україні не запропонує. Аж тут несподівано вистрілили «Березневі коти», і Ужгород знову засвітився на щорічному календарі цікавих літературних подій року.

Диво-дивне: 120-тисячне місто з найменшою кількістю книгарень на душу населення проводить популярний літературний фестиваль! Значно потужніші міста й області за таке не беруться, а маленький Ужгород уперто бореться за своє літературне місце під сонцем. До слова, камерний «Ужгородський книжковий Миколай» свого часу входив у п’ятірку найрезонансніших книжкових ярмарків України!

Хоча річ тут не так у закарпатських амбіціях, як у фанатичних людях. 25-річний поет-експериментатор Вік Коврей, учитель української мови в угорській сільській школі,  вже шість років присвячує чимало свого часу і зусиль вимріяним «Березневим котам». За чотири роки в нього поцупили вже три велосипеди, але, попри все, він покриває фінансові фестивальні дірки з власної скромної учительської зарплати. Частково фестивалю допомагає обласна влада. Міська ж робить вигляд, що «Березневих котів» не існує, хоча це найвідоміша щорічна атракція в Ужгороді.

Завдяки таким людям, як Віктор, «Березневі коти» ще живуть і не здаються.  Бо цей гучний фестиваль проводиться… на волонтерських засадах. Бюджет його просто смішний. І далеко несмішний рівень: цього року у ньому взяло участь понад 80 учасників, зокрема й троє литовських письменників — Вітас Декшнис, Андрюс Якучунас, Марюс Бурокас і «майже класик» польської літератури Богдан Задура.

Цьогорічні «коти» запропонували широку й  різноманітну програму. Тут були і  читання, і поетичний слем, і виголошення текстів під спеціально написану музику, і круглий стіл, і медитації, і тантри, і флеш-моб, і студентський театр «Вавилон», і театр тіл, і просто концерт, і просто танці. Багато текстів, звуків і пива.

Фестиваль поліпшив свій рівень, хоча еротика перестала бути його головною домінантою. Відверто еротичними можна визнати фотовиставку Сергія Єненка з Дніпропетровська, виставку художників «Читання в час холери», пластичну імпровізацію «Я-тебе»; еротику випромінювала також творчість двох львів’янок — Мар’яни Савки та Христини Лукащук. Зрештою, і це – немало.

Еротика «Березневих котів» стала вишуканішою, ба навіть цнотливішою. Сюди вже можна приходити з дітьми. На круглому столі «Цензура і еротика» промовці зійшлися на думці, що нині Україні загрожує радше сексизм, аніж цензурні обмеження. А це означає, що сексуальна революція в нашій літературі вже позаду. І  за кількістю має нарешті прийти якість.

Закриваючи черговий фестиваль, Вік Коврей не може напевно сказати, чи відбудеться наступний. Але березневі зорі таки хочуть, аби Україна мала свій еротично-мистецький фестиваль.

Олександр Гаврош народився 26 березня 1971 року в Ужгороді. Закінчив факультет журналістики Львівського Національного університету імені Франка. Працює в закарпатських та всеукраїнських ЗМІ. Член Асоціації українських письменників. Переможець «Коронації слова» 2007 року (ІІ місце) та лауреат 2008 року за п’єси «Ромео і Жасмин» і «В Парижі красне літо…». Автор поетичних збірок «Фалічні знаки» («Дніпро», 2004), «Тіло лучниці» («Піраміда», 2006), «Коньяк з дощем»(«Факт», 2009); публіцистичних книжок «Моя р-р-революція» («Карпатська вежа», 2005), «Закарпатське століття: ХХ інтерв’ю», («Мистецька лінія», 2006) «Владика Мілан: «Свобода – це можливість обирати добро» («Карпатська вежа», 2009); «Точка перетину» («Грані-Т», 2009); дитячих повістей «Неймовірні пригоди Івана Сили, найдужчої людини світу» («Видавництво Старого Лева», 2007), «Пригоди тричі славного розбійника Пинті» («Видавництво Старого Лева», 2008). Остання стала лауреатом Всеукраїнського рейтингу «Книжка року-2008» як краще видання для школярів середнього та старшого віку. Упорядник гумористичних альманахів «Карпатський словоблуд» та «Карпатський блудослов». Упорядник публіцистичних дайджестів: «Украдена перемога: хроніка найбрутальніших виборів», «Мукачівська епопея», «Закарпаття: 15 справ УСБУ», «Михайло Заяць -- наша людина в кіно». Також твори друкувалися в часописах «Сучасність», «Київська Русь», «Ї», «Дніпро», антології «Біла книга кохання», альманахах «Джинсове покоління», «Корзо». Окремі твори перекладені білоруською, словацькою, польською, сербською мовами. Засновник і співголова журналістського клубу «НеТаємна вечеря». Автор багатьох творчих проектів. Лауреат журналістської премії імені Йосипа Терелі (2010 рік). Захоплення – література, історія, культура.