Безнадійні віра і любов Сергія Жадана

Сергій Жадан
Сергій Жадан

Час – річ малопередбачувана. Прийдешні покоління читачів і дослідників літератури можуть по-різному поцінувати й потрактувати творчість Сергія Жадана (вона й нині викликає неоднакове ставлення), але навряд чи хтось із них ставитиме під сумнів те, що поява цього автора стала для українського письменства подією. І в стилістичному сенсі, й у питаннях поширення, пропаганди літератури, у специфічній манері спілкування з публікою та громадської активності – скрізь він уже залишив помітний слід і виразний вплив. Отже, без роздумів про нього неможливі й роздуми про українську літературу кінця ХХ – початку ХХІ століття.

„Портрет митця замолоду”
Сергій Жадан народився 1974 року в містечку Старобільську на Луганщині, точніше в її слобідській, найбільш українській та україномовній частині.

Покоління Сергія Жадана зростало в атмосфері занепаду Радянського Союзу, поступової загибелі його інфраструктури, естетики й етики, тобто, метафорично кажучи, формувалося в той час, коли повітря було просто перенасичене поезією, одночасно елегійною і катастрофічною. На багатьох із них потім чекало чимало розчарувань: у стабільності світу, в справедливості, в тріумфальному постанні незалежної України, згодом — у Помаранчевій революції. Сліди цих образ на світ і на Батьківщину досі можна помітити на обличчях багатьох людей відповідного віку. Але Жадан, здається, уникнув комплексів нездійснених ілюзій, принаймні, вони не висять нудними безплідними чорними хмарами над його текстами.

Навчатися Сергій поїхав до Харкова, у заклад, що тепер зветься Педагогічним університетом імені Григорія Сковороди. У нинішньому харківському академічному середовищі „Пед”, вирізняється якраз найбільшою увагою та відкритістю до української літератури ХХ століття та сучасного письменства. Також варто звернути увагу на загальну атмосферу нового „відкриття” Розстріляного Відродження в дев’яності роки. Крім того, через свою тітку, поетку Олександру Ковальову, Жадан мав зв’язок зі старшими письменницькими колами, а отже, міг не тільки іронізувати з їхнього стилю життя і письма, а й отримати від них певну інформацію. Як наслідок, Сергій Жадан став одним із популяризаторів українського літературного авангарду й модернізму. Згодом написавши дисертацію про творчість Михайля Семенка, С.Жадан зазнав і певного його впливу, проте радше в моментах інтертекстуальних, аніж стильових (як приклад можна навести цикл віршів „Тереза” у книжці „Пепсі”, що якоюсь мірою відсилає нас до Михайля Семенка, чи блазнюваті цитування Максима Рильського). Зрештою, деякі критики інколи навіть називали самого Жадана „сучасним Семенком”, а окремі колеги-письменники говорять про ранній період його творчості як про „футуристичний”.

Звісно, такі формулювання важко прийняти зовсім серйозно. Бо ж Сергій Жадан не практикував помітних вторгнень у структуру поетичної, прозової мови чи мови взагалі, не здійснював радикальних експериментів із формою, та й індустріальні мотиви в нього сповнені радше елегійної напівностальгії, аніж пориву в майбутнє. Точніше буде сказати, що вже в 1990-х Жадан-поет справив враження на українського читача свіжістю і свободою висловлювання, наявністю індивідуального чіткого і чіпкого стилю, врешті, просто харизмою.

А от де справді виявлялася реальна подібність із Семенком, то це в організаційній діяльності. Чого тільки не організовував Сергій Жадан у 1990-2000-х роках, переважно в Харкові! Фестивалі, концерти, читання, акції… А 2004 року він був комендантом помаранчевого наметового містечка на харківській площі Свободи.

Разом із так само талановитими і яскравими поетами Ростиславом Мельниковим та Ігорем Пилипчуком Жадан став організатором літературного об’єднання “Червона Фіра”. Воно відзначилося низкою літературних перфоменсів і напівсамодіяльних видань. І якщо Пилипчук згодом відійшов від літератури, а Мельників обрав роль непублічного „вченого поета” (науковця, викладача), то Жадан продовжив шлях літературної екстравертності.

Він брав участь у численних всеукраїнських і міжнародних фестивалях та інших заходах, отримав кілька премій, його кілька збірок у дев’яності роки мали доволі широкий резонанс, а перша книжка в новому столітті – “Балади про війну і відбудову” (назва, до речі – теж пряма цитата, так само називалася одна зі збірок поезій Майка Йогансена), здається, остаточно вивела її автора в „перший ешелон поезії”, не в останню чергу завдяки цікавій і продуманій композиції, грі жанрами (вірші, цикли, поеми, прозовий монолог) та передмові Юрія Андруховича.

