Століття причетності

Володимир Лис. Століття Якова. – Харків: «Клуб сімейного досвілля», 2010
Володимир Лис. Століття Якова. – Харків: «Клуб сімейного досвілля», 2010

Від редакції. Роман Володимира Лиса «Століття Якова» належить до тих творів, які не губляться в літературному калейдоскопі.. Своє прочитання роману пропонує Ярослав Поліщук. Його міркуваннями завершуємо рецензійне «коло» (див. також Дві рецензії на бестселер Володимира Лиса).

Розмову про твір Володимира Лиса варто продовжити з кількох приводів. По-перше, цей роман було визнано найкращим твором десятиліття у версії конкурсних творів «Коронації слова», тобто його випадало би оцінити як один з похвальних результатів відомого «солодкого» конкурсу. На жаль, ми надто любимо говорити про недоліки й мало уваги надаємо здобуткам, хай навіть скромним. По-друге, запропонована в романі В. Лиса версія новітньої української історії загалом вписується у знаковий процес повернення сучасної української літератури до її патріотичних обов’язків, які, здавалося б, втратили чинність із проголошенням незалежності України як держави в 1991-му році. По-третє, маємо привід завважити характерну для останніх літ тенденцію відновлення в нашій прозі реалістичної традиції, що реалізується, з одного боку, через звернення до класичного стилю письма, до функціонально-конкретного стилю, а по-друге, через відмову від постмодерних «дзеньків-бреньків», розволіклих описів-рефлексій та майже барокового самохизування у слові.

Концептуальним і засадничим чинником роману Володимира Лиса є образ часу, що відлунює зокрема і в назві твору. Двозначність цієї назви, до речі, є вдалим прийомом, який втягує читача у смислову гру. Сподіваний епос століття виявляється насправді чимось зовсім інакшим – він переходить у вимір приватної історії, що лише умовно підпорядковується загальним критеріям. Це саме той ефект, якого досягає добра белетристика, котра легітимізує й утверджує право на суб’єктивність та індивідуальність персонажа, а також на непередбачуваність кожної людської долі.

Як же виглядає у творі історичний наратив? Його внутрішня й зовнішня напруга забезпечена вже тим, що автор монтує композицію роману з різнопланових сцен. Нагадаю, що в основі роману колажний принцип життєпису: поліський селянин Яків Мех (по-вуличному Цвіркун), готуючись до свого сторічного ювілею, згадує найважливіші події свого життя. Сучасні епізоди чергуються зі спогадами героя, котрі переносять його то в давнє, то в недавнє минуле, аби врешті знову повернути в сьогодення. Опорним часом самореалізації персонажа є період 30–40-х років ХХ століття, причому цілком невипадково: це період соціальної ініціації Якова – кохання, одруження, розростання родини, але також надзвичайних випробувань характеру. Однак це також доба найдраматичніших суспільних катаклізмів сторіччя, і Якову доводиться сповна зазнати страхітливих бур і втрат тієї доби. Гідним завершенням символічної хронометрії епохи має стати столітній ювілей Якова.

Володимир Лис повною мірою скористався зі свого права до ревізії історичного знання. На відміну від підручникової, що грішить неповнотою, фраґментарністю, а то й замовчаними сторінками чи фактами, він творить приватну історію, ставлячи в її центрі свого героя. Життя Якова не тільки накладається на цілу новітню епоху, воно висвітлює цю епоху несподівано й творчо, а не загальниково й шаблонно. При цьому письменник акцентує не на історичних подіях чи фактах (вони виразно переведені на другий план), а на їх відлунні в долі простих людей.

Не дивно відтак, що автор більше схильний до зображення постійного, ніж змінного й випадкового. Так сприймають світ його селяни: вони живуть цінностями родини й праці, не вельми анґажуючись в актуальні процеси чи зміни влади. Із цього погляду В. Лис і пов’язує в один вузол конкретне й загальне: колорит часу, який в іншому випадку правив би за основний об’єкт письменника-історика, тут поступається перед понадчасовими цінностями, себто морально-етичними заповідями, звичаєвою мораллю, що визначає долі персонажів, як це було й сто, і триста років тому на селі, у традиційному суспільстві. Мотивація поведінки героїв роману «Століття Якова» визначається традиційними категоріями. Це любов, життя і смерть, вірність, честь.

Погляд письменника на історію загалом відповідає духові нашої переломної доби, котра культивує руйнування однозначного образу минувшини, а також забезпечує просування «малих наративів» та плюральності історичної правди. Історія Якова, що збігається зі сторічним періодом його малої й великої вітчизни, із цього погляду щира й правдива. Принаймні тією мірою, якою ця історія підсумовує досвід життя героя, його родини. Меншою мірою вона репрезентує історію оточення, за яке слугує село Загоряни, що у волинсько-поліській глибинці. Ще меншою – всієї країни чи народу. З огляду на це варто звернути увагу на непоказний патріотизм Якова: він позбавлений пафосу чи котурнів, проте спокійний і розважливий.

