Леся Українка: канони і стереотипи сприйняття

Від редакції. Полемічна стаття Лукаша Скупейка — це його пропозиція до роздумів про старі й нові стереотипи сприйняття та інтерпретації творчості Лесі Українки. І якщо зі старими, здавалося б, “усе ясно”, то нові, як стверджує автор, — нічим не кращі. І з ними належить самокритично розібратися. Цілком підтримуємо такий пафос Л.Скупейка! Розбираймося…

Грунтовної прижиттєвої критики, за винятком хіба що відомої статті І.Франка, Леся Українка, по суті, не мала. Зате мала повний респект і репутацію  письменниці, котра пише на незвичні для українського читача “екзотичні” теми. Згодом, починаючи з 1920-х рр., набула популярності  Франкова теза (зрештою, однобічно потрактована) про Лесю Українку як “трохи чи не одинокого мужчину на всю новочасну соборну Україну”, і з часом вона  перетворилася на “ханську грамоту”, яка й донині “блукає” по шкільних і вузівських підручниках.

Звісно, у цьому зв’язку питання критики не раз обговорювалося серед “ближчої родини” Косачів, і про це свідчить листування  Лесі Українки, зокрема з матір’ю та сестрою Ольгою. Скажімо, з приводу виходу у світ збірника поезій “На крилах пісень” (1904) Леся Українка пише до матері: “Не здивувало мене і навіть не огорчило, що на мою книжку нема одзивів. Положим, один був, в “Одесских новостях”, глупо зложений, але з добрими намірами”. Були також листовні відгуки und Complimenten genug від тітки Олени, Б. Грінченка та ін. “Ну, а в печаті – мовчання, – констатує Леся Українка. – Та що ж, поділю сей фатум з Шевченком, в його компанії і се не сором”.

Очевидно, йшлося про настрої, що відбилися у відомому вірші Шевченка “Хіба самому написать…”, в якому поет з гіркотою констатував:
Либонь, уже десяте літо,
Як людям дав я “Кобзаря”,
А їм неначе рот зашито,
Ніхто й не гавкне, не лайне,
Неначе й не було мене.

Фатум мовчання справді-таки тягарем нависав і над Шевченком, і над Лесею Українкою, зрештою – над усією нашою літературою.  Але над Лесею Українкою – особливо. Адже найстрашніше – залишитися ніким не почутою. “Хоч я уміла і в “пустині” бути “гласом вопиющим”,  але все ж цікаво, як той глас може відбиватися не в пустині…”, – чи то з іронією, чи з надією завважила вона в листі до матері.

Уже були написані й опубліковані “Кассандра”, “Руфін і Прісцілла”, “Лісова пісня” і “Камінний господар”, але образ  “волаючого у пустелі голосу” не зникав. Навіть, навпаки:  він перетворився на сентенцію, що стала справжньою інтригою для дослідників. “Почитаемая, но не читаемая”, – так сказала про себе Леся Українка.

“Почитаемая” – це зрозуміло було і тоді (слова з листа від 12 березня 1913 р.), і тепер. А от чому “не читаемая” — залишається загадкою. Бо хіба і справді так – шанували не читаючи?

Проте, як виявилося, ця інтрига знайшла своє продовження. Дм.Донцов у статті “Поетка українського рісорджіменту” (1921) з властивою йому відвертістю зауважив: “Її життя було цілою проблемою. Вона на цілу голову переростала хистом майже всіх сучасних письменників, а лишилася дивно незрозумілою, хоч і респектованою”.

Ту ж саму думку висловив невдовзі і Б.Якубський. “Творчість Лесі Українки мало знають, – писав він. – Її мало читали, коли вона жила й писала, бо не розуміли її; мало читають тепер, бо трудно дістати її твори <…> І справдилися старі слова, здається, Лессінга: “Хто не похвалить Клопштока? Але хто читав його?” І далі: “Леся Українка <…> теж класик нашого письменства, але доля цього класика особлива <…> вона ще не увійшла в нашу культуру, ми ще не пережили і не передумали її, як слід. І тому справжня й свідома популярність Лесі Українки – в майбутньому” (Червоний шлях. – 1923. – № 2. – С. 292).

Хоч і дивно, але Д.Донцов і Б.Якубський не були самотніми. М.Драй-Хмара, автор одного із перших нарисів про життя і творчість письменниці (1926), також зазначав, що Лесю Українку “мало розуміли або й зовсім не розуміли її сучасники”, і також апелював до майбутнього, сподіваючись, що це “майбутнє, для якого вона писала, вже настає або настане в найскоршому часі”.