На початку двотисячних Сергій Жадан виступив і як прозаїк. Першою була книжка оповідань „Біг Мак” зі стильними, м’якими й не дуже сюжетними творами. А наступна прозова книжка зробила Жадана культовим письменником. Це була повість „Депеш Мод” – то гостросюжетна, то абсурдно антисюжетна пригода кількох молодиків, які шукають свого приятеля по гуртожитках, заводах, полях і залізницях Східної України. У „Депеш Мод” поєдналися цікаве письмо із дотепами та неабияким почуттям гумору. Для читацького успіху важливою була й тематика: життя молоді у великому місті.

„Наколка часів культу особи”
Отже, десь від середини двотисячних років Сергія Жадана сміливо можна вважати культовим письменником, одним із найпопулярніших в умовному некомерційному сегменті сучасної української літератури. Незабаром до цього додався такий неодмінний для постколоніального суспільства компонент, як певне визнання за кордоном – передусім у Польщі, Білорусі, німецькомовних країнах та в Росії.

Саме тут я вважаю необхідним ще трохи віддалитися від власне літератури в царину так званого літературного побуту. Від початку письменницької кар’єри і досі Сергій Жадан демонструє певний стандарт спілкування. Найпростіше його можна схарактеризувати як абсолютну відкритість і демократизм, ненав’язливість і відсутність дистанції. Тобто – цілковита протилежність тому, що міститься всередині капсули стереотипу „культовий письменник”. Багато хто з шановних читачів у цьому місці, мабуть, скаже, що це особиста справа Жадана й усіх інших культових та некультових письменників, як там вони спілкуються зі своїми колегами і читачами. Але є нюанс. „Перше цвітіння” Сергія Жадана випало якраз на той час, коли писали свої перші твори чи вперше десь виступали, публікувалися ще молодші автори – так звані „двотисячники”. А відтак, Жадан якщо й не став зразком, то принаймні помітно вплинув на їхню манеру публічності, що виявилася вже трохи пізніше.

Також він дав органічний і яскравий приклад альтернативи серйозному і пафосному декларуванню громадської позиції. Навіть будучи серед організаторів та головних спікерів харківського Майдану, Жадан уникав гучних гасел, не втрачав почуття гумору й іронії — зрештою, рівноваги. Що, звісно, не могло не злити опонентів – недарма й понині діячі Партії Регіонів згадують йому спалення книжки Євгена Кушнарьова, чим тільки сприяють зростанню популярності письменника та виставляють себе на посміховисько.

Щоразу підкреслюючи: „Я не політик, а письменник”, Жадан дозволяв собі досить різні, часом екстравагантні, декларації, погляди і вчинки в соціальному контексті. Нібито вів переговори про участь у виборах у складі партії „Райдуга”, котра виступала за легалізацію легких наркотиків. Висловлювався в дусі федералізації, посилаючись ледь не на позицію автора спаленої книжки Євгена Кушнарьова. Підтримував кандидата від „Батьківщини” Арсена Авакова у боротьбі за посаду міського голови Харкова проти одіозного „регіонала” (і колишнього „помаранчевого”) Геннадія Кернеса. Став одним із тих, хто привертав увагу до боротьби „Зеленого фронту” проти вирубування Лісопарку в Харкові улітку 2010 року. Активно висловлювався проти діяльності Комісії з моралі. Регулярно використовував у своїй творчості емблеми й ідеї лівого руху.

Фактично, без урочистих слів Сергій Жадан своїми діями стверджує позицію, суть якої полягає в тому, що письменник лише ситуативно може виявляти політичні, суспільні погляди і несе за це не більшу відповідальність, ніж будь-який інший громадянин. Така собі рішуча відмова від маланюкового: „Коли немає в нації вождів, тоді вожді її – поети”. Переваги й недоліки цього підходу очевидні: з одного боку, звільнення літератури від позамистецьких функцій (на які нарікав ще Шлемкевич), з іншого – мінус один авторитетний голос у суспільстві.

„Геть сором!”
Однією з помітних особливостей творчості Сергія Жадана, особливо на ранньому етапі, стала його схильність до епатажу. Переважно то була інвективна лексика та іронія щодо деяких мистецьких канонів чи явищ. Кажучи простіше, Жадан часто пише з матюками і дозволяє собі вільно поводитися не лише з іменем естрадного співака Степана Галябарди, а й із Тарасом Шевченком чи Максимом Рильським.