Саме цей малий масштаб, приватний вимір історії, зображений у романі «Століття Якова», робить образ минулого і конкретно-зримим, і переконливим водночас. Саме він утілює історію у трактуванні Володимира Лиса в живу плоть. Проте також – зокрема, у випадку Якова – надає їй привілею органічної шляхетності, що протистоїть брутальному тискові абстрактних обставин на конкретну людину-індивіда. Не можна не визнати вдалим задумотворчий прийом роману В. Лиса – вибір локусу й фокусу, крізь який спостерігається світ. Авторська настанова – не оповідати історію масштабно, суцільним потоком, а концентруватися на деталі, висвітлювати її в одному промені – вузько, проте яскраво. Тому романний час має не лінійний характер, як у традиційній селянській прозі, а ритмічний, навіть аритмічний, коли умовно розподіляти його в текстовому просторі твору.

Технологія виживання, котра виявляється єдино ефективною та рятує Якова від загибелі, не виглядає чимось героїчним. Більше того, пристосування персонажа до обставин часом нагадує вегетування рослини. Тут маємо справу з постійністю й тривкістю Якова, з терпінням, яке гартує, проте не ламає його. Звідси слушність авторових алюзій стражденної долі: чи тоді, коли натякається на апостола Якова, чи тоді, коли виникає асоціація з самим Ісусом Христом, як-от у яскравій прикінцевій сцені несення хреста (аналогія хресного шляху).

Апогеєм протистояння героя й епохи не випадково стає Друга світова війна. Варто зазначити, що в її інтерпретації Володимир Лис виразно опонує радянським історіографам та донині чинним стереотипам війни, що визначають масову свідомість наших співгромадян. Адже і часові рамки війни, і її смислове наповнення та ідеологічні акценти, поставлені в романі «Століття Якова», явно суперечать хрестоматійно відомій версії. Для Якова і його земляків ця страхітлива подія почалася не 1941-го, а таки 1939-го року, коли їх було мобілізовано в польське військо. А завершилася не з переможними салютами над Кремлем 1945 року, бо ще кілька літ в Україні тривала кривава боротьба з тоталітарною сталінською владою. Щоправда, від цього війна не перестала бути «вітчизняною» для персонажів твору, так само, як і для їхніх реальних прототипів із Волині, Галичини чи Буковини. Просто смисл поняття батьківщини тут виявляється радикально відмінним від того, який нав’язувала свого часу пропаганда, вбиваючи в голови стереотип «єдиної радянської Вітчизни». Коли ж сьогодні наші письменники, як-от Володимир Лис, або близька до нього в подібному пафосі реінтерпретації історії Марія Матіос, пропонують художню версію війни, оперту на замовчаній свого часу правді про неї, то це закономірно викликає спротив тих, хто звик до шаблонів і стереотипів. На жаль, у нашому суспільстві таких чимало. Гостра полеміка про роман В. Шкляра «Чорний ворон», хоча в ньому йдеться про іншу війну, однак так само стереотипізовану й забріхану в масовому уявленні, – яскраве тому підтвердження.

Що б там не казати, палімпсестне перечитування історії, коли в ній виокремлюються та насвітлюються аспекти, які досі лишалися затіненими, слушно вважається ознакою доброї історичної прози. У романі «Століття Якова» рельєфно окреслена приватна оцінка основних доленосних подій ХХ століття, що значною мірою відрізняється від загальноприйнятої. На відміну від програмного, ідеологічно заанґажованого погляду попередників, Володимир Лис створює образ Другої світової як некерованої стихії, виверження всесвітнього зла, тотальної катастрофи, що загалом відповідає світовідчуттю звичайної людини на війні, скромного статиста макабричного воєнного театру. Таке розуміння проблеми письменник логічно переносить на свого героя: «Велика війна гримотить над світом. Повзе через кордони, моря і річки, гори й ліси, і ніяка сила – ні Божа, ні людська – не годна її спинити. Серед страшної кривавиці стоїть він, простий, тико й того, що трохи грамотний поліщук Яків Мех, по-вуличному Цвіркун. Стоїть альбо рухається то в їден бік, то в другий. Його переставляють, мов пішака на якій дошці незбагненної гри чи, гірше того, – здмухують, як мураху, що от-от можуть роздушити. Він сам рушає посеред тої смертельної крутаниці, намагаючись вижити і втекти. Втекти й вижити» (с. 140–141).

