«На вуглí» Стефаникової хати

«Біленький палац» Василя Стефаника

Покутське село Русів сховалося в низині неподалік Снятина (нині — районний центр Івано-Франківської області). Місцевість тут переважно горбиста, тому дорога петляє, біжить угору-вниз, наче дражнить мандрівника, що вибрався у гості до Василя Стефаника, який тут народився, прожив майже все життя, як і його діди-прадіди, і тут похований. У Русові відомий письменник написав більшість своїх новел, героями яких були найчастіше русівчани, до того ж нерідко — родичі, друзі, сусіди. Тому Русів – це не лише рідне й родове село письменника, а й батьківщина більшості його героїв.

Зберігся будинок Василя Стефаника — він стоїть на околиці села, на горі, а з його ганку відкривається чудовий краєвид. Якщо уважно придивитися,  то на горизонті видно один-єдиний кам’яний  хрест — саме той, описаний у новелі «Камінний хрест». Його поставив перед виїздом на еміграцію прототип Івана Дідуха Іван Споль — приятель письменника. Таких хрестів за селом було багато, але за радянської влади їх знесли, лише один не наважилися чіпати.

Подвір’я Стефаників велике, неподалік воріт – невеличкий ставок, багато фруктових дерев. Якщо пощастить, біля хати можна застати родину нащадків письменника — його онука, також Василя Стефаника з дружиною Мотрею і  дітьми та онуками. Вони мешкають у Львові, але на вихідних навідуються до дідівської хати – відпочити і навести лад, тому тут усе акуратне й доглянуте. Хата ж поділена навпіл: одна її половина – для нинішніх мешканців, прямих нащадків Василя Стефаника, друга половина з трьома кімнатами уже понад століття залишилася за письменником, себто – за меморіальним музеєм. У першій кімнаті – експозиція із рукописами і прижиттєвими виданнями новеліста. Колись тут була вітальня. Ліворуч —  робочий кабінет Василя Стефаника з його бібліотекою, меблями та предметами особистого вжитку. Після смерті письменника тут майже нічого не змінювали – жодних «експозиційних» перестановок чи заміни меблів, навіть електрики досі не проведено. Кімната праворуч – помешкання Олени Плешкан (про неї та її сестер — згодом) із меблями-приданим: ліжком, столом. На стінах – картини її пензля, зокрема й портрет Василя Стефаника.

В’їзд до села Русів

Козаки та «басараби»
За родинною легендою, Стефаники оселилися на Покутті десь на початку 70-х років XVIIIст., після зруйнування Запорозької Січі — саме до тих місць і часів сягають родові корені письменника. Таку інформацію надає Василь Костащук, приятель Василя Стефаника й один із його перших біографів. У книзі «Володар дум селянських» він пише, що прадід Василя Стефаника, Теодор, у Русові побудував хату – але не традиційну буковинську, а козацький зимівник — і саме в цій оселі 1872 року народився Василь Стефаник. Прадідова хата простояла майже 100 років і згоріла 1898 р. унаслідок підпалу, про що згодом письменник оповість у новелі «Палій». Теодора Стефаника за те, що був нетутешнім, русівчани прозвали «басарабом». Одразу пригадується новела «Басараби» — метафоризована історія роду Стефаників.

Про діда письменника, Луку Стефаника люди зберегли недобру пам’ять: як про чоловіка жорстокого і злого, який, до того ж, мав дружні стосунки з паном Теодоровичем і служив у нього війтом, за що односельці позаочі іронічно називали його «атаманом». Після скасування панщини люди оминали Луку й він доживав віку відлюдником. Життя Лука Стефаник покінчив самогубством, що накликало на родину ще більшу ганьбу. Долю рідного діда Василь Стефаник згодом покладе в основу згадуваної вже новели «Басараби».

Батько письменника – Семен, – також був війтом, але про нього згадують інакше: як про господаря строгого, проте розумного й справедливого. Понад усе Семен Продановий любив землю і працю на ній — як наслідок, свої успадковані 18 моргів землі збільшив до 180 моргів. Основним джерелом збагачення в нього була худоба, яку Семен вирощував і залізницею перевозив на продаж до віденських ринків, де м’ясо коштувало значно дорожче, ніж на Буковині чи Галичині. А все домашнє господарство трималося на дружині — Оксані  Кейван, матері письменника, яка була родом із сусіднього села Карлова (нині — Прутівка).

У Василя Стефаника було троє братів і сестра Марія. Сестра й мама були особливо близькі. Згодом їхні риси впізнаватимуться в багатьох жіночих образах новеліста. Батька ж письменник змалював у незавершеній новелі «Багач».

«Моя література — в моїх листах»

Робочий кабінет Василя Стефаника

У Русові минуло дитинство письменника і його перші шкільні роки. А далі, незважаючи на заперечення матері, після русівської школи Семен Стефаник віддав 10-річного Василя до снятинської школи, згодом — до коломийської та дрогобицької гімназій. Як відомо, на цей час припадають перші літературні проби В.Стефаника, його знайомство з Іваном Франком та початки громадсько-політичної діяльності.