Щодо матюків хочеться згадати один кумедний епізод. Свого часу мені довелося побувати на захисті кандидатської дисертації Сергія Жадана у Харківському національному університеті імені Василя Каразіна. Дисертант розповідав про українських футуристів двадцятих років, а одна зі старших викладачок, яка була присутня на „процедурі”, слухала-слухала, а потім раптом повернулася до своєї колеги і сказала приблизно таке: „Все це добре, але вірші з матюками писати – це хіба можна?!”. Минув час, Сергій написав чимало не лише віршів, а й прози зі специфічною лексикою. Навряд чи тут потрібен якийсь схвальний чи нищівний вердикт, кожен читач вирішить для себе, які слова він може сприймати, а які ні, можна лише відзначити, що лайка в творчості Жадана явно спрямована не так на епатажування читача (навряд чи така лексика може здивувати когось, хто мешкає нині в Україні, ходить українськими вулицями, дивиться українське телебачення й читає інтернет), як на передачу колориту.

А от поведінка з класиками і просто попередниками, безсумнівно, є намагання зумисне подражнити консервативно налаштованого читача. „Бо попри те, дала чи не дала, у щастя людського два рівних є крила” – ці рядки однаково доречно сприйняти і як знущання з радянського шкільного канону української поезії (котрий нам нині, схоже, не проти повернути нові чиновники, любителі „русского мира”, бо ж різноманітна українська література не вкладатиметься у стандарт „хатнього вжитку”), і як їдку гру з концепціями тих сучасних літературозавців, котрі ставлять творчість „неокласиків” у центр літературного спадку 1920-30-х років. А значить, і як варіацію на семенківську тему: „Сьогодні вдень мені було так нудно, ніби докупи зійшлись Олесь, Вороний і Чупринка”.

Варто тут згадати й містифікацію Сергія Жадана з нібито листуванням Тараса Шевченка та Пантелеймона Куліша. Опубліковані „листи” настільки відрізнялися від читацьких горизонтів очікування, що спричинилися до нападу на Жадана одного з екзальтованих читачів. Гадаю, факт цього нападу – найкраща відповідь на питання, чи іронічні „ігри з класиками” є лише дешевими вибриками, а чи така „сміхотерапія” нашому літературному й – ширше – культурному простору необхідна.

„І чужому научайтесь, і свого не цуpайтесь”
Перед тим, як згадувати про вплив Сергія Жадана на інших авторів, варто поміркувати й над тим, хто посприяв формуванню письменницької індивідуальності самого Жадана.

Напевно, тут мав місце найкращий для творчої індивідуальності варіант – сплав різних впливів. Коли говорити про поезію, особливо ранню, в ній виразно відчуваються традиції рок-поезії, будь-якої – радянської, західної, української: „вона ще не може просто померти / зализує рани наче конверти / чистить зуби мов табельну зброю / і засинає поруч з тобою”. Невипадково вірші Жадана неодноразово використовували для своїх пісень такі гурти, як „Lюк”, „Калєкція”, „Собаки в космосі”, „Оркестр Че” тощо.

Інший доволі помітний елемент – поезія бітників. Як на мене, легкий її флер можна відчути, приміром, у декотрих текстах збірки „Історія культури початку століття”. Коли ж не зосереджуватися винятково на поезії, то бітницькі елементи можемо побачити й у „Біг Маку”, „Anarchy in the UKR” тощо. А ось із приводу книжки „Депеш Мод” багато хто відзначав, що в ній є чимало перегуків зі знаменитим твором „Москва-Пєтушки” Венедикта Єрофеєва. Згадати хоч би залізничні пригоди.

Отож, якщо додати ще згадані контексти українських двадцятих, виходить, що творчість Сергія Жадана умовно „виростає” з літератури ХХ століття, її найбільш грайливої, протестної, екстравагантної, експериментальної частини.

Що ж до впливу Жадана на молодших авторів чи однолітків, то він міг би бути темою окремого дослідження. Побудови фраз, сюжетні ходи, багато інших речей у помітної частини наших письменників мають „жаданівське” коріння. До того ж, він дав поштовх до активнішого використання східної, урбаністичної, постіндустріальної, прикордонної тематики.

„Говорив мало, але він говорив смачно”
Мені доводилося чути чимало несхвальної критики на адресу творів Сергія Жадана. Вона могла стосуватися тем, які він висвітлює (і де справді часом має місце одноманітність), „несерйозності”, лексики, навіть географії, але майже ніколи не з’являється претензій до його образів. Те, що вони цікаві та красиві, визнають майже всі.

Образність Жадана – це і дотепно чи просто влучно вигадані та описані персонажі, як-от згадуваний Степан Галябарда (властиво, не зовсім і вигаданий, але змушений стати символом цілої української „традиційної естради”, або ж „українського шансону”), брати Лихуї, марксист Чапай, або брати „Звонімір Бобан і Бобан Марковіч”, сербські злочинці-нелегали, які хочуть пробратися потягом до Відня („Ти лише уяви, братішка, скільки  / у світі загадок і таємниць, скільки борделів / і крадених телефонів: / нам життя не стане, аби об’їхати наші угіддя / на віслюках. / А той йому і відповідає: стане, братіку, стане, / життя розтягується, мов баян, я буду / тягнути його в один бік, / а ти – в інший”).

