Українська «Творча еволюція»

Анрі Берґсон. Творча еволюція. Пер. із фр. Р.Осадчука. - Київ: Видавництво Жупанського, 2011
Анрі Берґсон. Творча еволюція. Пер. із фр. Р.Осадчука. - Київ: Видавництво Жупанського, 2011

Якщо еволюція – це творчість, яка щораз відновлюється, то вона поступово створює на лише форми життя, а й ідеї, що дають можливість інтелекту осягнути її, а також поняття, які допоможуть її описати.

А. Берґсон

Писати «рецензію» чи «відгук» на переклад праці, що вже стала класичною понад сто років тому, — якось дивно. Це наче листи до відомих особистостей античних часів, які полюбляли писати ренесансні інтелектуали. Отож я не буду йти їхнім шляхом, а спробую показати претексти, контексти (авторські, культурні в межах тієї ж епохи) та відгомони праці, яка нещодавно з’явилася в українському перекладі і про яку йтиметься далі .

Платон у «Тімеї» говорить про великий живий всесвіт у вигляді сфери. Платон є величезним інтелектом, який мислить і творить. Грекам було притаманне саме таке органічне світовідчуття – всесвіт як неохопний для мислення організм. Епоха модернізму, з-поміж багатьох інших метаморфоз свідомості, пережила й певне повернення – або хоча б намагання повернення – до грецького світовідчуття. Тут може бути багато прикладів. Ніцше з його «Народженням трагедії» і культом еллінізму, і Гайдеггер, який уже пізніше від Ніцше і Берґсона у «Вступові до метафізики» реабілітує холістичний світогляд досократиків. Отож Берґсон у своєму «пориві» був не єдиний. У такому ж напрямку мислила вся епоха. Такий був її «життєвий порив», говорячи його ж терміном – але не в термінологічному значенні.

Шлях від неорганічної матерії до живої з погляду Берґсона постає як осмислений порив, навіть якщо й не осмислений, то – натхнений чимось. Уся величезна кількість видів життя, які були створені, прожили мільйони років і зникли потім назавжди, була призначена лише для того, аби вивершитися людським інтелектом. Звісно, думка певною мірою свавільна, але, водночас, їй не можна відмовити в колосальній образності: уся жива матерія постає великою істотою, яка само-створюється, і в процесі відсікає все зайве (клітини, органи, види) – аби набути усвідомленого буття: «Треба… з самого початку відвести певну частку для випадкового, і навіть досить вагому частку. Треба визнати, що в природі не все взаємопов’язане. Й сама ця кристалізація прояснить решту: з’являться головні напрями, якими рухається життя, розвиваючи первинний імпульс. Звісно, ми не бачитимемо детального виконання плану. Тут є дещо більше й краще за план, що виконується. План – це термін, приписаний роботі: він замикає майбутнє, форму якого описує. Тоді як перед еволюцією життя двері майбутнього розчинені навстіж. Це творчість, яка триває безкінечно завдяки первинному рухові… інтелект – лише один з аспектів цього руху, чи пак один із його продуктів».

Одна з центральних ідей Берґсона, висловлена у праці найяскравіше, – це вчення про «життєвий порив»: «Ми повертаємося до ідеї, від якої відштовхувалися, до ідеї первинного пориву життя, який переходить від одного покоління зародків до наступного за допомогою організмів, що розвинулися, які утворюють єднальну ланку між зародками. Цей порив, що зберігається на еволюційних лініях, між якими він розгалужується й становить глибоку причину змін, принаймні тих, що послідовно передаються, накопичуються й створюють нові види. Це дуже нагадує космологічні виклади Платона в «Тімеї»: «Отож, після правдоподібного розмислу, треба визнати, що наш космос – жива істота, наділена душею і розумом, і народився він воістину з допомогою божого провидіння… Бог, бажаючи якомога більше уподібнити світ найпрекраснішому і найдовершенішому серед можливих предметів, сотворив його як єдину видиму живу істоту, яка має в собі самій всі подібні їй за природою живі істоти».

«Творча еволюція» сама по собі, видана окремо, постає доволі відірваною від контексту всього написаного Берґсоном. Адже філософ намагався реабілітувати нераціональний життєвий досвід, відновити інтуїтивну природу розуму: він вважав, що це лише прикра випадковість, що в розумі людини переважає начало раціональне. Через якусь випадковість на певному етапі інтуїтивне перейшло на задній план.