Доля Якова Меха, що її так колоритно зобразив Володимир Лис через найяскравіші епізоди одного життя, прикметна як феномен «маленького українця» – сірої, пересічної людини, котра, однак, має свої секрети виживання. З позицій селянської ментальності герой таки осягнув мету, себто зумів «переграти» владу, лишитися в живих, а головне – продовжити свій рід. Саме таку оцінку пропонує письменник, ведучи читача драматичними меандрами життєвої дороги персонажа до його сторічного ювілею, що має засвідчити визнання приватної позиції Якова як легітимної чи, можливо, оптимальної за обставин, у яких йому довелося жити. У чому перемога Якова Меха? Він забезпечив спадкоємність і тривкість роду, а через це традицію українства, в селянській його відміні. У страхітливому герці герой втрачає дружину й двох дітей. Проте він усе ж виховує доньку й сина, чим уможливлює подальшу історію роду Мехів – всупереч рокованій судьбі, що розчавила багатьох таких самих, як він. А вже внуки та правнуки героя покинуть село й стануть повноцінними інтеліґентами, сучасниками, які вже не дбатимуть про елементарне виживання, а утверджуватимуть себе в умовах власної незалежної держави. Проте така перспектива, виразно натякає читачеві автор, стала можливою завдяки витривалості столітнього Якова Меха.

В образі історичної епохи, яку охоплено в романі «Століття Якова», важливими є логічні причинно-наслідкові ланцюжки поміж минулим і сучасністю. Автор, варто наголосити, не трактує їх надто прямолінійно, проте залишає читачеві право на домисел і розмисел. При цьому істотною суперечністю, яку спостерігає письменник, є невиразність і недоокресленість національного характеру українців як окремого народу. Факт, що впродовж ХХ століття українці продовжують бути об’єктом і матеріалом історії. Ким, властиво, є Яків Мех? Його постійне маневрування й бажання понад усе вижити притлумлює в героєві національну ідентичність. Він лояльний щодо будь-якої влади: охоче служить у польському війську, як остарбайтер працює на нацистську Німеччину, пізніше змушений стати гарматним м’ясом радянської армії. Чудом виживши у війні, підтримує вояків УПА, аби вже через кілька літ на публічному процесі «засуджувати» їх.

Не менш цікаві у світлі національного чинника й інші персонажі. Одруження Якова з польською шляхтянкою Зосею, попри романтичний пафос великого кохання, є промовистим жестом національної асиміляції героя. Правда, історія ця відгонить надуманістю, на відміну від інших колізій твору. За версією В. Лиса, Зося не тільки зреклася свого шляхетства та стала пересічною селянкою, а й вивчила українську, виховуючи своїх дітей у місцевих волинських традиціях. Красиво, звісно, хоча не вельми переконливо. Інший персонаж, син Артем, котрий є чоловічою надією роду Мехів, так само легко асимілюється, коли виїздить до Росії й виховує своїх дітей в іншій культурі. Що вже й казати про контроверсійну постать дівчини-«приблуди», котра символічно проектується на роль найпізнішої дитини Якова Меха: спочатку вона російськомовна Альона, а потім поступово перетворюється під благотворним впливом діда-рятівника в сумирну Оленку, дарма що перегодом знову тікає до міста й «розчиняється» в ньому.

Одне слово, напрошується висновок про нестійку, ситуативну національну ідентичність, що визначає поведінку героїв роману «Століття Якова». Вона нагадує ту невизначену якість, що, за влучною оцінкою Євгена Маланюка, «тремтить протоплазмою без ядра». Хоча, ніде правди діти, саме така настанова допомагає персонажам В. Лиса вижити, уникнути неминучих конфліктів доби, її невротично складних дилем. Чи, принаймні, пом’якшити удари долі.

Непрямим доказом того, що процес становлення національної ідентичності триває й донині, є той факт, що автор у межах романного сюжету не наважився «усмертити» свого героя. Отже, майже столітній Яків ще не до кінця виконав своє призначення. Відійти він зможе лише тоді, коли лишить земні справи в інших певних руках. Наприкінці твору з’являється добра новина:  повертається додому давно сподіваний син Артем, аби доживати віку в рідному селі та господарювати в батьківській хаті. Зрозуміла річ, тут письменник виразно апелює до топосу блудного сина й натякає на вчинок нащадка як покаянний жест. Утім, надії Якова таки покладаються на інших його дітей і внуків, зокрема названих, як-от врятована наркоманка Оленка або недогріта батьківською увагою лікарка Вікторія, яка доглядає за хворим столітнім дідом.