І досить оригінальні порівняння: „Ранкове радіо, ніби пастух / для підлітків і жуків”.

І розлогі метафоричні конструкції на кшталт тих, що є в „Станції метро Смерть”: „Одна річ, коли армія гине на лінії фронту, цього, принаймні, слід очікувати від початку, для цього фронт й існує, якщо я все вірно розумію, але населення на центральних станціях Берліна, їм це для чого, такі речі добре знімати в кіно, там головний герой, набравши повні легені повітря, пірнає в холодний, наповнений водою тунель, намагаючись винирнути на сусідній станції, в касовому дорогому кіно йому це безперечно вдалося б, він пробивається крізь чорний, такий безкінчений на перший погляд, тунель, відштовхуючись у густій воді ногами, він навіть не встиг зняти черевики, це трішки уповільнює його заплив, але в жодному разі не може його зупинити (…), коли повітря закінчується, він помічає далеко попереду, за спинами тріски і за зеленими водоростями, вогні наступної станції, ще не до кінця затопленої фашистами, і вистрілює своїм тілом із глибини просто на платформу, рятуючись від смерті в темній холодній воді підземки. Щоправда, ця станція теж швидко мала наповнитись водою, і врешті-решт, скільки не пірнай, скільки не пробивайся, скільки не відштовхуй від себе круглі морські міни з чорними шипами, вони все одно затягнуть тебе на саме дно, де немає світла і життя, де лежить холодне каміння і куди опускаються залізобетонні уламки оформлення станцій метрополітену й шматки чорних крейсерів, підбитих у цих мутних небезпечних водах”.

І просто по-своєму зворушливі ліричні замальовки: „… навіть вона не могла відбити у нас бажання щоденно тягатись платформами, можливо, це просто дитячий потяг до дорослих форм життя, коли в одному місці і в один час ти можеш побачити відразу всі схеми, за якими це життя рухається, – відчути смак справжнього дорослого життя, що пахне дешевою водійською їдальнею, пахне старими й просмаленими робами, пахне, зовсім несподівано для тебе, радянськими парфумами і югославською жувальною гумкою, загалом має фантастичний запах, і навіть коли зміняться декорації, зміниться влада, зміниться країна, в якій ти живеш, все одно залишиться цей запах, оскільки залишиться саме життя, незалежно від того, чи залишишся в ньому ти” (обидві цитати – з „Anarchy in the UKR”).

Часом звертають увагу на те, що метафори Сергія Жадана бувають умовно „оберненими” – порівнюють не явища другої, третьої чи ще якоїсь природи з першою, а навпаки. Але й більш „традиційний” підхід йому цілком удається – взяти хоч би таку монументальну побудову, як оселедці запою з „Депеш мод”.

На символи й метафори цілком „нанизується” найновіша нині проза нашого автора – повість (традиційно видавці назвали її „романом”) „Ворошиловград”. Скажімо, кордон, що обплутує персонажів з усіх боків і пульсує, ніби величезний пітон (пітон мій, а не Жадана – О.К.). Чи варто перелічувати, скільки всього може означати, символізувати кордон, навіть якщо північ Луганської області він і справді географічно оточує? Або стара назва Луганська – Ворошиловград – як метафора пам’яті, приватної історії. Цей Ворошиловград, іще й винесений на обкладинку, дав неприхильним до Жадана читачам і критикам додатковий привід звинуватити його в оспівуванні радянського минулого. Тим, хто справді в цьому переконаний, однак, варто зазирнути під обкладинку – коли тут хоч якоюсь мірою й оспівується минуле, то винятково приватне, особисте, власне минуле. Саме ті об’єктивні умови, в яких минуле існувало, й уможливило постання у “Ворошиловграді” занехаяних піонертаборів як іще однієї метафори. А єдина ідеологія книги – ідеологія солідарності та відповідальності (катастрофічна нестача яких у нашому суспільстві, до речі, більш ніж переконливо довели події 2010 року, коли книжка вже вийшла друком).

Періодично твори Сергія Жадана мережать і наскрізні образи. Колись це була косметика, її фактура, кольори тощо, потім, наприклад, жіноча білизна. Стабільно такими образами залишаються сипучі речовини – тютюн, мелена паприка, наркотики рослинного походження, – а також серце та інші вічні людські органи.

