Як перекладати невловиме?

Анжела Кам’янець, Тетяна Некряч. Інтертекстуальна іронія і переклад. – Київ: Видавець Вадим Карпенко, 2010
Анжела Кам’янець, Тетяна Некряч. Інтертекстуальна іронія і переклад. – Київ: Видавець Вадим Карпенко, 2010

Іронія – річ витончена, тим паче, якщо вона інтертекстуальна. Її наявність перетворює текст на простір гри, де спілкування між автором і читачами відбувається на рівні натяків, недомовленостей, а то й просто мовчання. Інтертекстуальна іронія – це невловима аура тексту, яку відчути подекуди складно і в рідній мові, не кажучи вже про спроби її відтворення під час перекладу. Але що важче завдання — то цікавіше братися за нього. Саме так, мені здається, думали А.Кам’янець і Т.Некряч, коли починали писати свою книгу, в якій спробували відповісти на низку важких питань: Чи можна перекласти інтертекстуальну іронію? Які стратегії при цьому має у своєму розпорядженні перекладач? Як він ними може послуговуватися?

Теоретична модель осмислення цього явища, запропонована авторками, поєднує досягнення сучасної герменевтики (принципи інтертекстуальності, семіотики культури, постструктуралізму) з вітчизняною традицією пошуку адекватності відтворення смислів текстів, що перекладаються. Такий підхід А.Кам’янець і Т.Некряч можна охарактеризувати як вияв здорового консерватизму, що в даному випадку є синонімом справжньої високої перекладацької культури.

Застосування новітніх філологічних теорій дає змогу, зокрема, розв’язати низку непростих теоретичних проблем. Насамперед, ідеться про визначення самого явища інтертекстуальної іронії, що, на думку дослідниць, «виникає при зіставленні двох різних за тональністю текстів, що містять спільний елемент – фразу, уривок, сюжетну лінію тощо – який функціонує як алюзія метатексту на прототекст». Головними стратегіями відтворення інтертекстуальної іронії в цільовому тексті А.Кам’янець і Т.Некряч вважають очуження та одомашнення, майстерне застосування яких неможливе без використання семіотичного підходу, оскільки тільки він дає змогу зрозуміти «національно-культурні смисли конкретних посилань як семіотичних одиниць і, відповідно, відтворювати ці смисли в цільовому тексті…». Ці та інші переконливі висновки А.Кам’янець і Т.Некряч є безсумнівним внеском у вітчизняну теорію перекладу.

В українському перекладознавстві нерідко можна натрапити на такі випадки, коли ті, хто викладають переклад або теоретизують з цього приводу, самі не перекладають. Сказане не стосується А.Кам’янець і Т.Некряч; вони здобули заслужений авторитет своїми перекладами творів найрізноманітніших жанрів. Ця обставина робить книгу, написану ними, по-своєму унікальною. По-перше, А.Кам’янець і Т.Некряч обіцяють нам цікаво і жваво написаний текст. Цю обіцянку вони виконують. Деякі сторінки їхньої, ще раз скажу, ґрунтовної наукової праці нагадають квест, пригодницький твір, у якому авторки шукають свій Грааль, котрий дав би їм сил і знань, щоб розкрити всі смисли тих інтелектуальних іронічних загадок, що їх вони намагаються розгадати. По-друге, книга містить переконливий аналіз перекладацьких практик, застосованих і самими авторками, і їхніми колегами. Тут варто відзначити винахідливість А.Кам’янець і Т.Некряч у виборі об’єктів і методів дослідження. Так, вибір набоківської «Лоліти» для вивчення стратегій перекладу інтертекстуальної іронії становить приклад того, що нерідко називають геніальною простотою. Третя частина книги описує експеримент у перекладознавстві: А.Кам’янець і Т.Некряч демонструють, що можна було б зробити, якби доводилося перекладати твори Д.Лоджа, коли його іронічний інтертекст український читач принципово не може розпізнати через незнайомство останнього з прецедентними творами англомовної літератури, на яких побудований першотвір, а також через відсутність українських перекладів тих самих прецедентних текстів. А.Кам’янець і Т.Некряч дають нам змогу зазирнути в їх творчу лабораторію і побачити, які вправи має виконувати справжній перекладач-професіонал, аби постійно вигострювати свою майстерність.

Деякі спостереження, зроблені А.Кам’янець і Т.Некряч, виходять за межі суто перекладацької проблематики. У частині, присвяченій «Лоліті», у новому світлі постає письменницька ситуація В.Набокова. З аналізу, здійсненого А.Кам’янець і Т.Некряч, випливає, що В.Набоков не мав свого російськомовного читача і його «Лоліта» була, як відомі книги Ніцше, написана «для всіх і ні для кого». Той іронічний інтертекстуальний план, яким оперує письменник, відтворює його уявлення про культурну грамотність російської публіки, що збереглося тільки в його пам’яті (а наскільки пам’ять може бути непевним інформатором, ми також добре знаємо). Тепер очевидно, чому російська «Лоліта» й досі залишається книгою, яку сучасний російський читач просто не розуміє.

Друге спостереження пов’язане з тим незадовільним станом підготовки перекладачів, який ми маємо в Україні. Якось незручно читати, що студенти найпрестижніших університетів України не розпізнають цитат із Т.С.Еліота або інших класиків англомовної літератури. І це не провина студентів. Вони не можуть знати того, чого їх не навчають. Адже література і культура вивчаються лише побіжно. Вони не є пріоритетами навчальних планів. За таких умов рівень культурної грамотності, без якого розпізнавання інтертекстуальної іронії і перекладачем, і читачем неможливе, постійно знижується, внаслідок цього ми вже потрапили в ситуацію, коли взагалі можемо втратити вміння насолоджуватися словесною інтелектуальною грою.

Книга А.Кам’янець і Т.Некряч – рідкісний приклад органічного поєднання теорії і практики в українському перекладознавстві. Відповідаючи на запитання, поставлене у заголовку, вона нам каже: щоб перекладати невловиме, треба дбати про гігієну своїх культурних інстинктів і любити культуру, засобом пізнання якої є мова.