Задоволення без істерик
- 12 Тра 2011 07:08
- 1,099
- 34 коментарі
Робер Мюшамбле. Оргазм і Захід /Переклад з франц. Ірини Славінської. – К.: Темпора, 2011
Книжка Робера Мюшамбле “Оргазм і Захід. Історія задоволення від XVI століття до наших днів”, як на мене, стане свідченням розриву між нашою, чого там таїти, все ще глибоко пострадянською ментальністю та західним поглядом на філософію життя та сексуальність як її частину. Вельми сумніваюся, що нашому пересічному читачеві вдасться так само спокійно сприйняти цей текст, як він був написаний: сама тема нас усе ще соромить і дратує, невпинну циркуляцію (саме так) порнографічних образів повсюди у медіа та рекламі, в нашій свідомості, ми схильні ігнорувати й замовчувати, а розмови навіть про менш табуйовані речі майже неминуче обертаються скандалом. У цій книжці не так – просто масив інформації про перетравлені культурою явища (статеве життя, сексуальний досвід, оргазм, гомосексуалізм тощо), котрі у західної людини не лише не викликають приступів моралізаторства та агресії, а навіть простого здивування. Тим часом, я певен, що у нас знайдеться досить охочих услід цьому виданню висловитися про загрозу деградації, котру начебто несуть подібні книжки, занепад звичаїв та моральний розклад західних демократій, врешті, про гріховність та кари небесні, що чигають на содомітів, гоморитів та членів ЛГБТ-спільнот.
Маємо такий спадок. Усі режими, котрі прагнули радикально обмежити свободу особи, рано чи пізно добиралися і до її сексуального життя. Аякже, адже ефективна управлінська система прагне використати продуктивні сили своїх коліщаток на повну; вона мусить контролювати своїх членів і вдень, і вночі, мусить знати, що у вільний час вони надихаються на нові звершення в її ім’я, а сексом займаються виключно, щоби через народжуваність забезпечити їй статистично передбачений рівень відтворюваності. Режим буквально ревнує: це йому потрібні тіла індивідів для гігантських будов та кривавих воєн і він не може тому залишити їм право бути з власним тілом наодинці. З цього погляду, оргазм, що не веде до запліднення (та й тут він, до речі, не обов’язковий) – це просто кричуще безвідповідальна витрата енергії, котру можна було б раціонально перерозподілити на інші, більш корисні цілі. Ефективній системі оргазм не потрібен – як і людське щастя. Тому ця книжка всуціль ліберальна: її поява у перекладі є свідченням поступового звільнення нашого культурного простору, а для кожного з нас зокрема – це тест на ліберальність поглядів. Я тут нітрохи не патетичний: якщо, читаючи її, ви будете дратуватися чи сором’язливо опускати очі, знайте – це виховання радянської школи преться назовні через пори нашої свідомості.
Задоволення, яке отримуємо
Утім, можливо, я таки драматизую. Це ж просто історична книжка, не пропаганда зіпсутості й не підручник розпусти. Легко й лаконічно на її сторінках оглянуто розвиток уявлень про допустимість/недопустимість та варіанти реалізації сексуального бажання, з використанням документів та зазиранням у щоденники й (авто)біографії цілої купи європейських мислителів, державних діячів та людей культури різного часу, описано цілі етапи “пізнання плоті” нашою цивілізацією. У дзеркалі книжки 67-річного професора історії університету Paris-Nord Робера Мюшамбле європейська культура проходить кардинально важливу стадію самопізнання, усвідомлює себе як гуманістична, спрямована на реалізацію та розвиток особистості, вивільнення її з-під обмежень однозначної суспільної користі. Ще далі – це історія перемовин між приписом і бажанням, одіозними принципами реальності та задоволення, які зовсім не обов’язково мусять бути аж так різко протиставлені. Направду, нині той час, коли страждання з приводу непоєднуваності цих категорій та істерики через непристойність сексуального, як і лібертенський богоборчий пафос, виглядають кумедними. Саме нагода оглянутися на епохи, коли подібні конфлікти закінчувалися камерою тортур чи вогнищем, і скрушно похитати головою: make love… Мюшамбле постійно демонструє нам привид Танатосу, з лап якого врешті таки виборсується у європейській історії миловидний непосида Ерос.