Без чого був би, мабуть, найбільш неможливим літературний феномен Сергія Жадана – то це без його характерної мови. Їй притаманний специфічний ритм, із риторичними зворотами, перепитуваннями, повторами („Чим цікавиться сучасне мистецтво? / В тій дірі, в якій воно опинилось, сучасне мистецтво / цікавиться виключно чорно-білими карточками, / на яких сфотографовані наші легені — діряві, / наче вітрила китайських / риболовецьких / човнів”, цей уривок кумедно-самоцитувально сполучується з таким: „Про що пишуть сучасні поети? / Сучасні поети пишуть про зникаючу, примхливу / субстанцію свого страху …”; або „Скільки доводилось бачити даунів, / але таких навіть я не бачив”, ). А також особлива на мелодійному рівні м’якість, повітряна легкість – „І коли почалась облава, його нарешті вивели, / І почали викладати на стіл його особисті речі. / Все, що вони знайшли, все що врешті виклали, / Лише додавало усьому цьому якоїсь величі: / Його мундштуки, його відмички, / Всі страхи його і всі його звички. / Герби неіснуючої держави, фальшиві рецепти, / Квитки до Варшави. / Хустки, манжети, списані крейдою, / Сигарета за сигаретою,
/ Патент на смерть, права на будинок, / Виграний в когось механічний годинник. / Який зупиняється й не поспіша, / Ніби його душа.”

Неодмінна риса мови Жадана – також лексична простота, насиченість розмовними виразами. А ще – русизмами. Часто через усі ці речі його письмо переходить межі властиво літературної мови, не кажучи вже про чималі розбіжності з мовними стандартами письменників-традиціоналістів. Особисто мені видається, що мова Сергія Жадана в цьому сенсі є певною мірою письмом-компромісом між літературною мовою, повсякденним діалектом україномовної меншини східних областей (нагадую, що Жадан походить саме з цієї, часто ігнорованої групи населення) та неправильною російською більшості мешканців Сходу нашої країни. Навряд чи хтось заперечуватиме, що на тлі реанімації іншими авторами забутої лексики, активного застосування сленгу, вітчизняній літературі не завадить також і цей підхід.

“Нам ні до чого сюжети та інтриги”
У царині сюжетної та структурної побудови своїх прозових книжок Сергій Жадан, здається, обрав три головні напрямки. Перший (зокремв й перший за часом) утілено найчіткіше у збірці новел „Біг Мак” і в книжці „Anarchy in the UKR” (властиво, про неї також можна сказати, що вона складається з новел). Він характеризується сюжетом вельми розмитим, який то зникає пунктиром або маленькою річечкою „під землю”, то знов повертається назовні. Звісно, тут посилюється „плавність” оповіді, загострюються загадкові, абсурдні та кумедні риси персонажів, невмотивовані лінійно вчинки тощо. Люди чомусь кудись рухаються (наприклад, їдуть автостопом Німеччиною), щось невиразне говорять, когось зустрічають, і над усім цим вирує красивий і трохи жаский світ, наповнений образами, картинками. Це твори найбільш самодостатні, „чисті”.

Другий напрямок – „сюжетний” („Депеш мод”, „Ворошиловград”, оповідання „Порно” та ін.). Подієва частина бере на себе в таких творах значно більше уваги – і читач уже починає стежити не так за метафорами й побудовами слів чи речень, як за пригодами героїв. Ось Герман Корольов дає собі раду з бізнесом, що несподівано впав йому на голову, наважується кинути виклик бандитам-дептутам і заводить кілька багатообіцяючих знайомств із жінками. Ось у дим п’яний Собака Павлов приходить на футбольний матч, і виникає інтрига, що з ним там буде і чи випустить по-доброму його звідти дбайлива міліція. Але це не значить, що у таких творах Сергій Жадан геть забуває про формальні особливості письма, вони залишаються в силі, просто діють тепер не так очевидно, „прикриваючись”. Сюжети й інтриги, щоправда, все одно виходять дивакуваті,  “пришелепкуваті”.

Щодо третього типу, то навіть не знаю, як його краще назвати. Наприклад, „риторичний”. Таких речей є чимало і в „Гімні демократичної молоді”, в „Трициліндровому двигуні любові” (жаданова частина зветься там „Блок НАТО”). Як на мене, це найслабші тексти Сергія Жадана. У них різко знижується „вміст образності”, виразно, але дещо безбарвно прописується сюжет (часто одноманітний, деталізований). І, нарешті, на перший план упевнено виходять згадувані вже у цій статті риторичні прийоми, повтори, парадокси, дотепи, афоризми й антиафоризми. Утративши підтримку потужних ірраціональних художніх пластів і не здобувши, натомість, монолітного сюжетного опертя, риторика тут „провалюється”, наближається до „мурмотіння”.

Аналогічний підхід до поезії дає змогу розрізнити в ній вірші суто „пригодницькі” (приміром, „Хороші молоді поети”), ліричні (велика частина книжки „Лілі Марлен”) й позначені духом метафізичності (як-от „Госпелс і спірічуелс” — іронічної, абсурдної, але все ж).

