Юрій Винничук: «У нас має бути гонор»

Юрій Винничук. Фото О.Кузьмука з сайту kuzmuk.com
Юрій Винничук. Фото О.Кузьмука з сайту kuzmuk.com

Завжди цікаво, як воно – спілкуватися з автором не на відстані його книжок. Це нагода почути голос письменника без голосу критики, досліджень чи власного опосередкованого сприйняття. Із Юрієм Винничуком проведено вже безліч інтерв’ю. Та не даремно його звуть «людина-чемодан», бо й цього разу в спілкуванні знайшлося багато цікавинок і, як завжди, щось актуальне.

— Пане Юрію, в одному з інтерв’ю Ви сказали, що ніколи не мріяли стати письменником. Однак ним стали…
— Я в дитинстві, чесно кажучи, не замислювався, ким я хочу стати. До писання немав спочатку жодних нахилів. Однак мій тато писав гуморески в стилі Руданського. І одного разу в школі, десь у п’ятому класі, оголосили конкурс віршів. Я вдома сказав, що є такий конкурс, і тато мені дав свій вірш. Це був мій перший плагіят. На конкурсі я прочитав вірш і мене нагородили. Прийшов додому, розповідаю, як мене хвалили. А тато сказав: «Коня кують, а жаба й собі ногу підставляє». Після того я в тата віршів не брав, сам почав писати в стилі Руданського: як і поет, брав анекдоти та завіршовував їх, проте потім закинув це. А в 9-му класі захопився Андрієм Чайковським – тоді написав повість про козаків, але знову все полишив. Утім, уже була слава, що я пишу вірші. Про це знали, коли мене приймали в педагогічний інститут на філологію. Вони мене з тим і взяли, що буду молодим поетом. В існтитуті я знову вдався до плагіяту: коли на літературній студії треба було читати власні вірші, то прочитав поезію Богдана Нижанківського, львівського поета 20-30-х років. Отак це все з авантюри почалося. Тоді сам почав писати, але всі мої вірші на першому курсі були під впливом когось – що читав, під те писав. Насправді, це дуже добра школа. На це можна по-різному реагувати: мовляв, ось він який! А художники чим займаються, коли вчаться малювати? Вони малюють кубики, глечики, а потім картини. Я також рік бавився, а потім уже виписався. Але про письменство не думав. Я ж ніде не друкувався. Десь могли взяти мої вірші й надрукувати, навіть у якийсь збірник включили, але сам нікуди не надсилав поезій. Писав для себе й своїх друзів. Ми зустрічалися в нашому колі: Рябчук, Морозов, Яворський, Лишега, Чубай, – і читали одне одному вірші. Я не усвідомлював себе письменником і не ставив такої мети, що маю чогось досягти. Мені просто цікаво було так жити.

— Був час, коли Ви займалися театральною діяльністю в «Не журись!». Звідки виникла ідея створення театру? У чому була специфіка?
— Ця ідея була моя від самого початку. Із «Не журись!» пов’язана якась містична історія. Річ у тім, що після війни мій тато навчався у Львові, де разом з іншими студентами створив джаз-бенд «Не журись!». Грали на танцях, у клубі, а через те, що їх переслідували, на кожній клубній зустрічі повідомляли, де будуть наступного разу. Мали вони величезний успіх. Однак після закінчення інститутів гурт розпався. Тато мені про це розповідав. А потім я дізнаюся, що мій дід був у петлюрівській сотні, що називалася «Не журись!». І вийшло, що й з дідом це пов’язано. Я досі не знаю, чи тато взяв назву від діда, коли з мамою зустрічався, чи так йому спало на думку. Ось такий цікавий збіг. А коли у 1987 році почалася перебудова, я організовував концерти з Віктором Морозовим, Андрієм Панчишином, Тарасом Чубаєм. Одного разу нам запропонували взяти участь у концерті під відкритим небом на проспекті Шевченка. Там були різні барди, і нам сказали, що будуть чергувати наших бардів з іншими. Я кажу, як чергувати, у нас програма. А вони – яка програма, ви ж не група. Я відповів, що ми група, тоді вийшов і сказав по мікрофону: «Виступає група “Не журись!”». Отак пальнув — і приклеїлося. Ми почали виступати і на тій хвилі піднесення мали шалений успіх. Люди не могли потрапити на концерти. Це було стовпотворіння. Я написав першу п’єсу «Картотека пана Базя», ми її демонстрували в театрі Заньковецької два тижні поспіль по дві вистави щодня. Потім їздили за кордон. Але це більше неможливо повторити, бо тоді був час інший, відлига. Так само, як із газетами, – тиражі зашкалювали: «Жовтень», який потім став «Дзвоном» – 150 тисяч, «Поступ» мав 70-100 тисяч тиражу. Крім того, тоді було легко жартувати на будь-яку тему. От виходжу на сцену і кажу: «Зараз прочитаю новини з 2000-го року. Зарубіжні новини: Москва», – і зал плеще хвилин п’ять. А тепер хто би з цього сміявся? Потім це все пішло на спад.