Така одностайність перших дослідників Лесі Українки навряд чи була розрахована лише на риторичний ефект. Мабуть, таки справді на запитання про те, “чи доросли ми, – за словами М.Драй-Хмари, – до розуміння тих скарбів ідейних і літературних, що залишила нам у спадщину Леся Українка”, однозначної відповіді тоді ще не було. “Дорости ми доросли, але… не всі”, – так відповів за себе і своїх сучасників М.Драй-Хмара, зберігаючи тим самим інтригу для майбутніх дослідників.

Отже, з цього, з листування Лесі Українки та відгуків класиків нашого літературознавства Д.Донцова, Б.Якубського і М.Драй-Хмари,  випливає щонайменше два висновки: 1) Леся Українка залишилася незрозумілою для своїх сучасників; 2) популярність (у вузькому значенні слова – як розуміння) Лесі Українки настане тоді, коли суспільність “доросте” до рівня її ідеалів, щоб збагнути й належно витлумачити їх.

Дослідники 1920-х рр. дивилися на це з оптимізмом, бо важливо було насамперед зібрати й видати творчу спадщину письменниці. З цим завданням вони впоралися успішно: 12-томне книгоспілчанське видання й донині залишається багато в чому неперевершеним. Але їхній оптимізм був ущент зруйнований під тиском ідеологічної доктрини, і настав час “нового”, радянського лесезнавства.

У творенні соцреалістичного образу письменниці основною, засадничою стала міфологема “світлого майбутнього”. Як герменевтична програма радянське літературознавство грунтувалося на ідеї художнього прогресу, тому все, що так чи так нагадувало про цей “прогрес”, сприймалося як умова і наслідок “діалектичного розвитку”, зумовленого об’єктивними суспільно-історичними обставинами. Відповідно до цього творчість Лесі Українки поставала, сказати б,  в контексті “еволюції”, такої собі суцільної перехідності,  перманентного “тяжіння” до чогось, чого вона ще не могла (внаслідок, знову-таки, об’єктивних умов) сформулювати і що могло бути  сформульоване лише значно пізніше. Скажімо,  властивий для ранньої творчості авторки “загальнодемократизм”, поступово позбуваючись народницьких ілюзій, переходить у революційний демократизм і виразно тяжіє до марксизму; реалізм як творчий метод Лесі Українки, “перейнятий романтичним революційним поривом у соціалістичне майбутнє” постає “як перехідний від “романтичного реалізму” до реалізму соціалістичного” (О.Бабишкін); боротьба з народництвом, яке на третьому, пролетарському етапі визвольного руху перетворилося на реакційну силу, відіграло вирішальну роль у формуванні Лесі Українки як революційного митця і т.д. Якщо до цих “непорушних” постулатів додати атеїстичні мотиви, що нібито пронизують усю її творчість, згаданий уже міф про “одинокого мужчину”, непримиренну боротьбу з українським буржуазним націоналізмом, боротьбу за віковічну дружбу українського народу з російським та чимало іншого, то цей соцреалістичний образ письменниці стане ще повнішим і виразнішим.

А основна його особливість як інтерпретаційної моделі, нагадаю, полягає в тому, що він грунтується на принципі “перехідності”, такої собі “повзучої еволюції”: не те, щоб Леся Українка повністю була соцреалісткою, атеїсткою, антинародником, антинаціоналісткою і т.д., але виразно “тяжіла” до цього, невтомно “шукала” саме в цьому напрямку. Тому й не дивно, що її творчість сприймалася як “прогресивне”, “революційне” явище, спрямоване у “світле майбутнє”, прагнення до якого тоді визначало, як відомо, сенс художньої діяльності загалом. А отже, завдання дослідника було чітким і зрозумілим – відшукувати “елементи”, які підтверджують і доповнюють “прогресивність” письменниці.

