Такі історії Барікко

Алессандро Барікко. Без крові. Така історія. – Фоліо, 2011
Алессандро Барікко. Без крові. Така історія. – Фоліо, 2011

Знайомство з творчістю цього письменника розпочалося для мене із захвату й розчарування. Дізналася я про нього шляхом класичного «сарафанного радіо», чи навіть «сарафанного телеграфу»: подруга принесла роздруківку новели «Шовк», теж отриману з чиїхось рук – бувають тексти, які мало просто прочитати й захопитися, а вкрай необхідно передати далі, поділитися відкриттям. Я, здається, потім теж комусь її віддала, запам’ятавши це прізвище: Барікко.

Побачивши його згодом на обкладинці книжки, я буквально кинулася до неї, сподіваючись на цілу збірку отаких, не схожих ні на що раніше читане, новел, серед яких «Шовк» – заголовна… і була неймовірно розчарована. Верстка робить дива: неповних десять сторінок тієї роздруківки склали цілу ошатну книжку у твердій палітурці. Окрім «Шовку» (який виявився романом!!!) – там нічого більше не було. Потім я навіть обговорювала цю колізію в інтернеті з тодішнім редактором видавництва «Иностранка», що друкувало Барікко російською – виявляється, такою була вимога італійського літагента. Романи бувають дуже-дуже маленькими, але на те вони й романи, щоб видаватися окремими книжками.

Однак харківське «Фоліо» пішло назустріч мені, а не якимось італійцям з їхніми дивними вимогами (що, можливо, вже змінилися, не знаю). У новій книжці серії «Карта світу» вміщено два твори Алессандро Барікко: «Без крові» й «Така історія». Останній з них, на радість таким, як я, любителям товстих книжок, уже майже нормального романного обсягу… втім, скільки можна про розмір? Коли йдеться про твори Барікко, це насправді не має жодного значення.

Взагалі незрозуміло, як говорити про творчість цього письменника, які акценти робити, що критикувати і з чим порівнювати. Цікаво, що його й досі називають молодим – хоча здавалося б: 1958 рік народження, всесвітня відомість, переклади, екранізації. Інша річ, що перелічити його твори можна по пальцях, і я це зроблю, на пам’ять собі (бо не все ще читала, а треба) і надто до уваги українських видавців (бо далеко не все у нас перекладено, а жаль).

Отже: «Замки гніву» (1991), «Море-океан» (1993), «1900», він же «Легенда про піаніста» (в оригіналі звучить набагато краще – Novecento, 1994), «Шовк» (1996), «City» (1999), «Без крові» (2002), «Така історія» (2005), «Еммаус» (2009). Як бачите, Барікко не поспішає. Не частіше однієї нової книжки на три роки.

Переказувати їх зміст не має жодного сенсу – при тому, що твори Алессандро Барікко бездоганно сюжетні. Задля експерименту можна, звичайно, спробувати, як це зробив невідомий автор «фоліовської» анотації. Тільки, прошу, не беріть близько до серця: «Ніна, головна героїня твору «Без крові», усе своє життя шукає тих, хто вбив її сім’ю. Шукає і вбиває. І ось вона знаходить останнього. Але тут замість помсти приходить інше почуття…» Анотація пересічного детективчика або трилера сумнівного смаку, еге ж? Проте фактично все правда, і я не візьмуся написати ліпшу.

Алессандро Барікко за першою освітою – музикант, закінчив консерваторію; можливо, тому його твори сприймаються майже як симфонії, де будь-яка фальшива нота руйнує все й нестерпно ріже вухо, а переказ навіть близько до тексту – профанація на кшталт «Рабінович наспівав». З іншого боку, дуже легко вдатися до протилежної крайності, що її полюбляють музичні критики: нагромадження узагальнень, піднесених епітетів та вагомих слів із великої літери. Мовляв, «Без крові» – твір про Ненависть і Досконалість, Помсту та Прощення, Війну й Кохання… І це теж правда.

Жодного випадкового слова, фрази, деталі, образу у музиканта-письменника Барікко немає і бути не може – зовсім, абсолютно, взагалі. Немає й загальних місць – кожен епізод, кожне речення, кожну метафору в його тексті можна побачити, почути, відчути на дотик, нюх чи смак. Немає нічого неточного. Немає нічого зайвого. Він украй лаконічний – навіть у понад 300-сторінковій «Такій історії», навіть у нескінченних повторах середньої частини «Моря-океану», таких подібних до музичної коди.

У нього немає розлогих розтлумачень там, де досить натяків. Візьмемо «Замість крові»: ми не знаємо, чи справді батько Ніни був лікарем-злочинцем, що саме відбувалося у його шпиталі на невідомій війні і чи заслуговує цей чоловік на помсту за багато років потому; нам і не треба цього знати. Досить того, що між батьковими очима, які син отримує в торбинці, й акуратно складеними туфельками маленької дівчинки, яка ховається від убивць у криївці, наче в мушлі, – прірва, котру не заповнити самою ненавистю. Цю прірву взагалі неможливо заповнити.

Барріко жорстокий, безжальний письменник, і йому багато що можна — саме завдяки його музичній, філігранній, хірургічній точності. Завдяки тому, що він настільки ж яскравий та переконливий у красі, що завжди існує поряд і отримує беззаперечну перемогу, і парадоксальній розв’язці, котру він пропонує, – віриш, незалежно від того, що так не може бути ніколи. Власне, віриш саме тому.

Алессандро Барікко вже з десяток років викладає у створеній ним письменницькій школі, яка носить ім’я не реальної людини, а літературного персонажа – Школа Холдена (правильно, того самого). Зізнаюся, ця інформація мене трохи приголомшила: виявляється, він, такий окремий, ні на кого не схожий, самородок, рафінована індивідуальність! – вважає, що «на письменника» можна вивчитися?!