Юрій Винничук. Фото Т.Давиденко з сайту culture.unian.net
Юрій Винничук. Фото Т.Давиденко з сайту culture.unian.net

— П’єси, які Ви написали для театру, не хочете опублікувати?
— Я написав чотири п’єси. Але їх немає! Я писав і роздавав. У процесі тексти змінювалися, постійно оновлювалися. Відбулася нова подія — одразу змінювали текст. Хоча можна було б, у мене купа паперів є… Та не знаю, наскільки це нині могло бути цікаво.

— Ви — різножанровий автор. Як сталося, що після таких романів, як «Діви ночі», «Весняні ігри в осінніх садах», «Мальва Ланда» звернулися до формату літературної казки?
— Казки писав ще в юності і досі ними захоплююся. У моїй великій бібліотеці один стелаж повністю забитий казками на різних мовах. Я їх досі перечитую. І в мене є мрія – опрацювати казки для дітей. По-перше, в нас повна трагедія: українські казки не опрацьовані. Я критикую Малковича. Він видає казки з радянських видань, де «Господь Бог» викинутий, де знято будь-які згадки про те, що люди перехрестилися. Це одне.  Друге – всюди в світі це зроблено: і болгарські казки, і польські, і чеські опрацьовані й авторизовані. У нас якби видали «Українські народні казки», вказавши автором Ю. Винничука, це було б завивання. А в цілому світі так є. Чехи надрукували «Тисячу й одну ніч», вказавши чеського автора. Він опрацював для дітей ці казки, тому що без обробки вони не пристосовані для того, аби їх дати дитині. А в українській книжці є безліч того, що дитина не розуміє: «затопили хату», «поськай мене, мамо». І такого ще багато.Тому їх треба опрацьовувати. А свої казки писав, бо –  що читаю, те й пишу. Що бачу, те й оспівую.

— Щодо найбільш затертої теми: чим містифікації є особисто для Вас?
— Жодних глибокодумних підстав для містифікацій у мене не було. Це був чистий стьоб і нічого крім стьобу. У книжці «Груші в тісті» — суцільний стьоб. Я в житті містифікаціями займався, а потім в літературі. Це був просто такий спосіб життя. Єдина мета була, коли я друкував свої юнацькі вірші під виглядом перекладів з ірландської мови, бо іншого способу надрукувати їх не мав. До речі, деякі з них справді були перекладами. А «Житіє гаремне» з’явилося, аби зробити скандал для «Поступу». Cкандал був великий… Для мене це було дуже добре: розголос —  непогана реклама. Але я не для цього писав. Просто хотілося роздраконити тодішнє болото, застій, що почав утворюватися. Настала незалежність, і почалося витворення якихось міфів про українську ідентичнсть, «Велесова книга» і так далі.

— Через певний час Ви таки розкриєте всі свої містифікації чи залишете в таємниці?
— Це залежить від того, хто швидше помре: чи я, чи той, кого я містифікував.

— Пригадую Ваші слова, що нашій літературі бракує української Дж. Роллінг з українським Поттером, або ж, що кожна нація творить свої міфи. У своїх текстах, навіть руйнуючи тардиційні міфи, чи  витворюєте новий?
— Якщо я це роблю, то роблю підсвідомо. Я ніколи не ставлю перед собою жодних завдань. Воно мені пишеться, як дихається. Ніколи не знаю, чим завершиться твір. Жодна повість, роман чи оповідання ніколи не були з придуманим завершенням. У процесі писання мені само з’являлося, що буде далі. А ті, котрі обдумав, я так і не написав, бо стало нецікаво. Щоб писати, мене самого має цікавити, як далі складеться з героєм. Часом задумуюся, що писати далі. Але це буває рідко, коли відбувається перерва. Це тепер я так пишу роман, що треба перебиватися іншими справами: редагую Поступ, пишу для ТСН. Також упорядковую двотомну антологію розстріляних поетів. Це величезна робота, в якій зробив багато відкриттів. Кількість цих поетів вражаюча, до трьохсот дійшло, а ще стільки буде, доля яких невідома. Однак в антології я даю тільки тих, чия доля відома. Це буде потужний рахунок для Росії, бо ми постійно говоримо про Голодомор. Хоча й цими поетами також усе не обмежується.