У фокусі ХХ століття Володимир Лис зображує традиційний трикутник: українці – поляки – росіяни. Позиція наших земляків, змушених існувати в бездержавних умовах, явно вразлива, а то й уломна. Українці – автохтони, терплячі й пасивні. Вони здатні повстати в обороні своєї правди, та тільки в екстремальних умовах – під тиском обставин, відповідаючи на репресії й тотальне винищення, як це сталося в повоєнній боротьбі УПА. Але більшою мірою надаються до нівеляції та асиміляції. У цьому водночас і ущербність героїв, і їхня феноменальність. Тому оцінюємо їх зі змішаним почуттям, адже перше неможливо відділити від другого. Окрім головного персонажа, таку характеристику можемо поширити на Уляну, Артема, Оленку, Ольку, Гандзю. Мабуть, найпереконливіша психологічна мотивація цього роздвоєння відбилася в постаті Парасочки, котра дитиною стала мимовільним свідком убивства матері й сестер. Дівчина мучиться комплексом помсти, та не може вийти з зачарованого кола долі, через що хворіє, впадає у відчай і рано помирає.

До речі, сюжетні відгалуження окремих персонажів вдало вмонтовані в «століття Якова» й надають головному героєві повноти, драматизму й пластичності. Це передусім історії його сільських коханих – Уляни та Гандзі, а також дітей, шлюбних, позашлюбних чи названих. Правда, багатоголосся персонажів у романі видається непропорційним до обсягу тексту, воно надто строкате, що аж губляться численні імена та прізвища. Вже й несила запам’ятати всіх третьорядних персонажів, та й сам автор, наприкінці роману збираючи всі сюжетні вузлики докупи, не справив вичерпного реєстру Яковового родоводу. Може, варто було, як Оксана Забужко в «Музеї покинутих секретів», додати до книжки родове дерево Мехів? Однак тоді довелося б морочитися з іншим: куди вмістити позашлюбних нащадків?

До любовних пригод головного героя можемо відчувати легку іронію. Попри те, з огляду на провідну ідею твору Якова випадає таки «реабілітувати». Адже на тлі фатальних подій свого часу герой – байдуже, свідомо чи інтуїтивно – дбав про збереження роду. Тому й вийшов переможцем із нелюдського поєдинку зі своєю епохою, тому й дожив до ста літ.

Роман Володимира Лиса виразно виділяється з загального потоку сучасної української літератури. Це твір, у якому майже немає літературності й ходульності. Автор забезпечив його жвавим сюжетом, гострими перипетіями й ненадуманими життєвими пригодами героїв. Тим самим дав добрий приклад перевтілення, адже герої твору зазвичай не виглядають ні автобіографічними, ні екзотичними. Це добре репрезентує мовна сторона роману. Успішним прийомом слід визнати ефект діалектного мовлення Якова та інших героїв, що розділяє об’єктивну нарацію, і суб’єктивну оповідь-сповідь. Подібним чином колоризують роман іншомовні вкраплення – польської або російської. Усі ці елементи складаються на густу, фактурну, розважливу прозу, якої поки що дуже бракує сучасному письменству. Воно – в гонитві за епатуванням публіки та яскравим експериментуванням із мовою – втратило відчуття стилевої традиції й норми, а матеріальну конкретику прозового письма замінило враженням ефемерності й постмодерної гри зі смислами. Роман В. Лиса з повним правом заслуговує на популярність. Проте не варто обмежувати цей респект лише рамцями масової літератури, адже книжка видалася вдалим поєднанням популярних засобів, на яких автор будує художній образ світу, з ознаками доброго смаку, що убезпечує письменника від нудних і розволіклих рефлексій та самоповторів.

Принципова проблема, яку актуалізує автор роману, постає перед кожним з нас у відповідальні життєві моменти. Це проблема причетності. Якою мірою ми присутні в минущості об’єктивної дійсності? Якою мірою спроможні пізнати  смак часу? Яку роль відведено нам у процесі зміни світоглядів, ідеологій, суспільних настроїв і епох, зрештою?

Оскільки завжди (хочемо того чи ні) перебуваємо в динамічних часових координатах, у русі, то й відповідь на ці питання залежить щоразу від нашої змінної позиції. Кожен повідомляє своєму часові щось істотне, принаймні в окремі миті свого існування. Однак неминуче зазнаємо й зворотного впливу. Це тиск часу, котрий зумовлює нашу поведінку й спонукає реалізувати себе саме так, а не інакше, в конкретних життєвих обставинах. У ХХ столітті, як свідчить історія Лисового героя, єдино правильним методом було «втекти й вижити». Яку ж тактику має обрати українська людина у столітті ХХІ-му? Це засадниче питання провокує романний наратив Володимира Лиса.

Ярослав Поліщук

Літературознавець, культуролог, краєзнавець. Закінчив аспірантуру при Національному педагогічному університеті імені М. П. Драгоманова, де захистив кандидатську дисертацію «Філософська поезія Лесі Українки». Докторську дисертацію захистив в Інституті літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України. Тема праці - «Феномен міфу та міфологічний горизонт українського модернізму». Працював на кафедрі україністики Яґеллонського університету у Кракові (Польща), викладав у Національному університеті «Острозька академія». Автор понад 400 наукових та науково-популярних публікацій, окремих книг з історії літератури й літературознавства.