1892 року письменник склав іспит зрілості. Проте радість від завершення навчання затьмарила сумна звістка – смерть улюбленої сестри Марії від запалення легень. Коли батько приїхав до Василя у Дрогобич, то три дні не міг повідомити трагічну звістку, знаючи тонку душу сина й особливу прив’язаність до сестри. Лише коли сідав у поїзд, на ходу вигукнув із вікна: «Василю, Марія вмерла!» Біль від цієї найпершої гіркої втрати у письменника відгукнеться новелою «Вечірня година».

Схоже, смерть близьких людей була фатумом Василя Стефаника, що переслідував його все життя, – може, тому стільки болю в його невеликому за обсягом спадку… Більшість життєвих ситуацій, людських образів він справді взяв безпосередньо з життя, переважно – з життя найрідніших йому людей, друзів, односельців. Про це яскраво свідчать листи письменника  («Моя література — в моїх листах», зізнавався сам новеліст), у яких можна знайти «нотатки» до багатьох новел. Приміром, Антін із новели «Синя книжечка» був реальним Антіном, мешканцем Русова. Історію про долю двоюрідного брата письменника, Лукина Стефаника, якого забрали до австрійського війська і який покінчив життя самогубством у Львові, не витримавши знущань, Василь Стефаник відтворив у диптиху «Виводили з села», змінивши лише ім’я Лукина на Миколая. Героїня новели «Підпис» — Євдокія Стефаник, племінниця письменника. Новела «Лист» — про приятеля Стефаника Федора Костюка, який 1897 року вбив свою жінку за те, що не дозволяла йому вести виборчу агітацію. А трагічну історію з сусіднього села Трійці, описану згодом у новелі «Новина», письменник перед тим оповідає В.Морачевському в листі, завершуючи словами: «Отаких якихось історій так багато діється по селах, що вони, як опирі, кров випивають».

Камінний хрест, що видніється з порогу хати Стефаників

Василеві Стефанику, схоже, не доводилося ні вигадувати, ні навіть згущувати фарб…
Через вісім років після втрати сестри Стефаник зазнав ще й другої, також дуже важкої для нього: 1900 року померла мати. Із сином Василем Оксану Кейван поєднували особливо теплі й довірливі стосунки. Тому її передчасна смерть не лише завдала невимовного болю, а й погіршила стосунки письменника з батьком, якому він не раз дорікав, що той не жаліє мами. Наслідком сімейної драми стало те, що Семен Стефаник припинив сплачувати за навчання й проживання сина у Кракові. Василь Стефаник на той час був уже  відомим письменником — він написав близько третини своїх новел, видав три книги,  багато творів з його доробку було перекладено іншими мовами. Проте літературні досягнення аж ніяк не радували батька — навпаки, Семен Стефаник сердився, що витратив на нього багато грошей, а Василь навіть вищої освіти не здобув. Остаточний розрив спровокувало друге одруження Семена Стефаника через півроку після смерті дружини. Василь не погоджувався розуміти батька, що велике господарство потребує рук господині.

Тому 1900 року Василь Стефаник остаточно покинув Краків,  і до 1903 р. кілька років жив у приятелів у різних містах і містечках: у Городку, Львові, Тернополі… Найдовше — у брата Юрія в Русові, де умеблював одну кімнатку. Він  жив самітником, майже ні з ким не контактуючи. Винятком була родина священика Кирила Гаморака із села Стецеви, що неподалік від Русова, із яким письменник був знайомий ще з гімназійних часів, — у домі священика часто збиралася патріотична молодь, а його самого селяни Снятинського повіту кілька разів обирали послом до галицького сейму у Львові. Згодом доля химерно й тісно пов’яже Василя Стефаника не лише зі священиком, а й із трьома його доньками. Найстарша, Євгенія Калитовська (старша за письменника й на той час заміжня), стала палкою і забороненою (хоч і взаємною) любов’ю письменника. Проте доля виділила їй небагато років життя: Євгенія померла 1906 року. Друга – Ольга – стала його дружиною, а третій — Олені (Плешкан) — довелося виховувати його дітей і найдовше жити в домі письменника.

«Біленький палац»
Проте все це буде згодом, а поки що Василь Стефаник, не маючи постійної роботи, відчуває фінансову скруту, до якої не звик, до того ж, очевидно, мучила

Портрет Ольги Стефаник (Гаморак)

його життєва невизначеність і непевність, що позначилися  на здоров’ї письменника. У нього почалися нервові розлади, які згодом лише загострюватимуться. Саме на цей час припадає перша пауза у творчості Василя Стефаника, що затягася на довгих 14 років. Не перервали її навіть перше омріяне відвідування Великої України 1903 р. і знайомство з М.Коцюбинським, М.Старицьким та іншими письменниками.