Фото Ольги Станчак із сайту literature.sumno.com
Фото Ольги Станчак із сайту literature.sumno.com

— Зазвичай тексти авторів досліджують через накладання певного теретичного підходу (часом не одного): приміром, психоаналітичного, феміністичного, постколоніального та інших. Ваша творчість не є винятком. Як вважаєте, це справді може щось додати до розуміння Ваших текстів, чи навпаки?
— Знаєте, жоден кухар вам не скаже хімічного складу петрушки. І я про це нічого сказати не можу, воно мене ніколи не цікавило. Але вважаю, що я досі не є прочитаний. Оскільки для мене, скажімо, в «Мальві Ланді» є безліч таких моментів, яких досі ніхто не розкусив. Там є багато підводних сюжетних ліній, котрі я не спеціяльно робив, а так воно мені виходило. Спеціяльно я робив тілки деякі стилізації під щось: наприклад, опис ловлі русалки збігається з описом ловлі тунця в «Островах в океані» Хемінгуея, опис інтер’єру пана Ліндера збігається з описом інтер’єру в одному з романів Бальзака. У романі багато є ще такого. А досі те все, що про мене писали, є доволі поверховим і компліментарним.

— А як щодо критичних відгуків на твори? Наскільки рецепція Ваших текстів відповідає Вашим же сподіванням, як сприймуть книжку?
— Бувало, критичні відгуки переходили на особистість. Приміром, деякі представники жіноцтва обурені «Весняними іграми в осінніх садах». Катерина Ботанова написала статтю, в якій уже перейшла на мою зовнішність, мовляв, що я собі там уявив про себе, коли описую такі речі. Але я не розумію, як вона читала цей роман. По-перше, мені тоді було 40 років. По-друге, моя зовнішність не мала жодного значення, тому що дівчата захоплювалися мною як будь-якою зіркою естради. І я був зірка естради й зірка журналістики, автор таких бестселерів, як «Діви ночі», «Житіє гаремноє».  У «Весняних іграх..» я описав правду — те, що минулося. А чомусь не обурюються, коли жінки від чоловіка хочуть тільки грошей і виходять заміж виключно за матеріальну вигоду, – це не осуджується. Нещодавно в Болгарії видали «Весняні ігри в осінніх садах». І вони там мають великий попит, гарні відгуки. Взагалі, про мене за кордоном преса пише набагато краще, ніж тут. У Чехії порівнюють з Богумілом Грабалом, чимало статей вийшло про «Ги-ги-и». У нас «Ги-ги-и» взагалі не розглядається, книжка пролетіла, як фанера над Парижем. А в Чехії видали багато рецензій. Оповідання «Ги-ги-и» перекладено вже на дванадцять мов: сербська, хорватьська, чеська, польська…  Зараз у Росії їх надрукував «Новый мир».

— Ви багато читаєте. Навіть у одному з інтерв’ю сказали, що є більше читачем, аніж письменником. То у Вас уже витворився власний канон текстів та авторів, насамперед, з-поміж українських?
— Я перечитав стільки давньої української літератури! Сучасну майже не читаю. Із українських письменників, вважаю найпотужнішими Ігоря Костецького, В.Домонтовича, Юрія Косача й Наталену Королеву. Нещодавно упорядкував перший том Наталени Королеви, їх має бути 10, а Косач дуже цікавий як особистість. Попри те, дуже люблю перечитати Васильченка чи Нечуя-Левицького. Я би радив це всім молодим літераторам: читати цю літературу для мови. Бо мову треба вчити з тих класичних письменників, а також із перекладів. Мене ж просто потрясли переклади, коли я читав вісім томів Мопассана і дванадцять томів Джека Лонднона, – там розкішна мова. Це переклади зроблені в 1920-х роках. Власне, через ті переклади Мопассан і Джек Лондон залишилися одними з найулюбленіших письменників. Інших авторів із зарубіжної літератруи  я називав безліч разів. Вони мені близькі. Часом я їх читаю перед тим, як маю щось писати, бо це для мене — як підключитися до акумулятора.