У “Пізнанні плоті”, першому розділі, у принципі, сказано все, що хотів наголосити автор на концептуальному рівні, заодно повторено психоаналіз та імпліцитно висловлено вдячність Мішелю Фуко за наданий для дослідження метод. Історія починається з другого розділу “Чоловіче та жіноче: людина та її тіло”, котрий на пару з третім “Плотські задоволення, непрощенні гріхи” простежує погляди на сексуальність у XVI та XVII століттях, коли позиції ортодоксального християнства позначалися на свідомості європейців ще доволі сильно. Втім, у добрій фукіанській манері, автор концентрується радше на випадках, що засвідчують постійне намагання дискурсу задоволення вислизнути з-під контролю владної мови.
У третьому розділі “Еротизм Просвітництва” йдеться про XVIII століття та потенціал дискурсу сексуальності як інструменту боротьби з обскурантизмом. Тут натрапляємо на своєрідний екскурс в історію порнографічної літератури, котра, перше, відігравала протестну роль, а пізніше перетворилася на жупел некультурності для самих просвітників. Утім, автор ніколи не оперує надто радикальними оцінками і, до того ж, винятково коректний у ґендерному аспекті: нам постійно наголошують на відмінності жіночого погляду на проблематику – це стосується й інших розділів.
Четвертий розділ “Під серпанком вікторіанства” та п’ятий, заключний, “Ера задоволення”, що розглядають колізії розмови про сексуальність у, відповідно, ХІХ та ХХ століттях, нічого концептуального до наших знань не додадуть. Звісно — якщо не зважати на масу цікавих історичних фактів, розсипаних у книжці. Висновки автора також закономірні: задоволення є центральним прагненням сучасного “нарцистичного” суспільства, однак воно обертається своєрідною “тиранією оргазму”, тобто сучасний індивід схильний/змушений оцінювати власні життєві досягнення крізь призму сексуального успіху.
Не Фуко
Поміркованість захоплення цією книжкою, котре я здатен висловити, ґрунтується на парадоксальності її потенційної аудиторії. Це відверто “розумна” книжка, що її не потягне читати у громадський транспорт перший-ліпший із тих, хто взагалі зберіг навички спілкування з друкованим словом. Шкода, бо саме такий, умовно скажемо, “масовий” читач почерпнув би для себе багато нової інформації і суттєво розширив би межі власних уявлень про сексуальність як таку та її зміну впродовж останніх п’яти століть. Проте сам жанр дослідження, всі ці (безперечно інформативні) багатосторінкові примітки та інше шумовиння академізму, здатні відлякати і найбільш допитливих. На перший погляд, це книжка аж ніяк не для пересічного читача, тим більше на вітчизняному терені, де “книжкою на вечір” вважають лише роман – не поезію, не біографію, не публіцистику чи інші зразки нехай навіть найбільш якісного нон-фікшину. Втім, тут крапку ставити ще рано: за відповідної реклами “Оргазм і Захід” цілком може пробитися до окресленої вище аудиторії – тоді б на книжку чекав справжній комерційний успіх і неабияка популярність.
З іншого боку, для читачів, котрі зуби з’їли на брилах текстів Гайдеґґера чи Дельоза, професор Мюшамбле може запропонувати хіба що коротке повторення вже засвоєного матеріалу – такий собі полегшений сіквел “Історії сексуальності”, що на концептуальному рівні поза межі сказаного самим Фуко не виходить. Не бракує тут цікавинок, але катма яскравих прозрінь: все, що й так добре відомо, за винятком хіба “селянського еротизму у графстві Сомерсет”. Але проспективний закон суто читацького задоволення діятиме: читачеві вдалого роману так хочеться побути з улюбленими персонажами ще – фанам Фуко чи, наприклад, Бахтіна ця книжка дає саме такий шанс.