1904 року Василь Стефаник одружився з Ольгою Гаморак і пішов господарювати у Стецеву, в дім Кирила Гаморака, який усіляко підтримував письменника. Отримавши ґрунт під ногами, письменник почав потрохи повертатися до свого звичного активного темпу життя — занурився в громадську діяльність — і невдовзі його обрали послом до австрійського парламенту.

Батько Василя Стефаника, Семен, спостерігаючи за змінами в житті сина, кличе його до Русова, виділяє 18 моргів поля та обіцяє допомогти з будівництвом власної хати. 1910 року Василь Стефаник повертається до рідного села й починає будувати свій «біленький палац» – єдине з усіх його «помешкань», що збереглося досі.

Хату було будовано «з шиком»: на шість кімнат, із бляшаним дахом і дубовими підвалинами. Життя письменника закипіло: будівництво, народження один за одним трьох синів та продовження активної громадської діяльності, що завершується обранням Василя Стефаника послом (до 1918 року). Але все ще мовчить перо новеліста.

Після десяти років спільного життя померла дружина Василя Стефаника, його «найліпший приятель», Ольга Стефаник (Гаморак). Доглянути за малолітніми синами Стефаника приходить третя сестра з родини Гамораків – Олена Плешкан. Вона перебирається жити до письменника в Русів і доглядає за його дітьми. А незабаром розпочалася Перша світова війна, і від її початку й до завершення письменник змушений був жити поза рідним домом. Проте на цей час припав другий етап у творчості письменника — між 1914 і 1917 рр. у Відні написано новели, що згодом увійшли до збірки «Земля».

До повоєнного Русова Василь Стефаник повернувся сивим чоловіком і занурився в господарську роботу та виховання синів. Проте буквально через рік бурхливі історичні подіїї знову витягнули його з дому. «Я став головою філії «Сільського господаря», головою філії «Просвіти», головою повітової управи радикальної партії і ще більше голов було в мене на шиї», — напише він згодом в автобіографічній новелі «Слава-йсу».

Помешкання Олени Плешкан

У перші повоєнні роки померли двоє братів Василя Стефаника, Володимир і Юрко, а також батько Семен – із великої колись родини Стефаників у Василя залишився лише молодший брат – Лука (загинув він пізніше, 1944 р., від рук гестапо). Одразу після смерті батька письменник написав новелу «Земля» з присвятою пам’яті батька. Сліпа любов батька до землі тут набула зовсім іншого забарвлення; син намагається зрозуміти її. У цей час відчутно погіршується матеріальне становище письменника. Його сім’я бідує, Стефаник залазить у борги – до того ж підростають сини, доводиться думати про їх освіту. Ненадовго рятують публікації в Радянській Україні і гонорари, висока досмертна пенсія. Коли на Галичину та Буковину доходить інформація про колективізацію, Голодомор, арешти й знищення письменників, Василь Стефаник відмовляється від усіх наданих йому радянською владою почестей.

1927 року помер приятель Василя Стефаника — письменник Марко Черемшина – і саме тоді десь Стефаник відчув себе старим і немічним, хоч було йому лише 60 років. За спогадами, письменник щоранку виходив із хати, сідав на лавочку і милувався природою, сходом сонця та ранковою росою (новела «Роса»). Про що тоді думав Василь Стефаник, дивлячись зі свого порога на горби, всіяні кам’яними хрестами?

Родинне поховання Стефаників у Русові

У січні 1930 року Василеві Стефанику паралізувало всю праву частину тіла, що ще дужче підкосило його. Останні роки Василеві Стефанику було  важко пересуватися, проте він намагався-таки рухатися, бути активним:  «Який я слабий, який кривий, але до свого гробу я ще годен зайти», – писав він у ті лихі часи. Помер Василь Стефаник уночі 7 грудня 1936 року в оточенні друзів, односельців і сільського пароха.

Поховано письменника в Русові, його могила — поруч із могилами матері, батька, сестри, дружини, друзів та прототипів новел письменника.

У садибі Василя Стефаника 1941 року було відкрито літературно-меморіальний музей. Першим директором музею став син письменника — Кирило Васильович Стефаник.

У центрі села – помпезний пам’ятник письменнику і ще одна будівля: літературна частина музею, проте вона не залишає такого враження приватності й тепла, як садиба, «біленький палац» Василя Стефаника, у якому життя вирує досі. І саме тут згадується відомий вислів Стефаника 1927 року: «Стою на вуглі моєї хати і простягаю до Вас руки…», адресований письменникам  із Великої України. Здається, його можна повторити й нині.

Ірина Троскот

Народилася 1981 року в Івано-Франківську. Закінчила Національний університет імені Тараса Шевченка. Працювала у пресі й книжкових видавництвах. Від 2012 р. - головна редакторка сайту "ЛітАкцент"