— Чи є тексти, які Ви починали читати, але так і не змогли завершити?
— Останні романи Ліна Костенко й Оксани Забужко. Кожен із них я прочитав сумлінно від десяти до двадцяти сторінок, далі не подужав. А Джойсів «Улісс» читав кілька років шматками. А потім прочитав С. Беккета, який писав: Джойс гарний письменник, його улюблений. Однак він любить витягти його з шафи, розкрити на будь-якій сторінці, почитати одну сторінку і покласти на місце. Думаю, це також дуже гарний підхід. До речі, коли я відкриваю Джойса на якійсь сторінці, то він викликає в мене бажання писати так само.

Юрій Винничук. Фото О.Стусенка
Юрій Винничук. Фото О.Стусенка

— Ви зараз працюєте над новим текстом. Це історичний роман?
— Так. Про події 1930-х років у Львові, там є і час війни. Йдеться про чотири родини: українську, німецьку, польську, єврейську. Звичайно, трагедії, що відбувалися в той час є, але я пишу про це з гумором. Намагаюся ніякої патетики не робити і написати так, щоб це була проза не сльозоточива і не довбала нервові центри, як це роблять деякі автори. Я не роблю зі свого героя хтозна якого патріота, а просто людину, яка живе, намагається вижити. І якщо вона йде в рух опору, то це тому, що змушена піти. Уже половину роману я написав, і треба згортатися потрохи, бо він щось розтягується. Не дай Боже, пережену О. Забужко! До речі, уривок із роману має друкувати журнал «Шо».

— Нещодавно чимало уваги привернула подія навколо присудження Шевченківської премії В. Шкляру. У одній зі своїх статей Ви обурено висловлюєтеся з цього приводу. Зокрема, торкаєтеся участі в ній О. Красовицького, який звинуватим автора «Чорного ворона» в ксенофобії та антисемітизмі…
— На місці Красовіцького треба було б мовчати, бо він є найбільший ксенофоб і ненависник української мови. Якщо взяти будь-яку перекладну книжку, видану «Фоліо» із сучасного зарубіжного письменства, там суцільні знущання над українською мовою. Приміром, переклад Стіга Ларссона: його переклав Верховень, якого ніхто не знає як перекладача. Більше того, написано: «Переклад В. М. Верховня», а не «Переклад зі шведської». Зрозуміло, що це переклад із російської. До того ж — жахливий переклад! Той самий Верховень перекладає і з турецької. Ну, подивування – де шведська, а де турецька! Вони перекладають роман «Чаликушу» Решата Гюнтекіна, який уже давно переклав Григорієм Халимоненко, чудовий знавець турецької літератури. Але видавництво вирішило не платити за права і зробили цей текст із російської. І в них безліч книжок, перекладених саме з російської мови. Це що, не ксенофобія? Це і є ненависть до української мови. Ірена Карпа вже закликала до бойкоту цього видавництва, Андрухович також підтримує. І я вважаю, що треба просто бойкотувати «Фоліо», не дркукуватися в ньому, а книгарні закликати до відмови від їхніх книг. Тому що в нас має бути гонор! У євреїв є гонор. Т. Еліот дозволив собі випади проти євреїв у віршах, і його просто не перекладають. А в нас Булгаков – ненависник української мови – фігурує всюди, навіть й у шкільній програмі має вивчатися. Я не розумію, чому. Нам треба діяти проти цих видавництв, оскільки таким є не тільки «Фоліо», а й видавництва «Ранок», «Промінь», «Країна казок», «Махаон», який я називаю «намахон». Видають книжки, перекладені з російської мови і з постійним порушенням української літературної мови. Те саме стосується видання українських казок.

— Насамкінець, література – це сфера всеможливого і вседозволеного? Чи все-таки мають бути певні обмеження? Якщо так, то які вони для Вас?
— Як на мене, не має бути жодних обмежень. Інша річ, що дещо мені гидко читати. Приміром, Жан Жене  – це ж великий письменник, і я його читав дуже багато. Але гомосексуальні сцени для мене бридкі, я їх просто пробігаю. Я, наприклад, ніколи не зміг би це описати. А решта все може бути. У мистецтві взагалі не може бути жодних обмежень.

Розмовляла Ірина Ковбаса