Утім, обидві аудиторії потенційних читачів навряд-чи варто чітко розмежовувати. Якщо нашу книжку пощастить взяти до рук тим, хто поняття зеленого не має в психоаналізі та не знайомий із традиційно табуйованими темами європейської історії, – Робер Мюшамбле запропонує їм просто відмінний курс пропедевтики у даній проблематиці. А більш чи менш обізнаних у сучасних теоріях чекатиме кілька вечорів приємного, майже романного, читання. Тут взагалі вбачаємо ширшу тенденцію до поєднання раніш суверенних типів письма: естетизація академічного викладу незаперечна! Коли ми читаємо про мемуаристику XVI сторіччя, що у ній “куди не глянь: ремісники, іноді селяни, подекуди іспанські солдати – усі штовхаються ліктями і прагнуть розповісти про себе… чоловіки кроять собі образ лева, жінки огортають свої історії мереживом правил жанру” – то хіба ж це не надто поетично, як на посібник з європейської історії? Ні, просто так і вартує тепер писати історію – літературно; це нормальний процес – це академізм шукає собі засобу вижити у світі тотального ток-шоу, в якому книжка з традиційною назвою на кшталт “Звичаї та матеріальна культура селянства у графстві Сомерсет XVI-XVII сторіч” взагалі б нікого не зацікавила. Тому риторика автора – зразкова й цілком здатна захопити читанням (окремі компліменти перекладачці Ірині Славінській та редакторці Юлії Желєзній за добротну читабельність українського варіанту). Так що тенденція доволі промовиста: доки вітчизняна художня продукція залишається у більшості низькоякісною й товчеться довкола зужитих малопристойних сюжетів, читачі з сякою-такою освітою поступово мігруватимуть до перекладних інтелектуальних бестселерів. Фройд би радів, думаю.
Такі вони – нові шляхи просвітництва. Стомившись від продукування проектів вселенської раціоналізації та оптимізації, борці з невіглаством припиняють проповідувати. Заклики до людяності, лібералізації ортодоксальної моралі, звільнення гноблених та толерантності, расової, національної чи ґендерної, тепер доводиться рекламувати, загортаючи у привабливу обгортку, – вони мають витримати конкуренцію з простішим набором радостей і поміститися таки у наш споживчий кошик. Романтизм книжки професора Мюшамбле в тому, що серед моря тривіального порнографічного задоволення, котрим прагне заполонити вільний час пересічного громадянина сучасна влада медій, він наголошує на історичності наших уявлень про втіху, вкотре намагаючись розбити струменем рефлексії ідилічно-гламурний образ, в якому сучасна цивілізація прагне себе упізнати.
Пане Семків, І. Славінська – це не та дама, що подарувала нам “дірку” з Шевченком?
Пане Миколо S!
Може, вже годі вам коментувати те, про що ви особисто, з огляду на ваш вік, уже давнезно забули. Ну що ж удієш? А це книжка для незакомплексованих і не тих, що були огорнуті колись тліном радянщини. Спіть спокійно, люлі-люлі.
дякую за компліменти, Ростику!
Мені здалося, що в перекладі забагато неперекладеного – назви, терміни… Треба було давати примітки, якщо по-хорошому.
Що поробите, людині – навіть у такому, як у мене – ех-ех-ех – віці – притаманна допитливість…
А той Мюшамбле – не родич харківського Красовіцького? Надто спільні теми їх хвилюють.
Ця книжка і рецензія – зайвий доказ мізерності і мерзості сучасних інтелектуалів. Як кумедно виглядають люди, у яких немає ніц за душею, знань негусто, мислення куце, а вони ще й хизуються цим, марнославні бевзі. Треба було вчити французьку, наймати редактора, видавати таке фуфло, але ж хранцузьке, чорт забирай, значить, прогресивне і корисне. От промили людям мізки, а вони промивають іншим, ще й у модернізатори пнуться. Дивіться, не лусніть! Все за Шевченком – просвіщають нас современними огнями невсипущі й хребетнобезсилі. Будьте критичніші, пане Семків, і самі не впадайте в крайнощі. Хай уже дівчатка граються в розкомплексованих інтелектуалок і феміністок великих, а Вам з огляду на Ваш вже далеко неюначий вік і вагу вартувало б бодай іноді подумати про вічне (французькому професору, якому вже за 60, й поготів). Хто б подумав, що Ви такий любитель насолод і поціновувач оргазму, а також жіночої і не тільки краси! І головне – такий при цьому поважний. Оце по-українськи. Про огразм – із усією професорською серйозністю. Здохнути від сміху можна, їй Богу.
>> Усі режими, котрі прагнули радикально обмежити свободу особи, рано чи пізно добиралися і до її сексуального життя.
Як на мене, “режими” саме з “сексуального життя” і починають.
>> своєрідний екскурс в історію порнографічної літератури,
А ось ще один переклад в тему ;) “Рецензія на книжку: Винахід порнографії: Непристойність та коріння сучасності, 1500-1800″ Рецензія на книжку: Винахід порнографії: Непристойність та коріння сучасності, 1500-1800.
Рекомендую. Вам сподобається.