До речі, тішить те, наскільки вільно і вправно Жадан оперує різними техніками версифікації. А з огляду на дискусії про те, „що краще — римована поезія чи верлібр”, це ще й повчально. Усе ж, певно, найбільша доля його віршів – римована силаботоніка. Зі здатністю в окремих випадках переходити межу вельми елементарної, але звучної „пісенної поезії” – „Два сонні водії вже третю ніч про щось шепочуться, / і в сутінках волочаться, і п’яно заморочуються, / криво посміхаючися кожному китайцю, / які їм влаштували тут китайську окупацію, / фігачать по облому, переборюючи втому, / щоби цю китайську наволоч довезти до кордону, / щоби здати їх на митниці місцевим чи поліції, / і накупити шмоток, алкоголю і по піці. / Везуть / триста китайців добу до Будапешта, / триста китайців добу до Будапешта, / триста китайців добу до Будапешта – / перші вже на місці, підтягнуться і решта.” Не випадково з цього тексту Сергієм Жаданом і гуртом „Собаки в космосі” було створено реґґі, доволі популярне в соціальних мережах інтернету.

“Ні Зевс, ні Пан, ні Голуб-Дух”
Доволі суперечливі трактування можуть викликати умовно релігійні образи творчості Сергія Жадана. З одного боку, вони часто постають у відверто іронічному контексті. Наприклад, дуже скептична розповідь про те, як буддисти встановили ступу миру в колишньому піонерському таборі на околиці Харкова. Тут сама ступа нагадує ліричному героєві дошку оголошень, а буддисти – зеків, та й ритуали їхні, особливо ті, в які хочуть залучити гостей свята, смішні й незграбні, десь як і піонерські, що провадилися тут раніше. Або ось така „колядка”, що її співають контрабандисти після повернення з-за польського кордону: „Тепло й благодать сходять на землю Галичини, / на наші теплі приходи, на наші церкви, / криті сріблом та авіаційним дюралюмінієм. / Спаситель стоїть поміж наших овець, / в руках у нього — коров’ячий дзвоник, / і він грає нам наше греко-католицьке ска. / Цар Соломон приходить на Галичину / з боку словацьких гір, / із серця в нього росте прикарпатська ганджа, / з якої він наробить куті для веселих / дітей з прикордонних районів. / І голови колгоспів, виходячи йому назустріч, / говорять — радуйся, Соломоне, радуйся, Спасителю, / Син божий народився. / І сніг падає на землю. / І земля падає на сніг.” Випадає згадати й різні інтерв’ю, чати з Жаданом, у яких він не давав особливого приводу сумніватись у своєму скептичному погляді на релігію, віру тощо („Чи вірите Ви у святого Миколая?” – „Я вірю в соціальну справедливість”, це майже автоцитата з „Депеш мод”: „я не вірю в церкву, я не вірю в соціальну справедливість, я не вірю в революцію”).

Та це не пояснює численних християнських образів більшої чи меншої виразності й насиченості. Хоч би й така цитата: „Врешті-решт відступила сльота осіння. / Після всіх поминальних судом / Над його чолом птахи воскресіння / Сплели тернове гніздо” або купа менш очевидних речей, від постійних „риб’ячих” образів починаючи (якось на початку 2000-х років у приватній розмові з автором цієї статті Сергієм Жаданом трактував їх саме як християнські). Специфічну роль відіграє релігія й віра у „Ворошиловграді”. Вони повсякчас стають об’єктами іронії, але ні на мить не заперечуються цілком і „по факту” відіграють винятково позитивну роль.

У вірші „Словники на службі церкви” ліричний герой, від якого кохана назавжди їде за кордон, не вміє молитись, але готовий почати робити це, бо так мимохідь запропонувала вона – очевидно, молитва в даному випадку відіграє роль радше символу безнадії, ніж практичного способу втілення побажань, але є також  своєрідною опорою „попри все”, можливістю ще раз удихнути повітря, навіть якщо його ніби й нема.

Вірогідно, що сам Сергій Жадан трактує все це якось інакше, по-всякому може сприйняти подібні мотиви й кожен окремий читач, але мені видається, що в його творчості віра (ясна річ, позаконфесійна, неформальна, стихійна, частково деконструйована, може, навіть не до кінця усвідомлена) відіграє роль такого собі внутрішнього не завжди виразного „кістяка” подій, на який можна спертися й через який відбувається загадковий, безперервний, пульсуючий зв’язок зі світом. Така умовна, але неминуча „релігійність” чимось нагадує тичининську.

