Скандальні спокуси українського письменника

Формула успіху

Від редакції. Останнім часом українська література не без успіху взялася завойовувати масового читача. «Записки українського самашедшого» Ліни Костенко, «Музей покинутих секретів» Оксани Забужко, «Солодка Даруся» та «Вирвані сторінки з автобіографії» Марії Матіос, «Чорний ворон» Василя Шкляра прорвали загату байдужості публіки і стали бестселерами. Які чинники спрацювали? Якою є формула письменницького успіху? Наскільки тривкою є тенденція, про яку йдеться? Над цим питанням першим розмірковує Віктор Неборак.

1
Навряд чи наштовхнемося десь на гасло, хай навіть і рекламного характеру, яке б твердило, що українці – нація читачів. Так, ми читаємо потрібні нам слова і речення, та тексти художньої літератури у книжковому форматі – насущна духовна пожива для небагатьох. Тому випадки, коли твори художньої літератури і їх автори таки потрапляють у новинні повідомлення засобів масової інформації, стають особливо цікавими. Розпилювачі новин відстежують резонансні події, або намагаються подати деякі події як резонансні. Як підказує здоровий глузд, літературною подією-новиною мала б бути, найперше, очікувана поява на полицях книгарень та в інших мережах розповсюдження нової книги улюбленого автора. Натомість, в умовах неструктурованого книжкового ринку подією-новиною частіше стає скандал довкола автора. Книги автора можуть собі спокійнісінько чекати щасливої зустрічі з читачем-покупцем, приваблюючи своїм дизайном нечисленних відвідувачів книгарень. Та ось, як грім з ясного неба, з усіх усюд летять повідомлення, наприклад, такі: автор агітує голосувати проти всіх, автор позитивно зображує персонажів-антисемітів, автор вважає, що певні території України варто відокремити від України заради порятунку України… Споживачі новин, заінтриговані таким несподівано відвертим і динамічним українським автором, вирушають на пошуки його / її книжок. І якщо найближча книгарня або будка з канцтоварами, де трапляються ще й  затребувана література, знаходиться не надто далеко, а гривень у гаманці намагніченого скандалом громадянина достатньо, стається маленьке українське диво: людина купує книгу сучасного українського автора. Так здійснюється прорив літератури (не наважуся написати – до масового) до більш чисельного читача.

2
Невже скандал – найдієвіший спосіб привабити увагу більшої кількості читачів, а точніше примусити нечитачів-роззяв стати бодай на короткий час читачами? Та технологіями скандалозомбування користуються й інші мисливці за увагою публіки. Тут письменникам доводиться конкурувати з журналістами, політиками, поп- і теле-зірками, різними світовими знаменитостями, які пробиваються в наш інформаційний простір. І зразу ж стають помітними незаповнені лакуни: наші письменники свої інтимні історії воліють не оприлюднювати, а белетризувати, незважаючи на кількість своїх одружень і розлучень; замало пишуть про своє ставлення до різноманітних меншин, яких в Україні, хоч греблю гати; не інтегруються у цікаві для більшості суспільства впливові структури (наприклад, у банківську сферу, в медичні установи, в органи внутрішніх справ і, звичайно ж, у злочинні угруповання)… Зона скандалотворення для наших письменників, куди хоч якось допущені й решта громадян України, – політика, політична історія і навіть політичне прогнозування, як це бачимо в романах Олександра Ірванця. Дивна річ, автор скандального вірша „Любіть!” („Любіть Оклахому…”) не викликав помітного скандалу ні романом „Рівне / Ровно”, де немає вже соборної України, ні романом „Хвороба Лібенкрафта”, де взагалі про будь-яку Україну – ані згадки. Створюється враження, що читач трактує візії „майбутнього від Ірванця” як стьоб, або ж уже змирився з тим, що невдовзі харківські, київські і львівські письменники разом зі своїми читачами й нечитачами опиняться в різних Українах. Та справа не в тому, що написали Ірванець, Шкляр, Забужко, Ліна Василівна, Валерій Олександрович або Іван Федорович, а що про це сказали (чи не сказали) на ток-шоу Кісєльова і Шустера. А там, ясна річ, звертають увагу лише на „гарячі” теми. Хто пропонує ці теми для обговорення? У будь-якому разі — не українські письменники.