а посилання не дав :о
Ось воно: http://odes-transl.com/index.php?page=nokes-david
Оргазм, панове і пані, це чудове відчуття. Воно дуже індивідуальне і мало би бути дискретним і опоетизованим, як свого роду катарсис кохання, як мистецтва взаємин високих особистостей. Французи не без значного впливу євреїв зуміли його звести у “Те, що на споді”, зробити буденним, технічним – спрофанізувати. А наша кололітературна братія кинулася вилизувати західні недоїдки, бо то ж французи. Нічим не відрізняється від поширення російських матюків в Україні. На цю тему натрапив один характерний коментар: “Коли всі із захопленням ковтали “99 франків”, я вирішила, що автор дебіл. Я навіть не сприйняла його за автора, тим більше видатного. Потім були “Історійки під екстазі”, після яких до дебіла додався ще й наркоман. Я заріклася не читати Фредеріка. І не читала, аж поки не взяла в руки “Романтичного егоїста”. Ні, це не книга, це сповідь тусовщика.” Я теж те прочитав і мої враження такі ж. Правда це певною мірою талановито, але не більше ніж “Москва – Пєтушкі” Єрофєєва. На мій погляд таке патосне ставлення пана Семківа і до теми і до книжки не вартує виїденого яйця.
на мою думку, україні і секс – це синоніми, бо за кордоном українки, що задіяні в секс-індустрії, вже давненько дали фору росіянкам, полячкам та угоркам, до того ж книжки, де нема сцен зі змалюванням відвертих сцен із любощами, – вже давно ніхто не купує, а тому сучасні автори і вправляються з того, як можуть. Що коштує он одна лише Маша Матіос, яка українські святині порівнює з членом, вибачте – з фалосом. Про це читайте в її Вікіпедії.
А хіба обеліски в Єгипті, чи в будь яких країнах, починаючи від мегалітів менгірів неоліту і бронзової епохи, не вважаються фалічними символами? Помічаю вже не вперше, що “друга ріка” якось не перевантажена інтелектуально.
Мама дарагая, який жах! Крім вигуку Славінської “дякую за компліменти, Ростику!” жодного розумного слова… У Семкова після такого може бути творча криза. Для кого писати? Що за контингент (зараз) на сайті? Люди добрі, ви хоча б у руках цю книгу тримали? А щонайелементарніші знання з філософії маєте? Це прекрасна розумна книга, написана не менш розумною і цікавою людиною. В Україні вже подібна книга виходила в перекладі П. Таращука. До речі, дуже якісна.
І ще. Такі статті (як і вихід такої книги) складно коментувати, адже це потребує, насамперед, неабияких знань, відповідної освіти. На такі книги найбільше флуду в коментах, бо народ, вибачте, полюбляє покопирсатися в лайні, не відаючи, що виявляє своїми коментарями своє ж невігластво.
Але, гадаю, якщо навіть кільканадцятьох осіб ця стаття по-справжньому (“по-нормальному”) зацікавить і вони куплять і прочитають це грунтовне дослідження, то можна сказати, що старання Семкова не пропали намарно і не все так погано з мізками читачів (зокрема, й читачів Літакценту).
І найголовніше: ця книга — не про оргазм. І, крім провокативної назви, нічого “такого” в ній немає.
якщо у книзі нічого такого нема, а тільки провокативна назва, – така книжка комерційно провальна. Ну, може, пан Семків проти волі накидатиме її студентам, щоб ті іспити успішно склали.
А так – це капут, а не продажі.
На своєму сайті І. Сливінська так пояснює своє знущання над Т. Шевченком. Послухайте це миле жебоніння:
“До речі, мушу сказати декілька слів про палітурку. Як показав короткий гуггл-сеанс, вона виявилася дражливою. Чому так сталося?
Вочевидь, через бублик. Купа народу спромоглися прочитати “дірка від бублика”, але мало хто спромігся відкрити книжку та зрозуміти іронію такого першого враження.
Обкладинка всього-на-всього озвучує запитання, яке я особисто чую сотню разів на день від своїх студентів, знайомих-приятелів і анонімусів у каментах УП: “Кому потрібна ця ваша укрліт?”
А ще – озвучує твердження широкого загалу, яке я особисто чую так само часто: мовляв, сучукрліт нічого не варта на тлі інших “великих” літератур.