Мабуть, що так. І коли перечитувати його твори (а перечитувати їх тягне в будь-якому разі) на максимально холодну голову, стає очевидним: у цього письменника бездоганна техніка. Просто її не видно, як це завжди буває у віртуозних митців, надто музикантів, чия гра полонить удаваною легкістю. Але там, усередині, під прозорою й захопливою емоційною хвилею – залізна сила і впевненість пальців та досконале розумове уявлення про те, як це робиться. І тільки тоді, коли все це є, з’являється право й зухвала готовність порушувати правила.

Діалоги у Барікко майже завжди позбавлені атрибуції (він сказав, вона сказала – навіщо?), а іноді навіть і голос одного зі співрозмовників зникає, заміщується трикрапками невпевненого мовчання. Тканина творів калейдоскопічна: суто драматичні, себто побудовані лише на діалогах, фрагменти змінюються потоками свідомості, гостросюжетні епізоди – стилізаціями листів чи молитов, чи газетних статей. Легко, як диригент оркестру, письменник змінює кут зору, промовця чи фокального персонажа, чиїми очима ми дивимося на світ – знов-таки, без окремих пояснень. У «Морі-океані», найвідомішому й поки що не перекладеному українською романі письменника, таких персонажів не менше десятка, кожен зі своєю яскравою індивідуальністю, стрункою історією й таємницею. Ще трохи – і критична маса таємного, плинного, нечіткого за визначенням, як морські пейзажі художника Плассона, намальовані морською ж водою, тендітного, як дівчина Елізевін, котра не терпить навіть гучного голосу, – перехлюпнула б через край, залишивши замість роману жмут багатозначностей і туманних сентенцій.

Проте цього не трапляється. Під майже невагомою тканиною тексту Барікко ховається чіткий та міцний каркас досконало продуманої конструкції. Важко повірити, що вона втримається, коли химерний світ приморської таверни Альмайєр із першої частини раптом змінюється у другій апокаліптичною картиною страшної й повільної загибелі моряків, які рятуються після кораблетрощі на плоту, – а тоді і зовсім калейдоскопно розірваними на перший погляд епізодами третьої. Але письменнику досить буквально двох коротких реплік із діалогу, щоб ув’язати все, поставити на місце кожен пазл складної й досконалої картини:
– Добраніч, лікарю Савіньї.
– Добраніч, мсьє Дювернуа.

Отак просто; ви й не повірите, якщо не читали. Інтрига, що трималася двісті попередніх сторінок, отримує довершеність, а читач – раптове розуміння. Наче в доброму детективі; втім, серед майстрів жанру щось подібне вдавалося лише Себастьєну Жапрізо. На полі ж «високої літератури» – здається, нікому.

Недаремно його романи дуже кінематографічні, адже кіно завжди має чітку структуру, не визнає аморфності та приблизності. І фільми, зняті за творами Барікко – «Шовк», «Легенда про піаніста» – стали подіями у великому кінематографі.

«Таку історію» критики чи не одноголосно назвали найслабшим із романів Барікко: ефект завищених очікувань, не інакше. На нетипово розлогому для письменника текстовому тлі всього аж забагато: заліза й високих швидкостей, історичного матеріалу та особистих колізій. У післямові письменник розтлумачує для найбільш цікавих та уважних своїх читачів: «У цьому романі, як і в усіх інших моїх книжках, історичні відомості майже завжди є достовірними чи, принаймні, такими мають бути, хоч уживаються з деякими фантастичними варіаціями, які мені деінде подобалось вплітати». І далі: «Для мене важливо, щоб ви зрозуміли, що Історія, описана на сторінках цієї книги, дещо менш правдоподібна, аніж ті, що ви можете бачити на «History Channel», але є набагато реальнішою за ту, що ви можете прочитати у «Ста роках самотності»». Оцей химерний баланс письменник тримає бездоганно, хоч би що ті критики писали.

Романтика перших автомобілів, жах Першої світової, тендітність першого кохання врівноважені рукою майстра, що не здатна здригнутися. Історія молодого механіка, закоханого в автомобілі. Історія його батьків. Кохання, зрада, війна. І знову, як у «Морі-океані», читачів захоплює зненацька зовсім інша історія, здавалося б, ніяк не прив’язана до всього попереднього – щоденник емігрантки з Росії Єлизавети, князівни і вчительки музики, яка вигадливо руйнує родини, де вчителює… звісно, нас увели в оману, все це вона вигадала… хоча хтозна. Пластів реальності багато, вони наповзають один на другий, і світ недорозвиненого хлопчика з монеткою, віднайденою в кишені, не менш реальний за історичні автомобільні перегони «Париж-Мадрид» чи батальне полотно битви при Капоретто. Просто така історія – в усіх її сенсах.

Ні, це зовсім неможливо – писати про Барріко. Адже те, що робить його настільки приголомшливо неповторним, — аж ніяк не в досконалій техніці, володінні матеріалом, фантазії чи стилістиці. Це щось неймовірно тонке, воно вислизає поміж пальців, як його «Шовк», — тієї тканини навіть страшно торкнутися… втім, вона й достатньо міцна, щоб витримати далеко не тільки дотик.

На таких не вчать у жодній письменницькій школі.

Такі беруться невідомо звідки.

Власне, він такий — один.

Яна Дубинянська

Народилася 1975 року в Криму, м.Феодосія. Закінчила Кримське художнє училище та Київський інститут журналістики. Живе в Києві, працює у сфері журналістики. Письменниця, авторка кількох романів і численних повістей та оповідань, виданих в Україні й Росії. Лауреатка літературних премій «Смолоскип», «Портал», «Русская премия».