Роман Василя Шкляра „Чорний ворон” був доступний читачам задовго до того, як народ після певних подій присудив Шкляреві народну премію. Та зацікавлення загалу до опису Шклярем збройної боротьби холодноярівців із більшовицькими каральними загонами виникло лише після звинувачення автора в антисемітизмі. Шкляр не вважає свій роман антисемітським. Посилаючись на архівні документи, він апелює до історичних фактів: у каральних загонах було чимало євреїв, яких холодноярівці називали більш звичним для того часу словом. Єврейська тема в українській літературі – зона високої напруги.  Якби Василь Шкляр був євреєм, або таким хитруном, як Микола Васильович Гоголь, „Тараса Бульбу” якого, до речі, Шкляр не так давно переклав, то ввів би до переліку позитивних персонажів роману єврея-гайдамаку. Та тоді б не виникло скандалу. Отже, ризикну зробити припущення: більш читаним виявляється той твір сучасного українського автора, де серед персонажів чільне місце займають євреї. Наші класики теж можуть бути для нас промовистим прикладом: Шевченко, Франко, Нечуй-Левицький і багато інших чимало уваги присвятили українським євреям чи євреям в Україні – як кому більше подобається. Євреї – народ Книги, знають, яку користь і яку шкоду можуть принести ті чи ті книги, а тому уважно читають свої і чужі надруковані писання. Якщо вже шукати в Україні відданих читачів, то немудро буде не враховувати наших співгромадян-євреїв. Не знаю, чи Василь Шкляр прогнозував якийсь відгук на „Чорного ворона” за межами українських патріотичних кіл, та після того, що сталося, напевно ж, буде прогнозувати.

Історія ХХ ст. приваблива для сучасної української белетристики хоча б тому, що саме в ХХ ст. українці знову взяли до рук зброю. Та, як відомо, виробництво зброї не було в руках українців аж до проголошення Незалежності. Отже, пишучи про збройні змагання українців у ХХ ст., письменник мусить замислитися над питанням, хто постачав українцям зброю, кому це було на руку і хто потім ту зброю конфісковував. Або іншими словами – хто і з якою метою нами маніпулював і, ймовірно, маніпулює досі? Версії відповідей повинні бути обгрунтованими, доказовими, і тоді читач не вважатиме час і кошти, витраченими на читання, змарнованими. Та де гарантія, що книга, написана з максимальним наближенням до історичної правди, матиме такий шалений (і не затратний для видавця) розголос, як роман Шкляра? У більшості випадків у рекламу і піар-акції доведеться вкладати кошти.

3
Тому благородну справу фонду Сороса підхоплюють інші, може, не такі відомі фонди. Вони часто вкладають кошти не в публікацію книги, а в промоцію автора. Письменник стає кимось на зразок персонажа інформаційного метатексту, про якого постійно щось говорять і який сам час від часу говорить про те і се. Цього персонажа, як і будь-якого іншого, можна характеризувати. Про нього можна пліткувати і намагатися відстежувати його звички, симпатії й антипатії. Такі інформаційні герої потрібні як моделі для наслідування або критики. Час від часу публіка не проти порозглядати їх „наживо”, і тоді виникає потреба облаштувати сцену.

Що письменнику робити на сцені? – Читати в авторському виконанні уривки власних творів, відповідати на запитання, роздавати автографи… Можна, звичайно ж, ще й співати, танцювати, показувати фокуси і таке інше. Це має сенс, якщо публіка охочіше купує книги письменника, і позбавлене будь-якого сенсу, якщо продаж книг не збільшується або й падає. Може бути й таке, що письменнику подобається живий контакт із публікою, і він / вона використовує всі можливості для побачень. Так чи інакше, а організацією зустрічей доводиться комусь займатися, глядацький зал і сцену відповідно облаштовувати, знаходити кошти для оплати оренди. Усе це навчився залагоджувати молодий вітчизняний шоу-бізнес. Та немає структур, які б системно займалися організацією літературних турів Україною. Відповідальність лягає на плечі видавців, які не завжди можуть врахувати всі нюанси, що виникають під час туру. Що робити, коли попит на запрошення (квитки) на літературну зустріч відчутно перевищує пропозицію? Як організовувати безпеку в залі і на сцені? Чи належить письменнику гонорар за проведену літературну зустріч? Чи ціна за квиток може бути вищою, ніж вартість презентованої книги? Як діяти, якщо письменник з тих чи тих причин відмовляється від запланованої зустрічі?