Саме тому на 1 сторінці палітурки зображено бублик. З нього на читача загадково підморгує Тарас Григорович Шевченко. Чому Шевченко? Ну а кого ще можна вважати першоджерелом української літературної традиції? Андрій Курков справедливо назвав його Далай-Ламою України.
Шевченко недаремно іронічно усміхається. Він припрошує відкрити книжку та на власні очі переконатися, що ні з бубликом, ані з діркою сучасний літературний процес не має нічого спільного. Під палітуркою – 33 видатних імені, 33 чудових автори з різних поколінь, 33 прекрасні розмови”.
Даремно Ви, Пані Желєзна, так бідкаєтеся з приводу тупості коментів. Усі все чудово розуміють. Філософія виставляє суспільні орієнтири. Спочатку ідеалізм замінили матеріалізмом, тепер матеріалізм – фізіологією. Дуже прогресивно, правда? Якщо Ви цього не помітили, шкода.Про Могтлянку і її студентів я тут говорити не буду, але роздування щік – ще не свідчення освіченості. А щодо французьких філософів, то ще В. Гомбрович провів чудовий експеримент, вирішивши показати фр. філософам свого прутня в часі якоїсь особливо крутої інтелектуальної вечірки. Не встиг він зняти штани – як усі порозбігалися. Зрозуміло, одна справа про прутень писати, інша – бачити прутень Гомбровича наживо. А Семкову творча криза не загрожує, якщо правда за ним.
То що це ви радите Семківу? Показувати?
Показувати – це до молодих поетів))
Бачу, даремно я переживав, що перші пасажі будуть надто драматичними: обскурантизму в нас ще вистачить на довгі роки.
Хочу відповісти лише “читачеві”: щось мені підказує, що Шевченко й сам, уже будучи академіком, залишався “любителем насолод і поціновувачем оргазму, а також жіночої і не тільки краси”, що, помітьте, аж ніяк не позначилося на могутності його поезії – може навіть навпаки. Так що варто-таки облишити моралізаторство. Єдино вдячний, що поки тут немає прямих образ – видно, аудиторія ЛітАкценту таки потроху стає рафінованіша.
Ага, і ще щодо “проти волі накидатиме студентам” – це не в Могилянці. Що б не казали скептики й відверті заздрісники, в нас викладачі пропонують, а не змушують; змушувати – це до інших ВНЗ, з “високим рівнем освіченості” і казарменним душком))
Творча криза? Та ніколи :)
Пане Семків, та ви вже не такий і старий, аби про молоді втихи та забавки забути. До того ж зараз дуже модно, коли старий професор кохається з молоденькою аспіранткою.
А після солодких ночей сидить і пише опуси про філософію оргазму та механізми запліднень. Шаную ваш прогрес і шкодую, що вам не 20.
Пане Семків, Ви себе цінуєте неабияк – порівнюєте свою персону не з ким-небудь, а з самим Шевченком, овва! Далеко куцому до зайця. Трагедія Шевченка останніх років життя нічого спільного з насолодами не має, навпаки, Шевченко дбав про те, щоб на честь його нареченої Ликери не впала найменша тінь. Читайте біографію поета уважно, без підтасовок. Взагалі не треба ще Шевченка втягувати у свої “теоретизування”. Ваші друзі – не Шевченко, а французькі філософи. Фарисеї, до речі, теж завжди рекомендують, а не змушують, а графоманам криза не загрожує ніколи. До речі, моралізаторство іноді корисне, а якщо Вам моралізаторство неприємне, значить, Ви іще здатні розрізняти моральне від неморального. Нічого кращого за мораль людина у житті не винайшла.
прекрасна книжка і чудова рецензія.
складається таке враення, що дехто з дописувачів 1)попросту заздрить пану Семкову 2)застряв у неонародницькому чи постсовєцькому дискурсі (чого вартує хоча б усвідомленння всього західного як “фарисейського”).
пора зрозуміти, що Україна не така вже й свята держава, де моральні принципи не вартують майже нічого (дивує, як деякі дописувачі ігнорують такі факти як те, що Україна давно стала оазою секс-туризму, в Україні стають жінками (порівняно з європейками) у дуже молодому віці, наші лікарі (а часом і без них обходиться) роблять (порівнюючи знову ж з іншими країнами – хоча б сусідів узяти) найбільше абортів, також саме у нас знімають більшість світового дитячого порно, а пам”ятаєте, на якому місці наша країна за кількістю хворих на СНІД?). і скільки б ви не говорили про наші віковічні традиції і усталену моральну поведінку, це не зменшить кількість повій, зґвалтувань, хворих на венеричні хвороби.