„Пісня світла”
Одразу після віри доречно буде згадати про любов. Як на мене, вона –ключ розуміння і ключ нерозуміння творів Сергія Жадана. Любов у різних сенсах, тож про різні й варто поговорити.

Той читач, погляд якого не загальмує на деяких маргінальних персонажах і тематиці, міцних висловах тощо, може помітити, що любов’ю „начинено і підсвічено” мало не кожен текст цього автора. Яка мотивація вчинків тих чи інших героїв? Або, точніше, тих їх учинків, завдяки яким вони потрапляють на сторінки? Це нелінійна мотивація, що випадає з буденної логіки, з побутової вигоди та інших подібних речей. Здається, в більшості випадків примітивні логічні зв’язки замінюються тут власне любов’ю.

„Вісім історій про Юру Зойфера”, „Адвокат трансвеститів” – герой, який береться обороняти тих, кого обороняти ніхто не хоче. Геть „народовська” колізія пасувала би кінцю ХІХ або початку ХХ століття. Проте Жадан додає сюди своє специфічне письмо, образність, солонуваті реалії „суспільного дна” й перемішує мозаїку так, що ми вже й ніби не помічаємо, як нам розповідають: підтримати слабкого — це добре, це вчинок.

А згадаймо, чого раптом зібралися в свою нетверезу Одіссею хлопці з „Депеш Мод”? На пошуки колеги, котрому треба передати важливу й сумну новину про смерть його дядька. Багато чого в цьому сенсі є сказати і про мешканців „Ворошиловграда”. Вони допомагають одне одному і Герману, який поверувся з Харкова, відстоюють проти рейдерів старий аеродром (слід сказати, з погляду „життєвої правди” епізод перемоги над рейдерами вийшов у письменника не дуже переконливим, недаремно критик Тетяна Трофименко проводила паралелі з Парком Горького в Харкові, знаменита оборона якого влітку 2010 року завершилося набагато сумніше, але не всім же бути критичними реалістами), повсякчас наповнюють одне одного тихим людським теплом і світлом.

Я не хочу сказати, що твори Сергія Жадана – ідилії, наповнені людьми, котрі весь час роблять одне одному добро і радісно сидять одне біля одного, як леви й антилопи на агітаційних зображеннях раю Свідків Єгови. Ні, ці персонажі роблять чимало дурниць, вони аж ніяк не є взірцем для наслідування. Але в тому й сенс, що й такі „надто люди” знаходять у собі можливості чинити не заради вигоди чи зловтіхи, а зі співчуття, з любові. Любові, котру сміливо можна назвати християнською, знову-таки не у церковному сенсі, а духом. Любов і добро в творах Жадана – ніби силове поле, котре в якийсь чарівний спосіб раптом підпорядковує собі рух усього навколишнього підкреслено недосконалого світу. В цьому одна з головних принад художнього світу Сергія Жадана, і той, хто не відчує або не помітить цього, навряд чи його полюбить.

Можна сформулювати й так: чи не в більшості випадків Жадан шукає любов і добро навіть там, де їх, на перший погляд, не може бути за визначенням.

„Талісман з ілюзій та оман”
А що ж із любов’ю, так би мовити, більш земною – романтичною, фізичною? На тлі матюків, контрабандистів, стьобу, наркотиків, алкоголю ультраконсервативно налаштований читач міг би очікувати порнографічних одкровень або, в крайньому разі, гранично приземлених і практичних проявів кохання. Але тут Сергій Жадан не виправдовує очікувань.

Почати варто з того, що в багатьох його текстах кохання або відсутнє взагалі, або не відіграє якоїсь домінантної ролі, і вже точно не прописується у дуже відвертий чи дуже цинічний спосіб майже ніколи. Переважно воно функціонує як „стосунки”, як щось таке, що провокує життєві колізії, екзистенційні роздуми. Часто „приховується” за якимись іншими мотивами.

Характерними прикладами любовної лірики Жадана я би назвав два тексти. Перший – уже згадуваний тут вірш під назвою „Словники на службі церкви” з віртуальної збірки „У.Р.С.Р.” (вона так і не виходила друком окремо). Процитую з нього дещо: „Так сталося, що жінка, яку він любив, вирішила / виїхати з його країни, просто сказала йому одного разу, / знаєш, я маю їхати, маємо ще пару місяців, / можеш мені телефонувати. добре, сказав він, добре, / а потім? що потім? – спитала вона. що потім буде / з твоїм номером? в тебе його відберуть чи ти його / комусь подаруєш? ти розумієш про що я? хто підійме / слухавку, якщо я зателефоную тобі через два місяці? / Ну, я не знаю, сказала вона, номер, очевидно, / знищать (…) я помру патріотом, навіть якщо / ти назавжди покинеш цю країну, / я спробую телефонувати на твій номер, / навіть якщо там будуть лунати голоси з пекла, / я гортатиму свій йобаний словник, навіть / якщо в ньому не залишиться жодного / невикористаного слова. / ніщо її не зупинить / ніхто її не переконає / близько 100 тисяч слів і словосполучень / і навіть не можна з нею поговорити”.

