Сергій Якутович: «Окрім спектаклю для театру Івана Франка, за рік я зробив ще 460 картинок»

Сергій Якутович
Сергій Якутович

Він, звичайно, має рідкісні здобутки у кіно (художник-постановник фільмів „Молитва за гетьмана Мазепу”, „Тарас Бульба”) і на сцені. Однак Шевченківський лауреат Сергій Якутович, попри все — найбільш книжковий художник, мабуть, в усій Європі, бо проілюстрував понад 160 видань (!).

А ще Сергій Георгійович унікальний тим, що з ним постійно трапляються пригоди, іноді доволі неприємні: наприклад, в Іспанії пропало… понад сто його картин. Або таке: правоохоронці чомусь іноді переплутували його з якимсь мафіозі й забирали до “кутузки”, а вже розібравшись, відпускали через кілька годин. Були й приємно-цікаві пригоди: жодного дня не бувши у ВЛКСМ, він удостоївся престижної за часів СРСР премії імені Ленінського комсомолу і навіть був обраний… делегатом всесоюзного з’їзду.

— Твій славетний батько Георгій Якутович проілюстрував за своє життя близько 20 книг. А на твоєму „бойовому”, точніше, творчому рахунку вже за півтори сотні…
— Якщо не помиляюся, я проілюстрував 163 книги. Почав із чотирнадцяти років працювати в журналах та видавництвах. Наприклад, здавна була масова серія „Шкільна бібліотека” у „Дніпрі” – я робив усі оповідання Горького, „Униженные и оскорбленные” Достоєвського, три томи французьких детективів, п’ять томів американських детективів, для московського видавництва навіть малював величезну книгу „Життя Фрідріха Енгельса” та ще про життя Маркса, де я вперше навіть зобразив інтимний акт між Карлом Марксом і Женні Маркс – там тоді такий скандал зчинився! Згадую ще – для „Веселки” ілюстрував серію про першовідкривачів Півночі (Нансена, Амундсена, Габріеля Пері, Сєдова). Ще 6-томник Шекспіра, що виходив у „Дніпрі”, а також робив 250 ілюстрацій до „Тілля Уленшпігеля”, 200 ілюстрацій до „Петра Першого”, а ще Марка Твена дві книги… Загалом обсяги тоді були величенькі, а за книжку платили… 140 карбованців.

Ліна Костенко. Берестечко. — Київ: Либідь, 2010
Ліна Костенко. Берестечко. — Київ: Либідь, 2010

Серед останніх моїх робіт — книги Ліни Костенко „Берестечко” та „Річка Геракліта”, які були рубіжними і в тому сенсі, що почали 17-й десяток (вони стали 160-ою й 161-ою). А вже цього року я проілюстрував книгу Лесі Українки з ґрунтовною післямовою Володимира Панченка.Це найскладніша та наймасштабніша п’єса Лесі в п’яти актах із десятками діючих осіб за назвою „Руфін і Прісцила”. Її нелегко читати. Як я кажу, в порівнянні з нею Джойс відпочиває! Але вихід цієї книги ще досі затримується. І остання за часом — твоя поетична збірка „Кирилиця київських вулиць”.

— Я дуже вдячний тобі за неї, але зараз про іншу арифметику: скільки часу ти витрачаєш, щоб намалювати книжку?
— Іноді – всього-на-всього ніч. А на Гоголя, наприклад, більшість творів якого я проілюстрував нещодавно до його 200-річчя, пішло десь півтора року, на дві книги Ліни Костенко – майже рік. Знаєш, я якось подумав, що за минулий рік майже нічого не зробив, але коли мені знадобилося писати для Спілки художників якийсь звіт, і коли я почав підраховувати, виявилося, що, окрім спектаклю для театру Івана Франка, за рік я зробив ще 460 картинок! А рік же має лише 365 днів! А я підготував також презентації двох кінопроектів! Та й згадана вистава франківців – це ж понад сотню костюмів треба було намалювати, зробити розкадровки й тому подібне. Тож і кількість часу, потрібного для ілюстрування однієї книги, може бути дуже різною – від року до однієї ночі. Залежить від обсягу й від того, як піде робота, наскільки швидко я „влізу” в шкуру сюжету.

Іще можу додати, що тепер вискакує чимало книжок різних авторів, наприклад, „Енциклопедія козацтва для дітей”, де написано що „використано малюнки Сергія Якутовича”. Частину таких книг я помічаю випадково й далеко не одразу.

Сергій Якутович
Сергій Якутович

— Від когось зі спільних знайомих я з подивом почув, що у тебе вдома аж три медалі лауреата Шевченківської премії – звідки?
— Є таке: минулого року я сказав про це на засіданні Шевченківського комітету, коли медалі могли знадобитися новим лауреатам. Річ у тому, що попередній голова комітету академік Жулинський рік тому оголосив, що оскільки затверджував лауреатів один президент, а гроші даватиме інший, бюджет урізається, і грошей може не вистачити на медалі. Тоді я й запропонував, що хоча б на час вручення старі лауреати можуть передати свої медалі новим, і що особисто я з дому можу принести їх аж три. Адже окрім моєї медалі, вдома зберігаються ще дві батькові. Дійсно, Шевченківську премію двічі не дають, але за всю історію України було два винятки. Один стосується батька: спочатку він одержав премію як художник, а потім як кінематографіст – за «Тіні забутих предків». Іще одним, так би мовити, подвійним лауреатом був знаменитий Василь Касіян: як художник і як мистецтвознавець – за книгу з графіки.

