Скандальні спокуси українського письменника

Від редакції. Останнім часом українська література не без успіху взялася завойовувати масового читача. «Записки українського самашедшого» Ліни Костенко, «Музей покинутих секретів» Оксани Забужко, «Солодка Даруся» та «Вирвані сторінки з автобіографії» Марії Матіос, «Чорний ворон» Василя Шкляра прорвали загату байдужості публіки і стали бестселерами. Які чинники спрацювали? Якою є формула письменницького успіху? Наскільки тривкою є тенденція, про яку йдеться? Над цим питанням першим розмірковує Віктор Неборак.

1
Навряд чи наштовхнемося десь на гасло, хай навіть і рекламного характеру, яке б твердило, що українці – нація читачів. Так, ми читаємо потрібні нам слова і речення, та тексти художньої літератури у книжковому форматі – насущна духовна пожива для небагатьох. Тому випадки, коли твори художньої літератури і їх автори таки потрапляють у новинні повідомлення засобів масової інформації, стають особливо цікавими. Розпилювачі новин відстежують резонансні події, або намагаються подати деякі події як резонансні. Як підказує здоровий глузд, літературною подією-новиною мала б бути, найперше, очікувана поява на полицях книгарень та в інших мережах розповсюдження нової книги улюбленого автора. Натомість, в умовах неструктурованого книжкового ринку подією-новиною частіше стає скандал довкола автора. Книги автора можуть собі спокійнісінько чекати щасливої зустрічі з читачем-покупцем, приваблюючи своїм дизайном нечисленних відвідувачів книгарень. Та ось, як грім з ясного неба, з усіх усюд летять повідомлення, наприклад, такі: автор агітує голосувати проти всіх, автор позитивно зображує персонажів-антисемітів, автор вважає, що певні території України варто відокремити від України заради порятунку України… Споживачі новин, заінтриговані таким несподівано відвертим і динамічним українським автором, вирушають на пошуки його / її книжок. І якщо найближча книгарня або будка з канцтоварами, де трапляються ще й  затребувана література, знаходиться не надто далеко, а гривень у гаманці намагніченого скандалом громадянина достатньо, стається маленьке українське диво: людина купує книгу сучасного українського автора. Так здійснюється прорив літератури (не наважуся написати – до масового) до більш чисельного читача.

2
Невже скандал – найдієвіший спосіб привабити увагу більшої кількості читачів, а точніше примусити нечитачів-роззяв стати бодай на короткий час читачами? Та технологіями скандалозомбування користуються й інші мисливці за увагою публіки. Тут письменникам доводиться конкурувати з журналістами, політиками, поп- і теле-зірками, різними світовими знаменитостями, які пробиваються в наш інформаційний простір. І зразу ж стають помітними незаповнені лакуни: наші письменники свої інтимні історії воліють не оприлюднювати, а белетризувати, незважаючи на кількість своїх одружень і розлучень; замало пишуть про своє ставлення до різноманітних меншин, яких в Україні, хоч греблю гати; не інтегруються у цікаві для більшості суспільства впливові структури (наприклад, у банківську сферу, в медичні установи, в органи внутрішніх справ і, звичайно ж, у злочинні угруповання)… Зона скандалотворення для наших письменників, куди хоч якось допущені й решта громадян України, – політика, політична історія і навіть політичне прогнозування, як це бачимо в романах Олександра Ірванця. Дивна річ, автор скандального вірша „Любіть!” („Любіть Оклахому…”) не викликав помітного скандалу ні романом „Рівне / Ровно”, де немає вже соборної України, ні романом „Хвороба Лібенкрафта”, де взагалі про будь-яку Україну – ані згадки. Створюється враження, що читач трактує візії „майбутнього від Ірванця” як стьоб, або ж уже змирився з тим, що невдовзі харківські, київські і львівські письменники разом зі своїми читачами й нечитачами опиняться в різних Українах. Та справа не в тому, що написали Ірванець, Шкляр, Забужко, Ліна Василівна, Валерій Олександрович або Іван Федорович, а що про це сказали (чи не сказали) на ток-шоу Кісєльова і Шустера. А там, ясна річ, звертають увагу лише на „гарячі” теми. Хто пропонує ці теми для обговорення? У будь-якому разі — не українські письменники.

Роман Василя Шкляра „Чорний ворон” був доступний читачам задовго до того, як народ після певних подій присудив Шкляреві народну премію. Та зацікавлення загалу до опису Шклярем збройної боротьби холодноярівців із більшовицькими каральними загонами виникло лише після звинувачення автора в антисемітизмі. Шкляр не вважає свій роман антисемітським. Посилаючись на архівні документи, він апелює до історичних фактів: у каральних загонах було чимало євреїв, яких холодноярівці називали більш звичним для того часу словом. Єврейська тема в українській літературі – зона високої напруги.  Якби Василь Шкляр був євреєм, або таким хитруном, як Микола Васильович Гоголь, „Тараса Бульбу” якого, до речі, Шкляр не так давно переклав, то ввів би до переліку позитивних персонажів роману єврея-гайдамаку. Та тоді б не виникло скандалу. Отже, ризикну зробити припущення: більш читаним виявляється той твір сучасного українського автора, де серед персонажів чільне місце займають євреї. Наші класики теж можуть бути для нас промовистим прикладом: Шевченко, Франко, Нечуй-Левицький і багато інших чимало уваги присвятили українським євреям чи євреям в Україні – як кому більше подобається. Євреї – народ Книги, знають, яку користь і яку шкоду можуть принести ті чи ті книги, а тому уважно читають свої і чужі надруковані писання. Якщо вже шукати в Україні відданих читачів, то немудро буде не враховувати наших співгромадян-євреїв. Не знаю, чи Василь Шкляр прогнозував якийсь відгук на „Чорного ворона” за межами українських патріотичних кіл, та після того, що сталося, напевно ж, буде прогнозувати.