Другий – новела „Каса довідок не дає”, така собі невесела комедія ситуацій. Чоловік закохується в жінку „з іншого світу” – дуже зайняту власницю супермаркетів, вона його не надто помічає, але ціною тривалих зусиль він добивається принагідної взаємності. Він мешкає в Харкові, вона — в Києві. Далі починається нескінченна карусель: він хоче до неї приїхати, вона каже, що в неї важкий день, не треба, він іде здавати квиток, тоді знову дзвонить, і вона раптом погоджується, він знову купує квитки, вона знову передумує, знову погоджується, потім вона вже сама хоче їхати йому назустріч із Києва, а він уже має квитки до Києва, так відбувається багато разів, герой не полишає вокзалу, „починає світати, з ним по-приятельськи вітаються алкоголіки й проститутки, а грузини й міліціонери шанобливо віддають честь. Уже сідаючи в потяг, він ще раз телефонує їй і говорить, що він їде до неї, і вона мусить з цим змиритись. Але вона несподівано відповідає, що сама їде до нього, що вона вже в потязі й за пару годин буде в Харкові, тож просить її зустріти. Він на радощах здає квиток, йде в ігрові автомати, і йому навіть щастить, він виграє якісь гроші, пропиває їх у барі, а тут і потяг прибуває на першу платформу. Але без неї. Він стоїть і чекає, але вона не виходить. Тоді він знову телефонує їй, де ти? питає, що сталось? І тут вона йому говорить, що в неї, на жаль, усе змінилося, розумієш, говорить, таке іноді трапляється, ти лише не ображайся, нічого особистого, але я вже у Львові. Після цього він навіть не знає, що йому робити, тому знову йде до кас. У касі спить знайома йому нафарбована блондинка, котрій він тричі за останні десять годин здавав квитки. Вона прокидається і дивиться на нього важким поглядом. Скажіть, – розпачливо питається він, – бог є? тітка дивиться на нього важким поглядом, подумки підбирає слова і з ненавистю гупає перед ним пластиковою табличкою. А на табличці, звісно ж, написано: КАСА ДОВІДОК НЕ ДАЄ.”

Є, звісно, і менш сумні варіанти, ніж ця примітивна, але мила, зграбна і зворушлива історія. Приміром, вірш „Паприка” з тієї ж „У.Р.С.Р.”: „Тому, що так, як вона боїться за нього, я не зможу / ніколи і ні за кого боятись, тому, що з такою легкістю, / з якою вона кладе йому до рук ці теплі цитрини, я не зможу / ніколи нікому нічого віддати; / буду і далі за ними іти, / в довгих виснажливих сутінках супермаркету, / з жовтою травою під ногами, / з мертвою рибою на руках, / відігріваючи її серце / своїм диханням, / відігріваючи своє дихання / її серцем.”

Тобто кохання в Сергія Жадана постає річчю передусім духовною, метафізичною, врешті — душевною. Такою, що може дати людині драйв, радість, силу, як у „Паприці”, чи „збити”, як у „Каса довідок не дає”. А може, не духовною потугою, а явищем природи? Таке чутливе сприйняття даної теми у жодному разі не може приховати жодна іронічна маска, принаймні, для уважного читача.

А першим твором, де Жадан дозволив собі більш-менш відверті описи фізичного боку кохання, здається, є „Ворошиловград”. Чим не привід почекати на подальші тенденції?

Підбивати підсумки, коли йдеться про Сергія Жадана, звичайно, рано (а намагатись охопити всі її характерні риси й поля активності в одній статті – пізно). Але вже нині можна говорити про деякі засадничі речі. Саме Жадан виявився тим письменником, котрий поєднав дуже транзитний, хисткий, катастрофічний дух часу нашої частини світу 1990-2000-х років, його іронію, цинізм, біль, споживацтво, млявий радикалізм із дуже в своїй суті піднесеними штуками – з усеохопністю добра, любов’ю, романтичним коханням, теплим внутрішнім світлом. І наснажив усе це оргиніальним еластичним письмом, образним і дотепним. Не дивно, що така суміш стала більш ніж помітною. Не дивно, що вона викликає такі різні реакції.

Олег Коцарев

Народився 1981 року в Харкові. Автор книжок поезії "Корокте і довге", "ЦІЛОДОБОВО!" (спільно з Горобчуком і Коробчуком), "Мій перший ніж", "Збіг обставин під Яготином" та збірки оповідань "Неймовірна Історія Правління Хлорофітума Першого".