— Чи правда, що ти одержав всесоюзну премію імені Ленінського комсомолу за ілюстрації до “Трьох мушкетерів” Дюма, так і не ставши членом ВЛКСМ?
— Не без цього. Просто перший секретар ЦК комсомолу Борис Пастухов, побачивши у 1981 році мої «мушкетерські» роботи на виставці, вигукнув: «Боже, нарешті бачу ілюстрації до моєї улюбленої книги! А хто їх автор?». Ну, йому відповіли, що ось, мовляв, дивак із Києва – щороку привозить щось таке незвичайне. Тоді він і запропонував: «То давайте вручимо йому премію імені Ленінського комсомолу!». Так воно й сталося.

А в комсомолі я дійсно ніколи не був, скоріше – завдяки щасливому випадку. Річ у тім, що я пішов до школи раніше від інших – у 5 років, і коли настав час разом із усіма йти до райкому, мене там запитали, скільки мені виповнилося. Я відповів, що дванадцять, і мені порадили прийти через кілька років. І я прийшов, але з довгими патлами, оскільки знімався тоді в фільмі «Захар Беркут». І в райкомі зажадали від мене ці патли зістригти, що я категорично відмовився робити. На тому все й закінчилося. Але що не менш цікаве: після згаданих московських експозицій влаштували мою виставку в Києві – в ЦК комсомолу, і один із секретарів ЦК, побачивши моїх «голих баб», як він висловився, з ілюстрацій до «Петра Першого», гнівно вигукнув: «А це що таке?!». А йому відповідають: «Так цьому хлопцеві тільки-но дали премію імені Ленінського комсомолу», на що він чудово відреагував: «Ну, они там, в Москве ва-аще подурели!».

Сергій Якутович. Гомін. — Київ: Артбук, 2009
Сергій Якутович. Гомін. — Київ: Артбук, 2009

Але і це ще не все: через якийсь час мені телефонують і кажуть, що мовляв, республіканська організація висуває мене делегатом до Москви на з’їзд комсомолу. Я відповів, що, звичайно, дякую, але я не комсомолець! Тоді спробували уточнити: значить, ви член партії?! Я збентежено відповів, що й того немає. Тоді вони вже нервово, але – з надією: ну, хоча б кандидат?! Я пояснив, що взагалі ніхто… з перелічених. Тоді з жахом мені прошепотіли: «Боже, ви уявляєте, скільки голів полетить – адже за вас проголосували!». Тут уже я, не дуже-то вибираючи тон і вислови, відповів, що я тут ні до чого, і «це ж ваші проблеми». Їх це неабияк налякало, і вони вийшли з такою пропозицією: «Давайте, ми зараз подзвонимо в Спілку художників парторгу Романішину і попросимо – ми ж свої люди, — щоб завтра до обіду вас прийняли в партію!». Найцікавіше, що назавтра я таки поплентався в Спілку, до Михайла Романішина, і, він, молодець, сказав: «Сергію, я тебе люблю, але в партію тобі шлях тільки через мій труп!». За це я йому дуже вдячний.

— Відомо, що твоя Мазепіана займає окремий зал у музеї славного Батурина. А де тепер перебуває твоя масштабна гоголіана, яка експонувалась і в Парижі (в залі ЮНЕСКО), і в нашому Українському домі?До речі, я чув, що в Парижі на твій вернісаж прийшли тамтешні посли чи не всіх держав, а в Києві мене вразили і масштаби твоєї експозиції, і кількість відвідувачів…
— Частина гоголіани у мене вдома, частина – в академії. Минулого року в художньому музеї міста Хмельницького відзначали 80-річчя з дня народження мого батька – це робилося з душею й рідкісним масовим інтересом. Можливо, й частина моєї гоголіани опиниться там.

— Чи правда, що ти взявся ще й викладати на поліграфічному факультеті в КПІ такий предмет, як ілюстрація?
— Дійсно, я читаю саме такий новий предмет, викладання якого й почали з мене, так би мовити. Студенти знають комп”ютери, щось уміють малювати, але є масова вада — в них відсутня режисура малюнка, вони все сподіваються виправити за допомогою того ж таки ком-па. Тому іноді Моцарт і Сальєрі у них на малюнку виходять, як двоє корешів біля стійки бару. Цікаво, що серед моїх студентів — один хлопець і 44 дівчини.

Сергій Якутович
Сергій Якутович

— А в яких країнах ілюструють книги найкраще, на твій погляд?
— Найкраще ілюструють там, де найбільше видають книжок загалом, зокрема художніх: в Італії, Франції, Німеччині. Книга – це культура. Коли ми були в Німеччині, то потрапили в один дім у провінції до нібито простих людей. Я побачив у них багато музичних інструментів і вигукнув: „Яка солідна у вас колекція!”. А вони відповіли : „Чому колекція, ми просто збираємося у вихідні всією сім’єю і граємо… Гайдна чи Баха”. Або інший приклад: у Парижі, на бульварі Сен-Жермен, є великий 4-поверховий Будинок коміксів – і завжди повно народу, всі цікавляться. Держава підтримує, погодься, – в таких умовах ілюстрація не може бути посередньою.

Загалом, що не кажи, Франція – це щось особливе. От я тобі вдячний за сонет, присвячений мені, де є рядки, звернені до теперішнього Парижа: „Погодься, й Сена – не Дніпро (хіба що Прип’ять)…”, бо Сена – майже калюжа в порівнянні з Дніпром, але, водночас, вона – велика Сена, адже з дитинства доводили до сліз, скажімо, рядки про неї Апполінера: „Под мостом Мирабо тихо Сена течет и любовь мою уносит…” або „На Сен-Жермен де Пре часы пробили пятый…”. Тому, хоч і кращий у Києва ландшафт, ніж у Парижа, і Сена далеко не Дніпро, але якщо до них додати тамтешню атмосферу й культуру, то Париж разом із Сеною – велич таки неперевершена.

Розмовляв Станіслав Бондаренко