Окреслений тут соцреалістичний канон був суворо регламентований і не передбачав відхилень навіть тоді, коли йшлося про очевидне, скажімо, про про стосунки Лесі Українки та Олени Пчілки. Щоправда, певна пóступка була: завдяки “марксистськості” доньки матір зараховували не до української буржуазної інтелігенції, а до ліберально-буржуазної. Але й цього було достатньо, щоб вибудувати міф про їхнє одвічне  протистояння. І це незважаючи на те, що йшлося про обох своєрідних за творчою манерою, але споріднених не лише ідейно, а й по крові письменниць; що Леся і Михайло, писала Олена Пчілка, “яко автори нової школи суть плоть од плоті і кість від кості моєї!” і що, скажімо, всі твори Лесі Українки, перш ніж постати перед ширшою публікою, завжди проходили апробацію у колі “ближчої родини”, серед якої слово матері, поза всяким сумнівом, було найавторитетнішим, навіть у часи зрілої Лесі Українки, скажімо, періоду “Лісової пісні”.  Усі ці факти зазвичай до уваги не бралися, а то й просто замовчувалися.

У пострадянській ситуації, хоч у це й важко повірити, по суті, зберігається та сама інтерпретаційна схема. Щоправда, напрям пошуків змінився на прямо протилежний: замість “світлого майбутнього” увагу зосередили на “світлому минулому”. Тепер, з’ясовуючи світогляд Лесі Українки, дослідники здебільшого апелюють до таких явищ, як неоплатонізм і гностицизм, інколи навіть неопоганство, вишукуючи у цих філософських пережитках європейського середньовіччя ознак тієї ж таки “європейськості” української авторки. Звісно, ці наміри неважко пояснити прагненням заповнити лакуни, що утворилися на місці колишнього “революційного демократизму” та “майже марксистськості” Лесі Українки. Але поки що питання специфіки, у кінцевому підсумку – ідейно-художньої ідентичності письменниці з’ясувати не вдалося, та й навряд чи вдасться, йдучи в цьому напрямку.

Відбулися й інші “зміни”. Скажімо, замість “тяжіння” Лесі Українки  до соцреалізму нині актуальне “тяжіння” до модернізму. З’явилися навіть поняття “ранній модернізм” (Т.Гундорова) і “передмодернізм” (М.Наєнко) (до слова: прихильники марксизму-ленінізму до “раннього соцреалізму” чи “передсоцреалізму” не додумалися) – поняття, які, хоч би там як, укотре відсувають нашу літературу, творчість Лесі Українки зокрема, на задвірки художньої свідомості, бо теоретично засвідчують ситуацію незавершеності, незрілості й неповноцінності, нашого одвічного і перманентного стану “пасти задніх”.  Одне слово, Леся Українка виявляється вкотре не “вписаною” в теоретичну схему.

Обгрунтування цього “тяжіння” до модернізму відбувається шляхом виявлення окремих “дискурсів”, як-то антиреалізм, антихристиянство, антинародництво, ніцшеанство, фемінізм  та ін., які в сукупності складають “загальний дискурс” модернізму.

Не буду докладно зупинятися на цих “дискурсах”. Скажу лише, що, якщо й мала Леся Українка якусь причетність до них, то в кожному разі вони не були визначальними для її світогляду, не кажучи вже про некоректність такого терміна, як “антиреалізм”, — взагалі, стосовно Лесі Українки — зокрема.

Наведу лише приклад щодо феміністичного дискурсу. У листі до М.Драгоманова  Леся Українка писала: “Як на мене, то я не розумію, що нового можна видумати в теорії до квестії жіночої і що можна такого сказати нескучного про неї. Нескучно хіба, коли описуються факти з жіночого життя і розбирається жіноча психологія у гарній формі та ще й з таланóм, і то сепаратизм сей трохи смішнуватий”. І з іншого листа про те ж і до того ж адресата: “…І така се вузенька річечка, сі  ж і н о ч і  в и д а н н я. Коли ж кому і так судилось не глибоко і не широко плавати, то не хочеться позбавляти себе остатньої волі. Я гадаю, що англічанки не такими річками виплили в море”. По-моєму, коментарі тут зайві. Проте ці чіткі й виразні формулювання авторки не заважають наполягати на її фемінізмі.

Зрештою, можна навести приклади й інших так званих “відмінностей”, що начебто розмежовують колишнє і теперішнє літературознавство. Скажімо, замість “революційної ситуації” тоді – ситуація fin de siécle, кінця віку, такого собі всуціль кризового стану тепер; замість атеїзму – антихристиянство; замість “буржуазного націоналізму” – “національний ідеалізм”; замість принципу народності – “неопоганство”; замість “майже марксистськості” – ніцшеанство; замість “одинокого мужчини” – фемінізм і т.д. Правда, є один пункт, що таки об’єднує обидві герменевтики: це – антинародництво. У боротьбі з народництвом і колишні, і теперішні дослідники демонструють цілковиту послідовність, хоча жодних підстав щодо так званого антинародництва Лесі Українки ні тоді, ні тепер, на моє глибоке переконання, не було й немає.