Історія ХХ ст. приваблива для сучасної української белетристики хоча б тому, що саме в ХХ ст. українці знову взяли до рук зброю. Та, як відомо, виробництво зброї не було в руках українців аж до проголошення Незалежності. Отже, пишучи про збройні змагання українців у ХХ ст., письменник мусить замислитися над питанням, хто постачав українцям зброю, кому це було на руку і хто потім ту зброю конфісковував. Або іншими словами – хто і з якою метою нами маніпулював і, ймовірно, маніпулює досі? Версії відповідей повинні бути обгрунтованими, доказовими, і тоді читач не вважатиме час і кошти, витраченими на читання, змарнованими. Та де гарантія, що книга, написана з максимальним наближенням до історичної правди, матиме такий шалений (і не затратний для видавця) розголос, як роман Шкляра? У більшості випадків у рекламу і піар-акції доведеться вкладати кошти.

3
Тому благородну справу фонду Сороса підхоплюють інші, може, не такі відомі фонди. Вони часто вкладають кошти не в публікацію книги, а в промоцію автора. Письменник стає кимось на зразок персонажа інформаційного метатексту, про якого постійно щось говорять і який сам час від часу говорить про те і се. Цього персонажа, як і будь-якого іншого, можна характеризувати. Про нього можна пліткувати і намагатися відстежувати його звички, симпатії й антипатії. Такі інформаційні герої потрібні як моделі для наслідування або критики. Час від часу публіка не проти порозглядати їх „наживо”, і тоді виникає потреба облаштувати сцену.

Що письменнику робити на сцені? – Читати в авторському виконанні уривки власних творів, відповідати на запитання, роздавати автографи… Можна, звичайно ж, ще й співати, танцювати, показувати фокуси і таке інше. Це має сенс, якщо публіка охочіше купує книги письменника, і позбавлене будь-якого сенсу, якщо продаж книг не збільшується або й падає. Може бути й таке, що письменнику подобається живий контакт із публікою, і він / вона використовує всі можливості для побачень. Так чи інакше, а організацією зустрічей доводиться комусь займатися, глядацький зал і сцену відповідно облаштовувати, знаходити кошти для оплати оренди. Усе це навчився залагоджувати молодий вітчизняний шоу-бізнес. Та немає структур, які б системно займалися організацією літературних турів Україною. Відповідальність лягає на плечі видавців, які не завжди можуть врахувати всі нюанси, що виникають під час туру. Що робити, коли попит на запрошення (квитки) на літературну зустріч відчутно перевищує пропозицію? Як організовувати безпеку в залі і на сцені? Чи належить письменнику гонорар за проведену літературну зустріч? Чи ціна за квиток може бути вищою, ніж вартість презентованої книги? Як діяти, якщо письменник з тих чи тих причин відмовляється від запланованої зустрічі?

Публічний виступ, як підказує мені досвід, має свої ризики, та в разі успіху може збільшити кількість прихильників письменника. Проблема лише в тому, що письменник, на відміну від актора, музиканта, співака, танцюриста не творить на сцені, а демонструє самого себе і якусь частинку своєї творчості. Творення відбувається раніше. Тому більшість письменників не люблять потрапляти на сцену і не розуміють тих своїх колег, які без сцени вже себе не мислять. Публіці ж найцікавіше не так слухати озвучення текстів, як спілкуватися з письменником в режимі запитань-відповідей. Тоді відбувається те, що вкрай рідко діялося з нами в школі, де вчитель запитує учнів, а не навпаки. Не вільно і парафіянам в часі Служби Божої вступати в діалог зі священиком. А зустріч із письменником, навіть і з живим класиком, дає таку рідкісну можливість – напряму розпитати деміурга про те, що  справді вас цікавить. З огляду на це літературні зустрічі з розумно дозованим авторським читанням і розмовою автора і публіки – корисні і навряд чи можуть бути замінені якимись іншими сценічними дійствами. Та, напевно ж, фонди, що беруться їх підтримувати, мають свої особливі інтереси. Можливо, колись виникне Спілка чи Асоціація літературних менеджерів, яка візьме на себе обов’язок професійно організовувати літературні зустрічі і таким чином збільшить бодай на порядок українську читацьку громаду. І тоді з’яви володарів дум не будуть сприйматися, як незаплановане українське диво, а як ще одна нагода поспілкуватися з представниками рідкісної таємничої професії.