Публічний виступ, як підказує мені досвід, має свої ризики, та в разі успіху може збільшити кількість прихильників письменника. Проблема лише в тому, що письменник, на відміну від актора, музиканта, співака, танцюриста не творить на сцені, а демонструє самого себе і якусь частинку своєї творчості. Творення відбувається раніше. Тому більшість письменників не люблять потрапляти на сцену і не розуміють тих своїх колег, які без сцени вже себе не мислять. Публіці ж найцікавіше не так слухати озвучення текстів, як спілкуватися з письменником в режимі запитань-відповідей. Тоді відбувається те, що вкрай рідко діялося з нами в школі, де вчитель запитує учнів, а не навпаки. Не вільно і парафіянам в часі Служби Божої вступати в діалог зі священиком. А зустріч із письменником, навіть і з живим класиком, дає таку рідкісну можливість – напряму розпитати деміурга про те, що  справді вас цікавить. З огляду на це літературні зустрічі з розумно дозованим авторським читанням і розмовою автора і публіки – корисні і навряд чи можуть бути замінені якимись іншими сценічними дійствами. Та, напевно ж, фонди, що беруться їх підтримувати, мають свої особливі інтереси. Можливо, колись виникне Спілка чи Асоціація літературних менеджерів, яка візьме на себе обов’язок професійно організовувати літературні зустрічі і таким чином збільшить бодай на порядок українську читацьку громаду. І тоді з’яви володарів дум не будуть сприйматися, як незаплановане українське диво, а як ще одна нагода поспілкуватися з представниками рідкісної таємничої професії.

15 коментарів
  1. читач коментує:

    Слухайте, Ви мене просто дивуєте. Які ще менеджери? Невже Ви не розумієте, що навіть той слабесенький укр. книжковий ринок, що був склався, вже потерпів повний крах. Видавництва, що працювали на комерційних засадах, а не на грантах, збанкрутіли, продавці книжок – теж, бо люди вже кілька місяців жодних книжок не купують, коштів брак, далі буде іще сутужніше. Для початку треба мати реальну, а не фарисейську Українську державу, державу, що виробить чітку культурну політику. Одначе це утопія, бо українці на власну державу неспроможні за визначенням. Адже кожний з нас живе власним інтересом, не бачачи далі власного носа. Немає у нас нації, зате завжди була і досі начебто є якась література, література без читача, література, що вигадує ідеальну, неіснуючу Україну, вигадує героїчний народ, хоча насправді всі ми – біомаса. Скільки можна брехати самим собі? Ось питання. Гамлетівське.

  2. формула ганьби коментує:

    Ага, тільки ще додайте:
    1. Матіос – просунулася завдяки брату-генералу, використовуючи адмінресурс.
    2. Забужко – надрукована на гроші В. Кириленка.
    І не було б ніякої Забужки, якщо б не США і не Олег Зуєвський, який і посував Оксану в Україну. 3. Шкляр – Яворівський кричав з трибуни парламенту, щоб купували ту ксенофобську графоманію.

  3. Black коментує:

    Взагалі, ”Чорний Ворон” – це так називався російський серіал, який ішов кілька років тому, а Шкляр ту назву вкрав.
    Матіос вигнали з Шев. комітету за хабарництво.
    Не письменники, а злодії.

  4. Андрій Дрозда коментує:

    Цікава стаття! Дякую Вікторові Небораку.

  5. Іван Різниченко коментує:

    Давно не читав нічого нового в Неборака. Років із десять тому був з ним на якійсь п’янці, він читав вірші. Згодом все стихло. Шкода.

    • SS. коментує:

      >> Років із десять тому був з ним на якійсь п’янці, він читав вірші.

      Тобто ви натякаєте, що Неборак вам вже років із десять не наливає? ;)

      • beetle коментує:

        Він не натякає, він ремствує.
        Неборакові – нових успіхів!