Праці Берґсона суттєво вплинули на форму модерністського переживання основоположних буттєвих данностей – часу і простору. Про переживання часу він найбільше говорить у «Есеї про безпосередні дані свідомості» (1889). Вчення Анрі Бергсона про тривання як неперервний процес, у формі якого й існує людська свідомість, було головним філософським претекстом і для потоку свідомості модерністів, і для автоматичного письма сюрреалістів. Письмо, аби бути «правдивішим», ніж реалістичні техніки оповіді, має наблизитися з максимальною точністю до чистого тривання свідомості, яке є нескінченним перетіканням різних емоційних станів. Із певною критикою щодо мови взагалі (і опосередковано – щодо художньої мови, яка побутувала у час написання «Безпосередніх даних свідомості») Берґсон говорить про дійсну форму свідомості, що «мова не в змозі її передати, не зупинивши її, не пристосувавши її до своєї повсякденної сфери і звичних норм». Прустове чи Джойсове письмо справді виявляє пошук адекватної форми виображення неперервності процесів свідомості, але воно зберігає одну рису, яка й робить їх суто модерністськими техніками: певну, бодай мінімальну, вмотивованість потоку образів – хоча б через семантичну суміжність в асоціативному ряді. Це, так би мовити, половинне виконання програми, «стратегію» якої знаходимо в Берґсона. Адже Берґсон, окрім неперервного тривання, вказував на ще одну важливу рису свідомості – відсутність будь-якого детермінізму між сусідніми моментами тривання. Так філософ розв’язує проблему свободи волі – якщо «причина не може відтворити свого наслідку», бо сама ніколи не повториться», то суб’єкт цілком вільний у нескінченному нанизуванні нових станів і інтенцій, які не детерміновані одне одними, проте взаємопроникні. Отже, мова, звільнена від лінійного детермінізму синтаксису, від «штучного поєднання думок», яке згадує Бретон у «Маніфесті сюрреалізму (1924)», утілюватиме не лише «достеменність» форми буття свідомості, а й постулюватиме абсолютну свободу волі митця.

Але силове поле Берґсона поширюється далеко за межі суто художньої творчості. У тому-то й полягає вага філософського роздуму, що він змінює світогляд, спрямовує ментальні течії в іншому напрямку, і пошук, спрямування якого спершу було змінено інтуїтивно, вже раціональними методами знаходить абсолютно нові цінності. Наприклад, Берґсон одним із перших серед своїх сучасників до крайнощів індивідуалізував переживання часу. До нього в класичній філософії існував раціонально створений конструкт абсолютного часу, який єдиний для всіх людей, як для правильно, з точністю до мілісекунди, заведених годинників. Проте Берґсон засвідчив існування часу зовсім в іншому модусі. Час ніколи не можна пережити безпосередньо, отож він лише інтуїтивно пізнається кожним індивідом на основі пережитого досвіду. Дуже подібну думку висловлять Едмунд Гуссерль і Вільгельм Дільтей. І колись єдиний, абсолютний час фрагментується на безліч індивідуальних.

Дещо парадоксальним видається, але факт, що саме в такій фрагментації часу, зокрема, й полягала новизна теорії відносності Альберта Ейнштейна. Адже єдиний час, одно-часний для всіх процесів, заперечується. Відбувається «зняття абсолютного часу», як називає це Едмунд Гуссерль, і ствердження натомість часу, який визначається кожним окремо взятим тілом відліку.

Але Берґсон отримав Нобелівську премію в галузі літератури не лише через те, що Нобель не заповів створити і номінацію в галузі філософії. Письмо Берґсона дуже метафоричне, насичене своєрідними «філософськими відступами», і його твори читаються як романи. Роман про час. Роман про простір. І роман про життя, якщо говорити про працю «Творча еволюція»: «Опір неорганізованої матерії – це перепона, яку треба подолати насамперед. Життя, здається, здолало її завдяки покірливості, стискаючись і підлаштовуючись до фізичних та хімічних сил, навіть погоджуючись пройти разом із ними частину шляху, ніби залізнична стрілка, що на якусь мить приймає напрямок тієї рейки, від якої хоче віддалитися».

Про берґсонівський підтекст у Марселя Пруста часто говорять, але мені рідше доводилося чути про такий в «Уліссі» Джеймса Джойса. Адже один із епізодів (№14 – Бики сонця, Oxen of the Sun) – дуже гарно ілюструє згаданий принцип “творчої еволюції”, у цьому випадку – еволюції стилю. Розділ зумисне задуманий як зріз еволюції стилю від середньовічного плетіння словес – і аж до сучасної мови прози початку ХХ століття. Саме тому Кетлін Вейлз 1989 року порівняла цей розділ із “розвитком ембріона”. Бачимо тут ту ж “творчу” еволюцію Берґсона, але перенесену із живого світу на феномен літературної мови. Але це зовсім не суперечить берґсонівському розумінню інтуїтивного творчого пориву природи: тут література постає одним із плодів інтелекту, який, як і все живе, само-розвивається в часі, як велика жива істота.

Сподіваюся, читач переконався, що поява друком в українському перекладі першої великої праці Бергсона (раніше вже було надруковано брошуру “Сміх” — “Дух і літера”) – це подія. Долучитися до неї може кожен, прочитавши книгу.