також пан Семків у відгуку трохи поспішив щодо прямих образ, бо й на Літакцентові вистачає хамів.
Одне можу сказати точно: якщо модератори не почнуть жорстоко терти недоосвічених жовчних коментаторів, здатних лише на те, аби когось обплювати, то адекватні читачі скоро остаточно перестануть ходити на сайт Літакценту.
Можливо, треба запровадити неанонімність, принаймні часткову (для реєстрації). Альтернатива – більш вдумливе модерування.
Однозначно. І банити неадекватів. Нехай перереєстовуються, доки не навчаться спілкуватися.
Та не відбирайте в людей втіху! Може, це єдина втіха в їхньому житті))
Варто ще Шевченка перереєструвати і банити. Ви ж усі були проти цензури у 90-их. Як змінилися пріоритети, тепер цензуру подавай, бо образили когось із ваших, отже й вас. Іронії, сарказму й гротеску, з яких Пан Семків є спеціалістом, заборонити не можна. А найпрогресивніша річ у науці – сумнів. Усе варто піддавати сумніву, теорії фр. філософів теж. Ви ж здатні лише ними захоплюватися, схвалювати й товкти геть так само, як марксистсько-ленінські тези. Товчіть на здоров’я і далі, бажаю успіхів на цьому полі.
як у кількох рядках можна говорити водночас про те, що все треба піддавати сумніву, і про мироточиві Шевченкові мощі?!
ге, шановний, то ви ж не плутайте Божий дар з яєчнею. одна справа – цензура, інша – культура дискусії.
ви чомусь дозволяєте собі ображати іншого, пишучи про “мерзость” і відсутність чогось за душею і ще купу гидоти, і хочете, щоб це не цензурувалося. а як вам буде, якщо я напишу, що ви неук і тупа свиня? зважте, це теж не треба цензурувати, якщо вже така справа. або якщо поставлю під сумнів ваш здоровий глузд і обґрунтую це іронією, сарказмом і тим, що все треба піддавати сумніву? хочете іронізувати – це нормально, але хай це буде іронія, а не обпльовування
Шевченко, до речі, усе піддавав сумніву. Усі співали Хмельницькому пеани, а Шевченко купав його в калюжі, вірили Карамзіну, Шевченко не вірив. І мощі його не мироточиві, бо він революційний поет.
А Вам мої відгуки таки допекли – це добре. До речі, мною межі дозволеного у дискусії не перейдені, а от Ви їх перейшли, бо “мерзость” і свиня – різні речі. Якщо вже Ви така витончена натура, то мали б це відчувати. У Вас промовисте ім’я – Інститутка у мене завжди асоціювалася з гримучою змією Марка Вовчка, такою, знаєте, нервовою дамочкою, що синіє від люті, якщо щось не по її. Освіта, здається, є, а от за душею – нічичирк.
Ой, пане, у вас за душею такий “чичирк”, що стане й за мене і ще за багатьох.
У мене теж нічичирк. Різниця полягає в тому, що я на відміну від Вас цей факт визнаю. Взагалі сумнішого явища, як так звані укр. інтелектуали, на мою думку, не існує. Саме вони передусім винні у сучасній укр. поразці. Але на сайті про це жодного слова. Самовненим укр. інтелектуалам немає до цього діла. Вони собі спокійненько і безпринципно тиснуть електронні книжечки за підтримки колишніх шулерів, що стали олігархами, вирішують проблему укр. перекладів у псевдоукр. видавництві “Фоліо”, яке взагалі скоротило свою укр. перекладну програму до мінумуму, бо в школі невдовзі зарубіжну літ. читатимуть виключно рос., накреслюють перспективи укр. літ-ри в безперспективній Укр. державі. Гідне для інтелектуалів заняття. Інтелектуали варті захоплення, браво! Господи, до чого ми опустилися. Яке інтелектуальне убозтво.
Українцям треба випалювати із себе хама і виховувати пана. Українська інтелігенція – це пасивна аморфна маса, яка печеться тільки за гроші і де ті гроші витратити. Чого варті майже всі наші письменники, розмовною мовою яких є російська. І навіть Львів підкачав, бо здатен не на послідобну постійну боротьбу, а тільки на якісь поодинокі провокації. Львівські студенти, які приїжджають вчитися до Києва, переходять на російську, бо української нема.