Отже, виникають прості, елементарні питання: чи змінилося щось у  розумінні Лесі Українки порівняно з попереднім періодом? Чи стала вона нам зрозумілішою?  Чи знайшли ми якийсь методологічний інструментарій, що дав би змогу глибше й повніше збагнути її творчість?

Аналіз показує, що обидві інтерпретаційні моделі – реалізмоцентрична і модернізмоцентрична – виявляють дивовижну схожість.  Справді, змінився об’єкт “тяжіння” (модернізм замість соцреалізму), змінилася риторика, але суть, спосіб мислення, типологія дослідницького пошуку залишилися незмінними. Як і раніше, все зводиться, по суті, до пошуків і систематизації “елементів”, які підтверджують причетність Лесі Українки до певної, наперед заданої теоретичної схеми. А чи це соцреалізм, чи модернізм, чи гностицизм, чи “неопоганство”  – принципового значення немає.

Гадаю, у цьому випадку не зайве було б прислухатися до голосу Миколи Євшана, який свого часу закликав “міряти” твори Лесі Українки не “програмою, а сумлінням”, вважаючи, що українська письменниця взагалі стояла поза “ярмарком” літературних “партій”.

…Колись Франко написав статтю “У нас нема літератури!”, скориставшись цим висловом (услід за Лессінгом і В.Бєлінським) для характеристики сучасної йому української літератури.  Аналізуючи нинішній стан вивчення творчості Лесі Українки як певної інтепретаційної моделі, мимоволі відчуваєш спокусу вдатися до аналогії. Але це було б, мабуть, занадто сміливо та й, очевидно, необачно. Бо певні здобутки таки є, але вони, на жаль, не стосуються нинішніх теоретичних аберацій навколо спадщини письменниці.

Нарешті – сакраментальне питання: чим зумовлений такий стан вивчення Лесі Українки? Вважаю, тим, що від початку й донині не знайдена відправна точка, основна ланка, яка зв’язує всю спадщину письменниці воєдино, не знайдено того основного, що здатне об’єднати її творчість, таку різноманітну за проблемно-тематичними вимірами, жанрами й формами, в одну органічну цілість. На мій погляд, така ланка – це проблема людини, концепція особистості – тема, завважмо, абсолютно незаторкнута науковцями. Саме людина у її ставленні до історії, до суспільства, до божества, до нації, до культури, до природи, до традиції, зрештою, одна до одної виступає  тим сегментом,  який об’єднує всі елементи, теми, образи, аспекти, поняття  в єдину художню систему. Розглядаючи під цим кутом зору Тірцу, Міріам, неофіта-раба, Кассандру, Руфіна і Прісціллу, Мавку й Лукаша, Річарда, Оксану – персонажів із різних епох, культур і навіть цивілізацій, неважко  переконатись, що вони, умовно кажучи, однакові, тобто виписані одним і тим же автором, підпорядковані одному й тому ж ідеалу.  І лише з’ясувавши сутність цього ідеалу людини, стане зрозуміло, про що йдеться.  Сама Леся Українка визначала це як “освободительный дух новоромантизма”, “неоромантическую освободительную идею”, “веяние новоромантизма с его стремлением к освобождению личности”. Але справа тут навіть не у назві – модернізм чи неоромантизм, а в тому, що “суверенна особистість” Лесі Українки не має нічого спільного ні з ніцшеанською blonde Bestien, ні з неприкаяною, знудженою, занедбаною і відстороненою модерністською особистістю.

Я думаю,  що саме від цього слід відштовхуватися, приступаючи до вивчення Лесі Українки, і тоді сама собою відпаде потреба в усіляких “дискурсах” і “дискурсіях”, про які сама авторка  навряд  чи й могла  здогадуватися.

І насамкінець повторю згадані на початку слова М. Драй-Хмари: “Що сказати про наші часи? Чи доросли ми до розуміння тих скарбів ідейних та літературних, що залишила нам у спадщину Леся Українка?”

Гадаю, відповідь на це питання хай кожен дослідник сформулює для себе сам.