      • Архістратег коментує:

        Поети за борги випивають і за борги наливають, аби оліґархи обрізані могли справляти дні народження, весілля доньок, купувати у лондонах замки за мільйони-мільярди доларів-євро – Те що експропріювали у сімнадцятім, у дев”яносто першім двадцятого століття у нашого Родоводу: ми такі толерантні, ми такі добрі, ми такі із Першою Конституцією Демократії у Світі, ми Кіберентичний Словник, Ми неосфера і хлібороб, Ми володарі космосу і ядерної фізики, МИ?????!!! не отямились у середовищі вовків – Мечі перекували на Орала; Волю – в борги, життя на ЧОРНОЗЕМАХ – на цвинтар!.. Не твердимо Свого Пророка: …заходить обух сталить – будити хиренну волю у боргах – НЕ НАШИХ, А ПЕРЕД НАМИ хоч ЗА ХХ- те століття!
        НАЛИВАЙМО ВОЛЮ – ПИЙМО ВОЛЮ ІЗ ЗБРОЄЮ В РУКАХ – УРОКИ НАВКОЛО УКРАЇНИ… ЖОДЕН ІЗ НИНІШНІХ ВОЛОДАРІВ ЯДЕРДНОЇ ЗБРОЮ – НЕ ВІДМОВИВСЯ І ЙОГО НЕ СУДЯТЬ, НЕ ГОЛОСУЮТЬ БОМБИТИ… ЗА ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ЛЮДСТВА – ПРОТИ УКРАЇНИ!

        • ukrainec коментує:

          Архістратегові. Почув нарешті сильний чоловічий голос. І форма викладу вельми образна. Згідний з усіма Вашими думками. Пишіть про все. Це цікаво.

          • львів"янин коментує:

            Неборак вже десять років не п”є :) може й більше! чоловік серйозний, сімейний, може навіть віруючий! тож беріть приклад панове:) а нові книжки у нього виходять! цікавтеся!!!

  6. Мольфар коментує:

    Автор мабуть хотів написати “до численнішого читача”.

  7. Настя Левк. коментує:

    Гарна стаття! Дякую, пане Вікторе!

  8. ukrainec коментує:

    Стаття проблемна, злободенна, цікава, але не гарна. Чому? Тому що не системна. Я вважаю, що хаотична.  Образа браком популярності. Обєктивна констатація євреїзації медіапростору. Незадоволення існуючим станом. А все ж  чекалося від Неборака грунтовнішої розвідки на дані теми з висновками і напрямками дій.

    • Архістратег коментує:

      Дякую Українцю, бо ПРАВДИ УКРАЇНИ ВОЛАЄШ: Волею – Пробудити Дух України!… Воля України – НИНІ ТУТ І ВЖЕ ДЛЯ СУЩИХ – МАЙБУТНЬОГО МОВИ УКРАЇНИ! Слово України – Маніфест ПРАВДИ… Гієни, сплячих роздирають “демократією – ринком”; Мову – отруюють язиком Мокселі; Орачів Ниви – ґешефтом паплюжать; Орли – у ворони перетворилися; Чорноземи НАШІ – ПРОДАЮТЬ у НЕ НАШІЙ РАДІ!
      АЛЕ МИ Є! Ми, УКРАЇНЦІ, зверстаємо НАШЕ ПРИЗНАЧЕННЯ – ПРИЗНАЧЕННЯ УКРАЇНИ: ВОЛЕЮ, МОВОЮ, ПРАВОМ МАЙБУТНЬОГО УКРАЇНИ!

  9. ukrainec коментує:

    “справа не в тому, що написали Ірванець, Шкляр, Забужко, Ліна Василівна, Валерій Олександрович або Іван Федорович, а що про це сказали (чи не сказали) на ток-шоу Кісєльова і Шустера.” – воно то правда, але хотілося б говорити про літературу не в контексті “що сказали”, а як сказали, тобто виходити на поля мистецькі з ристалищ політичних. Говорити про новаторство думки, викладу, якість і барву творчого начала. Хоча загалом усе про що сказав Віктор є дійсно правдою і проблемою. Тому людям такого рівня, що бачать далі ніж загал потрібно щоденно, як робочим бджілкам підтримувати високу планку інтересу обивателя паралельно в багатьох дискурсах розвитку літератури, а значить і мислі і філософії і загальноосвітнього рівня нашого читача і в царині політики, і права, і націєтворчості і літератури як мистецтва з усім її багатющим спектром засобів вислову, переконання, емоційного впливу…

Додайте свій відгук

Ви можете використовувати аватари GRAVATAR.com.

новини
анонси
книга дня
© Літакцент, 2007-2014. Передрук матеріалів тільки з дозволу редакції.
тел.: , , е-маіl: redaktor(вухо)litakcent.com
Двигунець – Wordpress
Дизайн – Юрій М. Барабаш